— Поки що влаштуємо штаб тут. Майоре Джеленгорме.

— Сер?

— Знайди генерала Кроя і скажи йому, хай далі просувається на північ і на захід, до Аґріонта.

— Так, сер.

— Хай хтось збере людей і почне прибирати це сміття в доках. Нам треба швидше провести своїх людей.

— Так, сер.

— І хай хтось, біс забирай, знайде мені генерала Полдера! Кожен має зробити свій внесок!

— А це ще що таке? — пробурчав Пайк.

Побитою пристанню до них упевнено крокувала дивна процесія, що неначе прийшла зі сну і здавалася недоречною серед таких уламків. Дюжина пильних охоронців у чорних обладунках оточувала одного чоловіка. Він мав чорне волосся з сивими пасмами й загострену борідку, бездоганно підрівняну. На ньому були чорні чоботи й рифлений нагрудник із чорної сталі, а з одного його плеча велично спадав плащ із чорного оксамиту. Він, по суті, був убраний, наче найбагатший грабар у світі, але крокував зі сталевою впевненістю у власній важливості, що властива лише верховним представникам королівських родин. Цей чоловік крокував навпростець до Веста, не позираючи ні ліворуч, ні праворуч. Його владність без жодних зусиль відштовхувала від нього оторопілих вартових і штабних офіцерів, як магніт відштовхує залізні ошурки.

Чоловік простягнув руку в чорній латній рукавиці.

— Я великий герцог Орсо Талінський.

Можливо, він хотів, щоб Вест опустився на коліна й поцілував її. Натомість Вест схопився за неї й міцно потиснув.

— Ваша ясновельможносте, це честь для мене.

Він гадки не мав, чи правильно взагалі звертатися так до цієї людини. Вест аж ніяк не сподівався зустріти посеред кривавого бою в доках Адуа одного з наймогутніших людей у світі.

— Я лорд-маршал Вест, командир армії його величності. Не хотів би видатися невдячним, але ви далеко від дому…

— Моя донька — ваша королева. Від її імені народ Таліна готовий принести будь-яку жертву. Щойно почувши про… — зобачивши охоплену вогнем гавань, він вигнув одну чорну брову, — тутешні негаразди, я підготував похід. Кораблі мого флоту, а також десять тисяч найкращих моїх бійців, у вашому розпорядженні.

Вест гадки не мав, як на це реагувати.

— Справді?

— Я дозволив собі висадити їх. Вони наразі виганяють гурків із південно-західної частини міста. Як вона там зветься — Три Ферми?

— Гм… так.

Герцог Орсо ледь помітно всміхнувся.

— Живописна назва для міського району. Не переймайтеся більше своїм західним флангом. Бажаю вам успіхів у роботі, лорд-маршале. Якщо на те буде воля фатуму, ми зустрінемось опісля. Як переможці.

Він схилив величну голову в поклоні й хутко подався геть.

Вест витріщився йому вслід. Він знав, що справді має радіти несподіваній появі десяти тисяч штирійських вояків, готових допомогти, але не міг позбутися дошкульного відчуття, що був би щасливіший, якби великий герцог Орсо не прибув узагалі. Однак наразі в нього були й нагальніші клопоти.

— Лорд-маршале! — гукнув Брінт, який біг пристанню на чолі групки офіцерів. На його обличчі з одного боку виднілася велика й довга смуга попелу. — Лорд-маршале, генерал Полдер…

— Ну нарешті, хай йому грець! — гарикнув Вест. — Тепер ми, можливо, почуємо деякі відповіді. І де носить цього гада?

Він відштовхнув Брінта й заціпенів. Полдер лежав на ношах, які тримали четверо його штабних офіцерів, забрьоханих і нещасних. Генерал так скидався на людину, яка спокійно спить, що Вестові здавалося, ніби він зараз почує його хропіння. Однак цей ефект серйозно псувала величезна рвана рана в його грудях.

— Генерал Полдер очолював атаку, — промовив один з офіцерів і проковтнув сльози. — Шляхетна самопожертва…

Вест опустив погляд. Як часто він бажав цій людині смерті? Відчувши раптовий напад нудоти, він швидко прикрив обличчя рукою й прошепотів:

— Трясця.

— Трясця! — процідив Ґлокта, підвернувши тремтливу ногу на найвищій сходинці й мало не повалившись долілиць.

Кістлявий інквізитор, який ішов у протилежний бік, зміряв його уважним поглядом.

— Якась проблема? — загарчав Ґлокта.

Інквізитор опустив голову й побіг далі, не кажучи нічого.

Цок, стук, біль. Він до болю повільно минав напівтемний коридор. Тепер кожен крок був випробуванням, але Ґлокта змушував себе йти далі, хоча ноги в нього палали, стопа пульсувала, шия нила, а по викривленій спині під одягом стікав піт. На його обличчі застигла беззуба гримаса байдужості. З кожним важким вдихом і болісним звуком на шляху крізь будівлю він очікував, що стикнеться з перепонами. З кожним нападом болю, з кожним спазмом чекав, що з дверей вирине купа практиків і заріже його самого та його ледве замаскованих найманців, як свиней.

Однак ті нечисленні знервовані люди, яких вони минали, майже не підводили поглядів. «Страх зробив їх недбалими. Світ балансує на краю прірви. Всім лячно ступити навіть крок, щоб не стати ногою в порожнечу. Інстинкт самозбереження. Він може позбавити людину продуктивності».

Ґлокта, похитуючись, зайшов крізь відчинені двері до передпокою за порогом архілекторського кабінету. Секретар різко й сердито підвів голову.

— Очільнику Ґлокто! Не можна так просто… — Коли до вузької кімнатки позаду Ґлокти затупали найманці, він затнувся. — Я хочу сказати… не можна…

— Мовчати! Я дію за чітким наказом самого короля.

«Що ж, усі брешуть. Різниця між героєм і лиходієм полягає в тому, чи йому вірять».

— Відступіться! — процідив він двом практикам, що стояли обабіч дверей. — Або готуйтеся за це відповісти.

Відтак, коли надійшло більше людей Коски, вони перезирнулися, разом підняли руки й дозволили себе роззброїти. «Інстинкт самозбереження. Однозначний недолік».

Ґлокта ненадовго зупинився перед порогом. «Тут я так часто плазував на догоду Його Преосвященству». Він торкнувся деревини, і йому залоскотало пальці. «Невже це може бути аж так легко? Просто підійти серед білого дня й заарештувати наймогутнішу людину Союзу?» Довелося притлумити широку усмішку. «Якби ж я тільки швидше до цього додумався…» Ґлокта крутнув дверною ручкою й перевалився через поріг.

Кабінет Сульта загалом був такий самий, як завжди. Великі вікна, з яких виднівся Університет, величезний круглий стіл із усіяною коштовним камінням мапою Союзу, ошатні стільці й набурмосені портрети. Однак у високому кріслі сидів не Сульт. Там сидів не хто інший, як його улюблений лакиза, очільник Ґойл. «Приміряємо на себе велике крісло, так? Боюся, для тебе воно відверто завелике».

Спершу Ґойл обурився. «Як хтось сміє так сюди вдиратися?» Потім спантеличився. «Хто посмів би так сюди вдертися?» Тоді вразився. «Каліка? Але як?» А відтак, побачивши, як Коска й четверо його людей пройшли у двері слідом за Ґлоктою, жахнувся. «Тепер ми починаємо дещо розуміти».

— Ви! — процідив він. — Але ж вас…

— Зарізали? На жаль, плани змінилися. Де Сульт?

Ґойл швидко ковзнув поглядом по кімнаті, по найманцеві, схожому на карлика, по тому, який мав гак замість долоні, по тому, що мав страхітливі болячки, а тоді зупинився на Косці, який зухвало ходив по краю кімнати, тримаючи одну руку на руків’ї меча.

— Я вам заплачу! Хай скільки він вам платить, я заплачу вдвічі більше!

Коска простягнув розкриту долоню.

— Віддаю перевагу готівці.

— Зараз? Я не маю… Не маю її при собі!

— Шкода, та я працюю за тим самим принципом, що й повії. Веселощів за обіцянки не купиш, мій друже. Жоднісіньких.

— Зачекайте! — Ґойл незграбно підвівся й відступив на крок, тримаючи перед собою тремтливі руки. «Але ж йому нікуди йти — хіба що у вікно. Ось чим погане честолюбство. Постійно дивлячись угору, легко забути, що єдиний шлях назад із запаморочливих висот — це тривале падіння».

— Сідайте, Ґойле, — прогарчав Ґлокта.

Коска схопив його за зап’ясток, вивернув йому праву руку, грубо завівши її за спину, так, що той вереснув, а тоді штовхнув назад у крісло, схопився однією рукою за його потилицю й гепнув обличчям об прекрасну мапу Союзу. Пролунав різкий тріск: у Ґойла зламався ніс, оббризкавши кров’ю західну частину Міддерланду.