— Допо-омо-ожі-і-іть!

— До-по-о-омо-о-ожі-і-і-іть!

А човен тим часом опинився у повній владі хвиль. На щастя, били вони спереду, отже, перекинути його поки що не могли. Човен тільки підстрибував і опускався. Згодом хвилі почали налітати і з носа, і з корми, ба навіть кинули його кільком вихорам, і ті закрутили його, мов зірваний листочок.

Відважні мандрівці впали на живіт. Вони вже не мали сміливості ні кричати, ні дивитися один на одного, навіть боялися дихати, чи, може, забули через свій нечуваний страх, де вони, чи вони живі, чи їм усе це сниться. Але, на нещастя, гриміли громи, шмагали блискавки, на них потоками лилася вода, а самі вони билися об дошки човна й скімлили, забувши нормальну людську мову, бо вона була для них тепер дуже далека.

Чому човен і досі не перекинувся? На це не міг би відповісти жоден із його конструкторів.

А буря ніяк не закінчувалася, вона не мала ніякісінького співчуття до пасажирів у човні, була глуха до їхніх молитов та клятв. Але буря час від часу обманювала їх. Вона давала їм часинку спокою, щоб вони ожили, а потім знову накидалася і так катувала їх за всі беззаконня світу. Вони вже не бачили ні один одного, ні чогось іншого і не знали нічого, крім того, що їх чекає смерть. Це вперше вони воювали не один з одним, а кожен із самим собою. Може, це не буря била їх головою об стіни, а вони самі билися, згадуючи багато чого.

Човна все-таки запримітив один кмітливий хлопчина — він, побачивши, що човен відв’язаний людською рукою, а не одірваний бурею, одразу ж здійняв тривогу. Лісоруби й рибалки зійшлися на березі, але спершу подумали, що човен порожній. Щастя, що Сергієві прийшла в голову ось така думка. Він не додумався звестися на ноги, бо боявся, що його підхопить буря, мов соломинку, але, побачивши крізь щілину людей на березі, викинув кашкета, потім хусточку, а далі й зошит із нотатками, які він зробив напередодні. Люди на березі все зрозуміли.

Кілька дужих хлопців, звичних до бур, відв’язали другого човна, меншого, і швидко погнали його на середину озера. А там хвилі намагалися підставити великого човна під фатальний удар, або перекинути, повертаючи його бортами до них. Розуміючи всю небезпеку, рибалки-рятівники почали кричати:

— Гей, у човні! Беріть весла, гей!

Вони кричали, аж надривали легені, кричали з такою силою, що голос їх нарешті почули ті двоє.

— Гей, у човні, гей! Тримайте човен проти хвилі!

Зрештою, Сергій і Трясогузка збагнули, що означають крики рибалок. Вони перезирнулися й тої ж миті взяли в руки по веслу. Один праве, другий ліве, поняття не маючи, як маневрувати, і вчепилися в них з усієї сили, яка в них ще залишалася, переконані, ніби вони роблять саме те, що й треба робити: триматися за весла. Але човен так люто гойдало, що весла, хоч і стирчали непорушно, все одно торкалися води.

За кілька секунд їх настиг човен рятівників. Два парубки перескочили в човен двох невдах, що зазнали корабельної катастрофи, вихопили в них із рук весла й почали затято веслувати до берега.

— Чому це вам заманулося гратися з бурею? — спитав один із них. — Спершу я думав, що ви не вмієте веслувати. Це озеро дуже підступне під час бурі.

— Якби вам не вдалося так точно поставити ніс човна проти хвилі, довелось би вас витягати із дна озера гаками. Браво!

Сергій не мав сили й сміливості брехати:

— Ми в житті не тримали весел у руках…

— Жартуєте, хлопці!.. — сказав один із рибалок, глянувши на Трясогузку. — Рідко коли побачиш таку вправність!

— Слово честі, ми ніколи не тримали весел у руках, — потвердив Трясогузка.

Обидва врятовані були надто жовті й надто тремтіли, аби їм було до жартів, нарешті збагнули рибалки. І картина ймовірного нещастя, яка могла статися з хлопцями інспектора, вимусила їх на якусь мить утратити самовладання. І саме цієї миті один вал крутонув човен, а другий ударив у борт, перекинувши його, мов горіхову шкаралупу. На щастя, берег був близько, всього метрів за двадцять.

Якби тоді нагодились черешняки, то побачили б двох дужих парубків, які несли по воді на спинах до берега озера дві зіщулені істоти. Аби ті створіння були веселіші й галасливіші, то дуже були б схожі на Сергія й Трясогузку. Але їхні нещасні, мокрі, перелякані мордочки скидалися радше на двох пацюків, яких витягли за хвіст на сонце з затопленої дірки.

Страхітливій бурі не вдалося проникнути в підземний світ печери. Але подекуди крізь виямки й плетиво тріщин сюди час від часу долинали далекі відлуння урагану надворі. Та й вода підземного потоку, яка почала прибувати, стала схвильованіша, швидша, свідчила про переміни десь там, у світі. Але ті переміни в горішньому світі дуже мало турбували черешняків у надувному човні. Вони були під владою інших думок, а особливо прагли світла. Їм хотілося якомога швидше врятуватися з мороку, відірватися від цих невідомих переслідувачів, котрі, мовчазні, мов привиди, не могли бажати їм добра.

— Ні! — сказав Віктор, і всі це відчули.

У людей, які йшли по їхньому сліду, не могло бути добрих намірів. Картина небезпеки, що йшла за ними по п’ятах, ставала дедалі страшнішою, бо з кожною хвилиною розворушувала все зловісніші запитання: чому люди за їхніми спинами не хочуть показатися їм? Чому при зустрічі обох привидів вони не обізвалися жодним словом? Хто він? Хто вони? Тільки Петрекеску?.. Безперечно, Петрекеску, але він, мабуть, не сам.

Вікторові здавалося неприродним, що Петрекеску зважився на таке небезпечне переслідування лише заради свого човна. Якби він хотів забрати човен, то хіба не міг би просто крикнути до них?

А другий чоловік у гроті? Той, який довше перебував у першій печері, який жив і їв у печері, може, і він разом із мисливцем? Хто він? Що шукає в печері? Чому хоче їх лякати? І чому жодного разу не порушив цю зловісну мовчанку?

Люди, які переслідували їх, не мали добрих намірів, вони не ті, що заблудилися в печері й тепер шукають порятунку… Аби було так, то вони всі разом могли б об’єднати зусилля… Тоді?..

Віктор не міг розв’язати загадки. Хоч як він сушив собі голову, однак не міг зрозуміти сенсу цього переслідування — мовчазного, зловісного, мов тортури. Марія та Йонел думали так само, як і Віктор, і відчували так само, як і він, щось загрозливе, холодне, невизначене, мов щупальці, готові схопити їх мовчки ззаду.

А попереду?.. Невідомість попереду лякала Віктора ще дужче. Він здригався від думки, що будь-яка перешкода, будь-яка перепона, хоч би яка маленька вона була, наблизить до них переслідувачів. Це ж так просто міг з’явитися на їхньому шляху якийсь водоспад, якась кам’яна гребля або обвал, що закрив — уже хтозна-відколи? — вихід із грота! Цією думкою Віктор не хотів ділитися з іншими, але в душі був певен, що вона мучить і їх.

Тік теж був дуже опечалений, але в його смутку була інша причина. Перш за все він соромився, що злякався прояви й ганебно кинувся навтіки, побачивши привида саме тоді, коли й сам нарядився привидом. Та найбільше його засмучувало, що мав у себе на грудях нечувану силу, з допомогою якої міг подолати будь-яку небезпеку, навіть оту, яка холодними пазурами нишпорила іноді по спині, але не міг нею скористатися. Кілька разів йому хотілося сказати про свою велику таємницю, аби вони разом усі пошукали чарівне слово, але дуже вчасно згадував, що таке розтаємничення знищить чари коробочки.

— Маріє! — осмілів знову Тік. — Скажи мені кілька чарівних слів.

— Знову в тебе дурниці в голові? — розсердилась Марія. — Знову показуватимеш язика? Ні, Тіку! Будь розумником!

— У мене є одна таємниця, Маріє, і мені потрібні чарівні слова. Я прошу тебе від усієї душі…

— А навіщо вони тобі, оті чарівні слова?

— Господи! Скільки зла ти мені зробила одразу! Якщо знаєш чарівні слова, то чому не можеш мені їх сказати? Їй-право, Маріє! Скажи мені їх, як таблицю множення…