Петрекеску поклав руку на стегно й рушив уперед з нелюдською силою.

Черешнякам пощастило — вони зазнали перших вражень від першої зустрічі з печерою, але потім, виснажені нестерпним мороком, вони загорнулися в ковдри й спальні мішки, чекаючи, з важкими повіками й свинцем у всьому тілі, цілющого сну. Але сон барився. Спершу його бажали всі, аж в очах пекло, потім почали несвідомо змагатися з ним, навіть не відаючи цього. Кожен відступав у свій світ, готуючись до сну, де буде багато сонця, світла і воно оббризкуватиме їх, мов дощ.

Віктор замаскував ліхтар, під ковдрою так, що лиш маленький промінчик падав на зошит із записами.

І стомлена рука передавала буденними словами думки — важкі, плутані, зморені…

«Я не можу бути щирим із вами, — писав Віктор. — Я хотів, але не можу. Я певен, що страх доймає мене значно глибше, ніж вас, але на це не треба зважати. Знали б ви, які думки приходять мені в голову!.. Але ви не повинні цього відчувати… Клянусь вам — я не думаю про себе… Знаю, що нам загрожують небезпеки, бр-р-р! — як каже Тік, але вище над цим є щось дуже гарне, мов світло… я втомився… світло… Вся наша подорож — світло… Будь-хто зробив би так само, як ми… Наша мандрівка — мов світло, бо тут, у нас, у печері не може нічого бути красивіше, ніж світло… тут, у цьому мороці… Вся наша мандрівка — світло… Ух-х-х…»

Віктор закрив зошит і погасив ліхтарика. Сон заповзявся побороти його.

Найгарячішим противником сну виявився Тік. Він чинив йому опір чим тільки міг: щипав себе, проводив пальцями, вмочивши їх у холодну воду, по очах, але найчастіше — обмацував чарівну коробочку і з відчаєм шукав у своєму розгарячілому мозкові магічне слово. Кілька разів він, вимовивши слово «Дзвінок», освітлював ліхтариком руку, ногу, навіть обличчя. Але щоразу бачив освітлені частини тіла, і щоразу хтось гаркав на нього, аби він погасив світло. Отже, бачили й вони його. Бо якби не бачили, то здивувались би, сказали б щось інше… І враз Тік збагнув найстрашніше: він не знає чарівного слова, справжнього чарівного слова! Воно повинно бути інше, а не те, що примарилось йому. Тому він тихесенько простягнув руку, ніби погладив волосся Марії, і спитав ледве чутним шепотом:

— Ти спиш?

— Ні, Тіку. А ти чому не спиш?

— Просто так… Маріє, ти знаєш чарівне слово?

Марії кортіло сказати братові кілька гарячих слів, але, відчувши його по-справжньому біля себе, почувши його дихання й калатання серця в цьому мороці й жахові, несподівано стала найніжнішою й найкращою сестрою з усіх, кого міг собі уявити маленький кирпань із світлим волоссям.

— Яке слово, Тіку?

— Слово із казки… Ти ж знаєш!.. Слово, яким робляться чари, слово, яким відкривається… ну, ти ж знаєш…

— А-а-а! — нарешті збагнула Марія. — Тепер я знаю, що з тобою. Ти думаєш, що ми в печері Алі-Баби і ти забув магічну фразу. Так, Тіку?

— Я забув її… — заскімлив малюк, хоча він не мав чого забувати, бо казки не читав. — Скажи!

— Сезам, відчинися! Ось вона!

Тік подумки прошепотів обоє слів і почав обмацувати себе, хоч ще завчасу відчув, що то неправильні слова. Але згадав, що мош Тімофте не казав, ніби коробочка має здатність перетворювати людей на пил. Вона тільки могла робити їх невидимими. Тому він засвітив ліхтарик, висолопив язика й освітив собі обличчя.

Марія глянула на нього, готова вилаяти, але знову згадала, де вони, тому голос її прозвучав лагідно, ніжно:

— Тіку! Негарно показувати язика… Краще лягай спати. І я теж спатиму…

— Будь ласка, Маріє… Скажи мені інше чарівне слово…

— Їй-богу, Тіку, пора спати…

— Я дуже, дуже тебе прошу, скажи…

— Абракадабра…

— Як? — налякано спитав власник чарівної коробочки.

— Аб-ра-ка-даб-ра! — пошепки вимовила по складах Марія.

— Абракадабра! — дуже чітко цього разу вдалося повторити малюкові.

Потім він ще прошепотів це слово кілька разів, засвітив ліхтарика й знову висунув язика.

— Тіку!.. Ти сердиш мене… Хочеш розбудити всіх? Вони тільки-но заснули. О господи…

Не почуваючи за собою анінайменшої вини, малий спробував ще раз:

— Маріє… Ну, будь ласка… — але передумав, розчулений її втомою.

— Що ти хочеш, Тіку? — спитала вона крізь сон.

— Добраніч, Маріє… — прошепотів малюк.

Марії не вдалося відповісти, бо сон в одну мить схопив її в свій м’який мішок. Тік ще якийсь час лежав із бадьорими думками, втупившись у темряву. Але ось і в нього спершу заплющились очі, а потім переплутались і думки.

— Абракада… — ще прошепотів він, але голова його вже м’яко ковзнула на руку, неспроможна затриматись і навіть не знаючи цього.

Перший сон переніс Тіка в фантастичний підземний світ. Якийсь невидимий велетень узяв за руку малого, щоб захистити його від усіх і від усього. І куди тільки він його не водив! Яких тільки див не показував! Замки й колони, аркади й куполи, статуї, свічада голубої води, разки великих коралів на шиях якихось гігантських доброзичливих істот. І собор! Господи! Яке диво!.. Як міняться на світлі труби органа! І скільки, скільки, скільки дивовиж! Побачити їх можна тільки вві сні!

Аби морок хоч на мить міг розплющити очі, то він навіки закарбував би як найціннішу прикрасу печери усмішку білявого скуйовдженого малюка, який через мільйони років прибув у своє потаємне царство.

Час не підкорявся жодним умовностям і не мав аніякісінької цінності в безкінечній ночі, крізь яку йшли два переслідувачі. Здається, минули дні, місяці, може, минуло навіть кілька життів, відколи вони пішли з денного світла. Іноді вони петляли, видираючись на урвисті береги й круті скелі біля великого озера, заходили в якийсь тунель, де було повно виямків та ніш. Бородань освітлював дорогу, зупиняючись променем на скелях біля кожного повороту. Вони йшли, не перемовляючись ані словом, не хлюпаючи по воді і взагалі не зчиняючи ніякого шуму. Передчували, що вже близько біля місця, де зупинилися відпочити ті, кого вони переслідували. Кілька разів утома кайданами сковувала їхні ноги, але їм вдавалося вивільнитися від них неймовірними зусиллями.

Світло ліхтаря зненацька вихопило довгий гумовий човен і навіть дитячу руку, яка опустила пальці у воду. Мисливець хотів був одразу кинутися вперед, прямо по воді, але бородань зупинив його, стиснувши руку, мов обценьками. Потім, не кажучи й слова, потягнув його до себе, і вони знову пішли — тільки не вперед, як досі, а назад, до озера.

Мисливець підкорився, та коли вони відійшли вже досить далеченько від місця, де бачили човен, він висмикнув руку й розлючено прошепотів:

— Ти збожеволів, друже? Хочеш, щоб вони втекли? Слово честі! Ми повинні їх узяти!

— Стій! Не спіши, мов безмозкий! Треба іноді звертатися й до тієї штуки, яку носиш на плечах. Що ти хочеш робити?

— Я знаю, що хочу! Будь-що!

— Ось що, друже! Зараз ми дійдемо згоди! Перш за все треба забрати в них трофей! По-друге, його треба забрати так, щоб вони не відчули нас. А потім уже владнаємо особисті справи.

— Друже! Те, що ти пропонуєш, мені не підходить. Слово честі. Якщо вдасться забрати так, щоб вони не почули, то одразу підемо геть…

— Гаразд… — сказав бородань. — Якщо вони нас не почують, і ми пересвідчимося, що вони нас таки не запримітили, тоді подивимося, як нам бути далі. Може, ми не ризикуємо нічим…

— Друже, наскільки я розумію… то кажу так!.. Аж поки скажу інакше, слово честі. А як же ми його заберемо?

— Так, щоб вони не почули… А якщо почують, то щоб не впізнали. Хитрістю, добродію!

— Господи… Аби ж не проснувся ніхто!.. Якщо вони впізнають нас — то гаплик! Слово честі — тоді вони не матимуть порятунку!

— Дивись, друже! Найкраще було б, аби ти перетворився в привида і мовчки, мов привид, понишпорив у їхніх речах.

Мисливець здригнувся. Це було єдине, до чого він не додумався, і це видалось йому найслушнішим:

— Навіть Добреску не знайшов би нічого кращого, слово честі! А я ж їх уже лякав духами…