— Справді, саме так і треба зробити! Нам треба бути обачними. Я пішов!

— Якщо за три хвилини ти не подаси ніякого знаку, я підпалю гніт. Отак і домовились.

Петрекеску швидко подався тунелем, який вів на поверхню, до скелі, охрещеної Лучією, але перед тим узяв у ніші обойму патронів і всунув у ручку пістолета.

Бородатий дивився на годинник, стежачи за секундною й хвилинною стрілками. Минуло три хвилини, а від входу в тунель не чутно було ніякого сигналу. Він не поспішав. Повільно, майже ліниво дістав з кишені запальничку, припалив спершу цигарку, яка тремтіла в кутиках губ, потім підніс полум’я запальнички до нитки пороху. Вогняна змійка блискавкою метнулася вперед, а коли досягла місця, де починалася лійка, гримнув такий вибух, що бороданеві аж у вухах заболіло. Приміщення здригнулося, але ніде не впав жоден камінчик. Тільки на вершечку піраміди, там, де тунель переходив у залу через Тікову тріщину, відірвалося кілька пластинок із стіни.

Бородань, підбігши туди, почав гризти кулаки від люті. Тріщина так і залишилася вузенькою. Вибух не мав ніякого ефекту. І, мов божевільний, чоловік ударив кулаком по стіні. Від болю він отямився, але вапняковий виступ, по якому він ударив, упав, потягнувши за собою інші камінці. Отвір поширшав на кілька сантиметрів. Уже сяк-так можна було б пробратися крізь нього. Бородань знав, що може поранити тіло, але в цей момент він підкорявся одному законові й одній релігії: пробратися туди!

Недалекий схил, який черешняки вибрали для другого привалу, скидався на забутий чавун, перекинутий догори дном і розколений майже навпіл страшенним ударом. Тріщина, яка розділяла схил, була справжньою прірвою із стрімкими стінами, глибока, аж бездонна, повна гострого каміння, що стирчало гостряками вгору, мов списи. Від одного погляду, кинутого на дно прірви, ставало моторошно. Навіть Урсу, привчений до відчайдушно відважних спусків, вимушений був лягти на живіт, щоб вивчити стіни й дно прірви.

Найвища точка схилу була, мабуть, найкращим спостережним пунктом у всьому районі печери. Жодної іншої вершини, жодного вищого бескида чи дерева або якогось масиву, що заважав би поглядові. Ідеальне місце для спостереження всякого руху в радіусі багатьох кілометрів… аби лиш не таке пекуче липневе сонце. Позбавлений перешкод, схил був позбавлений і прихистку. Нічогісінько, навіть деревця, що давало б хоч латочку затінку. Урсу ніколи не почував себе добре, якщо його погляд не міг відпочити на кроні дерева. По той бік тріщини, метрів за сто від них по прямій, ріс бук рідкісної краси з розкішною кроною. Там гілля, мабуть, виплело такі крісла, що в них можна було б і спати. Але Лучія вибрала місце для привалу на вершині косогору, і ніхто не міг пересилити її впертість.

Ситі аж понікуди сонцем, дослідники гори поставили похідний намет. Урсу й Дан жадібно вдивлялися на привабливого бука, але Лучія заборонила їм відлучатися від намету. Вони мали право відійти щонайдалі на п’ятдесят метрів. Це — майже до краю прірви, єдиного примітного тут місця, але воно чомусь геть не приваблювало Дана. А по той бік прірви був малинник!.. Більше ні на що не міг наткнутися погляд у колі цього радіуса, позбавленому всякої живності.

Про втечу не думав ніхто. Лучія тримала їх на казармовому стані на той випадок, щоб вони були поряд з нею, коли буде другий зв’язок із черешняками з печери. Вони вже дві години чекали, мов на голках, сигналів апарата. Та рація не видавала жодного звуку, абсолютно нічого. А Лучія передавала, передавала невтомно. Навіть не знімала пальця з ключа.

— Я не знаю, що вже й думати, — ледь не плакала дівчина. — Дві години запізнення, коли ми домовлялися так чітко!

— Вони, мабуть, витріщаються на підземні дива, — сказав Дан трішечки заздрісно. — Нема в них часу для таких нещасних, як ми. Ми занадто однакові: двоє очей, один ніс, двоє вух, двоє брів, підборіддя… Якби ми могли їм повідомити, що в нас виросло ще по одному вуху, то, може, вони зацікавились би й нами… А так, коли на тебе навалилося надто багато краси…

— Облиш маячню! — накинулась на нього Лучія. — Хто знає, що там трапилось, а ти мелеш дурниці, мов несповна розуму!

— А що ти хочеш, щоб я робив? Повторити спробу самогубства? І хай Урсу знову зловить мене в останню мить… Краще вже кепкувати з горя…

— Може, вони розгадують якусь загадку, — наважився припустити Урсу. — Я ж знаю Віктора…

— І я його знаю! — обернулася до нього Лучія. — Я знаю і Йонела, знаю й Марію…

— І мене ти трохи знаєш, — спробував Дан прогнати її тривогу. — Але не будь песимісткою. Бо існують ще й непередбачені…

— Ми домовилися дуже чітко… Ми поклялися, що не будемо запізнюватися. Ви не чули… поклялися тільки ми з Йонелом.

— А якщо в них поламався апарат? — сказав Дан. — А якщо він упав у воду? Ми як могли б виплутатися?.. Без твоєї геніальності… Ти думаєш, що Йонел зміг би його полагодити?

— Чого ти оце завів із доброго дива? — накинулась на нього Лучія. — Ти міг би його перескочити?

— Кого? — здивувався Дан. — Апарат?

— Переверш його. Я не знаю що, не знаю як, не знаю де. Так само ти просив, щоб я відповідала тобі. Звідки мені знати, що там поламалося, звідки мені знати, чи воно взагалі поламалося, звідки мені знати, що Йонел не захворів… Слово честі, Дане, не допікай хоч ти мені…

— Трохи почекаймо, — примирливо втрутився Урсу. — Все одно нічим не можемо зарадити… Саме для того ми й перебуваємо тут, на схиді гори, щоб приймати донесення з печери…

— Або не приймати їх! — докінчила Лучія думку. — Ви ж дуже добре знайте, що коли щось сталося в печері, то ми не приймемо повідомлення. А коли сталося щось дуже важке…

— Так! — схвильовано прошепотів Дан. — Твоя правда, Лучіє. Саме для того ми тут… Але ж могла статись і якась дрібниця. Якби і в нас не…

— Коли має бути найближчий зв’язок? — урвав його Урсу.

— Якщо вони не вийдуть із печери, то завтра о десятій ранку. Але я весь час триматиму апарат увімкненим. Батареї в нас є, слава богу… Вночі будемо змінюватись по черзі.

— Тоді почекаймо до ранку, — сказав Урсу. — І якщо, скажімо, до десятої вони не подадуть ніякого сигналу, ми приймемо рішення…

— Аби не було пізно, Урсу… — розгубилася Лучія, але одразу ж опанувала себе: — Може, ви й справедливо вважаєте: я трохи песимістка. Будемо чекати до завтрашнього ранку, а там… Ну, гаразд!.. Ідіть! Але не відходьте надто далеко. Так, щоб можна було почути…

— Чудово! — Дан спробував підбадьорити її. — Кілометрів п’ять — це не дуже далеко… Урсу! Куди долине твій голос, якщо ти крикнеш з усієї сили?

— Стривайте хвилинку! — попросила їх Лучія. — Ми не вирішили, де будемо ночувати. Залишимося тут чи переночуємо на турбазі?

Дан завагався з відповіддю, але Лучію його відповідь цікавила дуже мало. Спеціаліст по привалах і найбільший носій — Урсу. І Урсу відповів коротко й швидко:

— Я вважаю, що нам нема сенсу надто віддалятися від печери, тобто від входу в неї.

— А може, все-таки нам краще було б перейти до турбази, — сказала Лучія.

— Навіщо? — здивовано спитав Урсу.

— Я все думаю про лихе… — відповіла Лучія. — Якщо ми одержимо лиху звістку?.. То могли б попросити допомоги на туристській базі…

Урсу вперся:

— Краще бути тут, на півдорозі. Звідси ми можемо швидко піти в обох напрямках — і до печери, і до турбази. Якщо ми вже вибрали це місце…

— Справді, Лучіє, — втрутився й Дан. — Якщо ми вже тут… Знову йти! В мене аж попухли ноги…

— Я тебе не питаю! — розлючено кинула йому Лучія. — Від самого ранку ти скиглиш… Я питаю тебе, Урсу! Де нам краще переночувати?

— Я вже тобі, здається, сказав… Тут найкраще місце.

— Для тебе? — не знати чому спалахнула Лучія.

— І для мене, і для тебе, і для всіх… Якщо ти протреш туман з очей…

— А тобі треба прогнати лінощі з кісток! Чому ти не думаєш про тих, що в печері? Як ти можеш бути таким байдужим? Ти заразив ще й цього тупака! Цілий день тільки те й робив, що жах! М’язи маєш, а більше нічого!