І саме тоді, коли завідувач та його дружина виходили з їдальні, Урсу злазив з мула.

Ще ніколи вуха вуханя не чули стільки солідних людських похвал.

— Чудово, любий мій! Ти побив усі рекорди! І коли хто каже, що ти непорядна тварина, то він схожий на тебе, коли ти такий, який ти не є…

Мул похилив вуха, мовляв, так, і ліг на траву, щоб цілком заслужено відпочити.

Побачивши подружжя в вікні, Урсу вирішив прогнати їхній сум кількома похвалами:

— У вас чудовий мул! І витривалий, і розумний… Розумніший, аніж будь-яка інша тварина. Як його звати?

Але він не почув жодної відповіді. Бо жінка з папільйотками м’яко ковзнула біля вікна, а Васіле, метнувшись із приміщення, так закричав, що в тому крикові не було нічого людського. Юнак спантеличено похитав головою, а мул, передчуваючи щось, звівся на всі свої чотири стомлені ноги й рушив до вікна. Дуже заінтригований мовчанкою, що запала вслід за криком, він просунув голову в вікно. Коли жінка розплющила очі й побачила над собою вухату голову, вона спершу почула, як тріснули папільйотки в її волоссі, а потім уже не чула нічого, бо заплющила очі вже на багато триваліший час.

Звіддалеки долинали веселі вигуки, перекочуючись луною в усіх напрямках.

Не вигуки, а знайомі голоси гнали Урсу в долину. Охоплений неймовірною радістю, він перестрибував через кущі й валуни, через ями та інші перепони, страхітливо видовжені сутінками, назустріч тим, кому подаровано смужку світла з величезного огрому світу. Він їх швидко наздожене, адже його тіло ще зберігає силу сталі.

Урсу вибрав із ночі кілька зоряних митей, які вимріяв колись, і коли оглянувся, то побачив позад себе Лучію, узяв її за руку, й вони разом прийшли на турбазу.

Усі черешняки були там. З блискучими очима, з нетерплячим диханням, з подряпинами й синцями і — господи! — із скількома мріями й скількома спогадами!

Вони розповідали все, а потім знову починали спочатку. Марія закусила косу кутиком вуст і думала про свої голубі свічада. Дан прикривав як міг і чим міг дірки на своєму одязі й сміявся, мов навіжений. Йонел тер гулю, яка й присипляла його, і пробуджувала. Лучія дивилась на Урсу, дивилась на його великі, мов крила, долоні, Урсу дивився то на підлогу, то на стелю, Віктор час від часу вигинав спину й здригався, а потім зітхав, ніби вихопився з якогось вогню. І всі розкривалися в приголомшливі миті мовчання, недовірливо дивлячись одні на одних, але в них знову спалахували щоки після миттєвої блідості, і тоді вони знали й відчували, що будуть разом, будуть дуже довго разом…

А Тік?.. Тік був десь біля діда, і сміявся, й вихвалявся, і дивився довкола, чи слухають його, і знову сміявся, і знову вихвалявся — господи! Який же він був веселий!

Мош Тімофте заплющив очі й враз побачив його, загнаного й атакованого страхами та болями, переслідуваного жахливими щупальцями мороку. Але, розплющивши очі, побачив малюка, в очах якого було повно живого срібла, а руки він приклав до носа, хитрувато киваючи на перестрашену дружину завідувача турбази.