Зрештою, Тік особливо й не намагався виконати помсту до кінця. Передовсім тому, що він не жорстокий, а ще в нього було кілька невідкладних справ, і серед них одна, яка його аж надто гнітила: де роздобути казку, щоб задобритися перед однокласниками і вчителем, особливо перед учителем, бо в нього з ним конфлікт: один неслухняний літачок замість того, щоб полетіти у вікно, опустився на кафедру саме тоді, коли вчитель готувався поставити в журналі навпроти його прізвища величезну десятку[4]. А ще йому треба дізнатися про місце експедиції черешняків і число, коли вони вирушають, це йому треба не для того, ясна річ, щоб вивідати чужі секрети й таємниці, а щоб краще спланувати свої канікули.

Важка дилема… але не для Тіка, наділеного нечуваним практичним нюхом. Згадавши мимохіть приповістку про двох зайців, черешняк миттю забув і про казку, і про літак і вирішив будь-що розкрити таємницю старших черешняків. Не треба мати великого глузду, аби здогадатися, що коли таємницю експедиції порівняти з водою, яка циркулює в трубопроводі, то неодмінно існують і кілька кранів, через які вода проникає в нього. Перший і найближчий «кран» — Марія, його сестра. Гаразд… Але ж це ще не означає нічого. Як підійти до неї? Бр-р! Треба бути дуже обережним… Марію не легко провести, вона надто вередлива і часто навіть не помічає його, хоч би що він зробив. Як же до неї підкотитися?..

Не встиг він докінчити німого запитання самому собі, як найвірніший його друг та порадник важких днів підійшов і слухняно став біля ніг.

— Ну, то що скажеш, Цомбі, треба нам починати наступ?

Цомбі ствердно крутнув хвостом.

— А якщо не вдасться?

Цомбі сердито загарчав, показуючи зуби.

— Не будь самовпевненим, Цомбі. Марія не боїться погроз. Тут потрібне щось інше!

Собака ліг на живіт, витягнув лапи перед мордою, повернув голову з напівзаплющеними очима, перетворившись на найсправжнісінький пам’ятник догідливості. Особливо тому, що хвіст його метлявся м’яко, ніби його хтось погладжував.

— Ось так, розбійнику! Думаю, треба скористатися твоєю методою. Не може бути, щоб дівчина не клюнула на неї. Отже, ми порозуміємось. Тільки не викажи нашого наміру скавулінням…

Собака рвучко скочив на ноги, нашорошив вуха та так і став, похнюпивши голову з розгубленими очима, вдаючи найображенішу істоту на земній кулі.

— Ну, гаразд, не бери близько до серця. Ніби не знаєш, що я пожартував!.. Я ж тебе знаю, мій пораднику… Досить жартів! До роботи!

Обережно-обережно, аби не зчинити ані найменшого шуму, Тік у супроводі свого вірного порадника прокрався на ганок, обвитий плющем. На протилежному кінці ганку в шезлонгу, поставленому майже горизонтально, під рухливими промінцями світла, що пробивалися крізь зелень, відпочивала Марія. Вона прикрила очі косами й поринула у мрії. В руці у неї зошит із віршами.

Намір чи, може, завдання першому почати наступ мав Цомбі. Він підійшов і мовчки сів біля Марії, поклав голову на лапи, а очима втупився у вірші. Першим порухом Марії було прогнати пса, але, побачивши його розумний вираз, вона почала ласкаво гладити його мордочку, облямовану чорними латочками. Мрійливим теплим голосом почала читати рядки поезії.

Тік, стоячи на ганку, — його ніби голками штрикало, такий він був нетерплячий, — ледве слухав вірші. Але в нього вистачило сили дослухати їх до кінця. Відчуваючи поблизу господаря, бо той кілька разів гикнув і зітхнув, собака повернув голову, та на владний порух знову вклався на свої тоненькі лапи. Глибоке зітхання, зітхання подиву й навіть захоплення дуже чітко й промовисто вирвалося з Тікових грудей.

— О-о-ох! Аби ти знала, як ти чудово читаєш вірші, Маріє…

Захоплена зненацька не так несподіваною появою братика, як його незвичним тоном голосу, Марія окинула його довгим запитливим поглядом.

— Слово честі, Маріє… — вів далі Тік. — По мені аж мурашки пробігли. У тебе такий гарний голос!.. Ти не думала ніколи про те, щоб стати артисткою?

— Тіку! Кажи відверто, що ти хочеш?

— Я хотів би, щоб ти мене любила!

— Нічого собі! А звідки ти взяв, що я тебе не люблю?

— А я хочу, щоб ти мене любила дуже-дуже… Настільки дуже, щоб ніколи не розлучалася зі мною.

Марія лагідно глянула на нього:

— Але ж я люблю тебе, нестерпний ти такий! А хто тобі сказав, що ми розлучимося?

— Я й так знаю, — набурмосився він. — Бо бачу, що ти хочеш провести канікули без мене.

Хвиля лагідності зникла з обличчя Марії, натомість з’явився недовірливий блиск, підозріливість і подив. Усе, що казав Тік, не в’язалося з його вдачею. І дівчині сяйнула думка:

— Та-ак?!. Тіку! Якщо ти будеш розумний, то ми підемо разом… до бабусі, в село.

— До бабусі? — розчаровано відповів малюк. — Велика важниця! До бабусі я й сам можу піти…

— А як же тоді твоя заява про любов? Адже ти сам сказав, що не хочеш, аби ми розлучалися хоч на мить…

Але й Тікові сяйнула думка, яка вивела його з безвиході:

— Якщо я сам поїду до бабусі, то мені буде ще тужніше за тобою… А ти вважаєш інакше?

Марія задумливо похитала головою:

— Тіку, ти знаєш, що ти розумний хлопець?

— Ага! І вже давно…

— Правду кажучи, зараз я не так тебе люблю, як колись, — засвідчила Марія. — Але кажучи твоїми словами, коли я піду на кілька днів кудись, то мені теж буде дуже тужно за тобою!..

— То візьми й мене з собою, Маріє… Ну, будь ласка…

— А якщо не візьму, то це означатиме, що я тебе не люблю і навіть не хочу любити… за твоїм принципом…

— Ну й що! — рвонувся вперед Тік. — Якщо ти мене візьмеш, то це вже однаково.

— Стривай-но, Тіку, бо щось я тебе не розумію. Спершу ти казав, що хочеш, аби я тебе любила, так?

— Я хочу, щоб ти мене взяла з собою!

— Я тебе геть не розумію, — підколола його Марія.

— Кажи! Береш мене з собою чи ні?

— Тіку! Я щиро прошу повірити мені. Я не беру тебе з собою, бо дуже тебе люблю.

Марія справді була розчулена. В її уяві почали виникати страхітливі загрози й небезпеки на шляху експедиції, і вона не хотіла наражати на них свого любого братика.

— Тіку! Ми проведемо всі канікули разом, кажу тобі від щирого серця. Тільки перших кілька днів…

— Я хочу знати точно: береш мене?

— А навіщо тобі така точність?

— Кажи! — наполягав малюк. — Береш мене чи ні?

— Ні!

— Точно?

— Точно!

Тік погрозливо скреготнув зубами.

— Ходімо, Цомбі! Ми тільки згайнували час… Ти не сестра, ти… ти баба-яга!

— Тіку!

— І якщо хочеш знати, то ти поняття не маєш, як читати вірші!

Скоряючись практичному духові, який панував у ньому, Тік не довго переживав поразку. Він кілька разів гаркнув на Цомбі, обізвавши його шавкою й паршивим псом, зваливши на нього головну причину невдачі, потім вирішив спробувати щастя з другим зайцем, себто — піти пошукати казку, бо до завтра, коли треба з’явитися з казкою, залишалося дуже мало часу, але поки що він сном-духом не знав, як і де йому знайти книжку. Отже, зараз хоч-не-хоч доводилось відмовлятися від розкриття таємниці черешняків… до наступного дня, тоді він їх неодмінно таки доконає…

Обтяжений чи облегшений цими думками, він спинився перед ворітьми. На його подив, ворота відчинилися раніше, ніж він доторкнувся до них рукою… Малий ледве встиг сховатися за рятівне дерево. З дуже величезним жалем хлопець вимушений був поміняти зайців, тобто повернутися до рішення, обраного раніше, бо в ворота зайшли з загадковими обличчями троє черешняків — Віктор, Дан і Урсу. Бігти за казковим означало б відкинути ногою щастя, і Тік, відомий своєю здатністю швидко обирати рішення, не хотів робити із щастя ворога. Практичний, як завше, він одразу знайшов собі якесь діло надворі на превелику радість Цомбі.

Марія нетерпляче вийшла назустріч хлопцям.

— Ви знайшли якусь корабельню?