Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Матері його ковінька, — проказав Дрижак. — Бачили хоч раз щось схоже?

Шукачеві від витріщання на все це вже боліла шия.

— У них тут стільки всього. Нащо їм узагалі та клята Енґлія? То ж вигрібна яма.

Лоґен знизав плечима.

— Хто його знає. Мабуть, деякі люди завжди хочуть більшого.

— Деякі люди завжди хочуть більшого. Так, брате Лонґфуте? — Ґлокта несхвально похитав головою. — Я пощадив вашу другу ногу. Пощадив ваше життя. А тепер ви хочете ще й волі?

— Очільнику, — улесливо заговорив навігатор, — дозвольте сказати, що ви справді зобов’язалися мене відпустити… Я свою частку угоди виконав. Оті двері мають відчинитися на площу, розташовану неподалік Будинку питань…

— Це ми ще побачимо.

Останній удар сокирою, останній вихор трісок — і двері хитнулися назад на іржавих петлях, а тоді у вузький льох пролилося денне світло. Найманець із татуйованою шиєю відступив убік, і Ґлокта пришкандибав до виходу й визирнув із нього. «Ах, свіже повітря… Дар, який ми так часто сприймаємо як належне». Коротенькі сходи вели до брукованого подвір’я, оточеного зачуханими спинами сірих будівель. Ґлокта знав його. «Якраз за рогом Будинку питань, як і було обіцяно».

— Очільнику! — стиха озвався Лонґфут.

Ґлокта вишкірився. «А втім, що в цьому поганого? У будь-якому разі є шанси, що цього дня не переживе ніхто з нас, а мерці можуть дозволити собі милосердя. Ба більше, це єдині люди, які можуть його собі дозволити».

— Гаразд. Відпустіть його. — Одноокий найманець дістав довгий ніж і перепиляв мотузку на зап’ястках у Лонґфута. — Було б чудово, якби я вас більше не бачив.

На обличчі навігатора з’явилася тінь усмішки.

— Не хвилюйтесь, очільнику. Я цієї ж миті думав точнісінько те саме.

Він знову пошкандибав туди, звідки вони прийшли, спустився вогкими сходами до стічних труб, а тоді завернув за ріг і зник.

— Скажіть мені, що принесли те, що треба, — промовив Ґлокта.

— Я ненадійний, очільнику. А не недосвідчений. — Коска махнув рукою на найманців. — Пора, друзі. Час почорніти.

Вони всі як один витягнули чорні маски й застебнули їх на собі, познімали обшарпані плащі й подертий одяг. Під ним на кожному було чисте вбрання, чорне з ніг до голови, з ретельно прихованою зброєю. За кілька секунд юрба злочинців обернулася на гарно організований загін практиків Королівської Інквізиції. «А втім, різниця між ними не надто велика».

Коска й собі скинув плащ, хутко вивернув його і знову на­дягнув. Підкладка плаща була чорна, як ніч.

— Носити кілька різних кольорів завжди розважливо, — пояснив він. — На той випадок, якщо у скрутному становищі доведеться перейти на інший бік.

«Справжнісінький перевертень». Він зняв капелюха й посмикав брудну пір’їну.

— Можна його залишити?

— Ні.

— Жорстока ви людина, очільнику. — Коска з широкою усмішкою пожбурив капелюх кудись у тінь. — І за це я вас люблю.

Він теж надягнув маску, а тоді насупився на Арді, яка стояла в кутку льоху, спантеличена й виснажена.

— А що вона?

— Вона? Арештантка, практику Коско! Шпигунка у змові з гурками. Його Преосвященство висловив бажання допитати її особисто. — Арді кліпнула на Ґлокту. — Це легко. Просто здавайтеся наляканою.

Дівчина ковтнула.

— Із цим проблем не виникне.

«Із тим, щоб пройти Будинком питань, аби заарештувати архілектора? Я б так не сказав». Ґлокта клацнув пальцями.

— Треба йти.

— Треба йти, — сказав Вест. — Ми очистили доки? Де носить Полдера?

— Здається, цього ніхто не знає, сер.

Брінт спробував провести свого коня далі, та вони застрягли посеред невдоволеного натовпу. Гойдалися списи, і їхні вістря метлялися небезпечно близько. Лаялися солдати. Ревіли сержанти. Квоктали, наче роздратовані кури, офіцери. Важко було уявити складніший ландшафт, аніж вузькі вулички за доками, якими треба було провести багатотисячну армію. Ще гірше було те, що тепер у протилежному напрямку йшов лиховісний потік поранених, які шкутильгали самі або ж пересувалися з чужою допомогою.

— Розступіться перед лорд-маршалом! — заревів Пайк. — Дорогу лорд-маршалові!

Він здійняв шпагу так, ніби був цілком готовий побити нею когось плазом, і люди швидко забралися з дороги, а довкола гримучих списів утворилася ціла долина. Із-поміж них виїхав, заторохтівши, один вершник. Джеленгорм із кривавим порізом на лобі.

— У тебе все гаразд?

Здоровань усміхнувся.

— Та то пусте, сер. Врізався головою в колоду, хай їй грець.

— Яка ситуація?

— Ми відтісняємо їх до західної частини міста. Кавалерія Кроя, як я розумію, дісталася Чотирьох Кутів, але гурки досі незле оточують Аґріонт, а тепер перегруповуються і йдуть у контратаку із заходу. Багато піхотинців Кроя досі стирчать на вулицях по той бік річки. Якщо сюди найближчим часом не надійде підкріплення…

— Мені треба поговорити з генералом Полдером, — урвав його Вест. — Де в біса носить того Полдера?! Брінте!

— Сер?

— Візьми кількох із цих хлопців і негайно приведи сюди Полдера! — Він тицьнув пальцем у повітря. — Особисто!

— Так, сер!

Брінт чесно постарався розвернути коня.

— А що на морі? Ройцер прибув?

— Наскільки мені відомо, він розпочав бій із гуркським флотом, але гадки не маю, як…

Коли вони вийшли з-поміж будівель і дісталися бухти, запах гнилої солі й підпаленої деревини посилився.

— Трясця його матері.

Вест не міг із цим не погодитися.

Граційна дуга адуанських доків обернулася на кривавий півмісяць. Пристань поряд із ними почорніла, спопеліла, була завалена зламаним спорядженням і зламаними тілами. Далі ще бився кепсько організований у групи натовп людей, наїжачившись на всі боки держаковою зброєю. Повітря було наповнене їхнім галасом. Прапори Союзу і знамена гурків теліпалися на вітрі, наче опудала. Епічне протистояння займало майже всю довгу лінію узбережжя. Кілька складів були охоплені полум’ям, і від них ішло мерехтливе марево. Через це сотні людей, що застрягли в бою за складами, видавалися схожими на привидів. Із охоплених вогнем будівель до затоки виринали довгі струмені задушливого диму — чорного, сірого, білого. Там, у кипучій гавані, безліч кораблів вступили в окрему відчайдушну боротьбу.

Снували сюди-туди судна на всіх вітрилах; вони поверталися, силкувалися зайняти якусь позицію, здіймали в повітря блискучі бризки. Катапульти жбурлялися полум’яними снарядами, лучники на палубах стріляли полум’яними залпами, високо в павутинні такелажу повзали матроси. Інші кораблі за допомогою мотузок і гаків зчепилися незугарними парами, наче бійцівські собаки, які гризуться, а на їхніх палубах у мерехтливих променях сонця виднілися люди, що зійшлися в лютому бою. Марно пленталися підбиті судна, на яких висіла рвана парусина й теліпався порізаний такелаж. Кілька з них палали, і від них бурими стовпами йшов дим, що перетворював низеньке сонце на огидну пляму. Повсюди на спіненій воді плавали сліди кораблетрощ: бочки, скрині, потрощені колоди й мертві матроси.

Вест упізнав звичні обриси кораблів Союзу з вишитими на вітрилах жовтими сонцями й міг здогадатися, де гуркські судна. Але були там і інші — видовжені, худорляві хижаки з чорними корпусами та білими вітрилами, кожне з яких було позначене чорним хрестом. Одне судно особливо виділялося висотою на тлі всіх інших у гавані, і його саме пришвартовували біля одного з нечисленних уцілілих причалів.

— Із Таліна ніколи не приходить нічого доброго, — пробурчав Пайк.

— Якого милого тут роблять штирійські кораблі?

Колишній засуджений показав на судно, яке саме таранило гуркський корабель.

— Вочевидь, б’ються з гурками.

— Сер, — поцікавився хтось, — що нам робити?

Одвічне запитання. Вест розтулив рота, та з нього не долинуло ні звуку. Як одна людина може сподіватися на якусь владу над колосальним хаосом, що розкинувся перед нею? Вест пригадав, як Варуз у пустелі ходив повсюди зі своїм величезним штабом за спиною. Згадав, як Бурр гупав кулаком по своїх мапах і розмахував товстим пальцем. Найголовніший обов’язок командира — не командувати, а здаватися людиною, що вміє це робити. Він перекинув зболілу ногу через луку сідла і зліз на липку бруківку.

123
{"b":"826580","o":1}