— Ми не забудемо її! — запевнив Дан.

— Ви її спершу вислухайте… — вів далі доктор. — Мені сподобалось, як ви грунтовно підготувалися… А втім… ви дещо упустили, а воно суттєве. Це я вам кажу не як медик, а як досвідчений турист… Перед тим, як іти до вас, я спитав Лучію, чи маєте ви аптечку, і… врешті… вирішив підготувати її для вас сам. Тому ми й запізнилися, за що просимо обоє у вас вибачення.

Лікар передав аптечку, міцно потиснув усім руки, побажав усіляких успіхів і вже від хвіртки помахав на прощання рукою.

Вечір накривав місто темними хвилями. Тіні спершу були прозорі, нечіткі, тремтливі, але в них уже вгадувалися паростки отих загадкових тіней, які густо проростуть уночі. Ліниво загорялися ліхтарі, розганяючи темряву.

Черешняки були у парку в центрі міста, в мовчазній тіні велетенського дерева. Їх зібрав туди Урсу спеціальним досланням, яке використовувалося тільки в нагальних випадках. Прийшли всі, в тому числі й Марія, скорившись владному закликові. Всі дивилися в одному напрямку, на естраду для духового оркестру. Перед самісінькою естрадою на лаві без спинки сидів рівно й непорушно, дивлячись у зеніт, Петрекеску — мисливець, власник надувного човна.

— Невже то він? — спитала Марія. — Мов стовп або стовбур якогось дерева. Невже можна сидіти закам’яніло стільки часу?

— То, мабуть, його привид, — спробував пожартувати Дан.

— Не гаймо часу, — зважилась Лучія. — Треба щось робити! Хто піде до нього?

— Підемо всі! — згадав Дан колишню свою пропозицію. — Може, ми його розчулимо і він дасть нам човна…

Черешняки пішли групками, по двоє, мовчазні, не чуючи землі під собою. Такий хід несвідомо запропонували Марія й Дан, які йшли перші. Підійшовши ближче до дерев’яного підвищення, група швидко розгорнулася віялом, оточивши лаву, на якій сидів Петрекеску. Мисливець підскочив, ніби його шпигонули голкою, а руки миттю сягнули в кишені.

— Що таке?.. Що таке?.. — забелькотів він.

— Добрий вечір! — хором привітали його черешняки.

— Що ви хочете? — спитав він, усе ще спантеличений.

— Ви нас не пригадуєте?.. — почав Урсу. — Ми вже зустрічалися з вами на пагорбі, отоді, коли просили човен…

Мисливець пильно придивився до них, спершу трохи недовірливо, але поволі-поволі заспокоївся. Трьох із тих, що його оточили, він бачив. Ба навіть усміхнувся четвертому, Йонелові. Нарешті полегшено зітхнув і сів на лаву.

— Ага! Отже, то були ви! А я вже думав, що на мене хочуть напасти, і їй-богу, було б їм непереливки, слово честі… Ну! То ви передумали?.. Ви йдете в другий бік? Стривайте, стривайте… я хочу вам щось сказати: то не гарно ходити хвостом за людиною. Негарно! Слово честі!

— Ми випадково йшли через парк, — вибачився Віктор. — А побачивши вас…

— Я вас краще радо прийняв би вдома… Тут, як самі бачите, я не можу бути гарним господарем, слово честі. Не можу вам запропонувати нічого… тільки кілька слів. Але спершу сідайте на лаву… Ні! Ні-і-і… Спершу дівчата, бо так велить звичай, а вже потім, якщо залишиться місце, то й лицарі…

Балакучість мисливця не дуже сподобалася Вікторові. Вона видалась йому загрозливим, небезпечним вступом. І лиш дізнавшись, задля чого потурбували його мрії, Петрекеску почав своїм писклявим голоском:

— Так, товариство… Вас шестеро якраз! Винятково, слово честі!.. Неймовірний збіг… Зараз майже… так, рівно сорок років тому… ви тільки гляньте, як минув час! Неймовірне?!.. Так, були ми на Оленисі, на Поляні Оленів… Знамените місце… Нас було теж шестеро, шестеро хлопців, як оце вас, шість асів!.. Ото місце для веселої екскурсії, друзі мої, слово честі!

Боячись, що мисливець удариться в надто довгу оповідку, Лучія скористалася першою ж паузою, щоб урвати його:

— Ви не гнівіться, але ми не можемо вас затримувати. Може, у вас є якісь справи…

— Я не серджуся, слово честі! Мені навіть дуже приємно поговорити трохи з молодими…

Неспроможна будь-що вдіяти, Лучія спробувала останньої розради: подумки рахувати, скільки разів мисливець скаже «слово честі».

— Як я вже вам сказав… Так, друзі мої… Були ми на Оленисі, шестеро таких хлопців, як оце ви, шестеро асів, ми тільки пішли на екскурсію, веселі, слово честі…

— Раз! — помилково вголос вихопилося в Лучії.

— Прошу? — перепитав мисливець, але, не почувши відповіді, повів далі: — Були ми на Оленисі…

— Шестеро хлопців, таких, як оце ми, — передражнила його Марія, — шестеро асів…

— Розташувалися півколом, — додав Дан. ^-

— Авжеж, слово честі! Сиділи ми на колоді… На поваленому стовбурі, слово честі! Шестеро асів нас було, і всі зібралися довкола одного знаменитого стрільця… Ас із асів… Звали його Добреску, слово честі… Сиділи ми біля нього на колоді, точнісінько як оце зараз ви сидите біля мене… Надзвичайно, друзі! Якби мене звали Добреску, то мені могло б здатися, ніби я на Оленисі, слово честі… Але ж ні! Бо ми тоді зустрілися вже в темряві, так, уже десь близько півночі… Якби зараз було трохи пізніше, якби мене звали Добреску і якби ми були на Оленисі, так, друзі мої, було б прекрасно, слово честі!..

— Може бути, що ми й досидимося до півночі, — жалібним тоном докинув Дан.

— Це було б чудово, слово честі… Було б точнісінько як і тоді… Тобто, стривайте… Нам треба було б бути на Оленисі, на колоді…

— І треба було б, аби вас звали Добреску, — нагадала йому Марія.

— Так, так… Я забув, слово честі. Треба було б мені спершу назватися Добреску.

— А ви ніколи не думали перемінити собі прізвище? — спитав Дан.

— Я думав, друже мій, я про це подумав лише хвилину тому, слово честі… Але для цього треба згаяти дуже багато часу, а я не люблю марнувати час, слово честі… Так, друзі мої… Було вже близько півночі, безперечно, минула десята, а може, навіть одинадцята… і було тепло неймовірно! У нас мозок плавився, слово честі… Звідки така спека?.. Не знаю… Ніби сонце сховалося в колоду, таке спекотне було повітря… Як у нас плавились мізки, господи! Але всі були великі аси, слово честі! Ми не ворушилися довкола Добреску. Ми слухали його, він нам розповідав свої мисливські пригоди, а ми його слухали, і було тепло, неймовірно спекотно, ніби вся земля горіла, слово честі…

— І як це можна витерпіти? — спитав Віктор, думаючи, ясна річ, про черешняків, а не про мисливця.

— А як же ми могли не витерпіти, друже мій, якщо з нами був Добреску?.. Ми могли б витерпіти будь-що… Еге! Зараз приємно: вечір, прохолода, слово честі… І не думаю, що я гірший, ніж Добреску… Я, друзі мої, такий стрілець, як Добреску… Якби зараз допікала спека, якби по вас стікав потоками піт, як тоді по нас, це було б чудово, слово честі!

— Добреску гарно розповідав? — спитала замріяно Марія.

— Як на полюванні! Він — неймовірний оповідач, слово честі… Від нього і я навчився розповідати… Еге! Випадки не розказуються отак просто, друзі мої…

Черешняки зазнавали нестерпних мук, але вони ладні були все і вся витерпіти, аби лиш мисливець позичив їм надувного човна. Бо, якщо по правді, то за ті муки, яких вони зазнавали, вони заслуговували не човна, а цілої флотилії.

— Так, друзі мої, — зітхнув мисливець. — Сиділи ми довкола Добреску, шестеро нас було, а він розказував, розказував так, ніби з листа брав, слово честі…

Поки черешняки в темному парку слухали неймовірні побрехеньки мисливця, проклинаючи дні і ночі, і їх доймала люта ненависть до всіх надувних човнів на світі, в другому кінці міста, на ганку, обвитому плющем, кирпоносий малюк із розвихреним чубом переживав ще нестерпніші муки. Він прогнав Цомбі десь у двір і навіть не зважав на його розпачливе скавчання чи, може, навіть не хотів його чути. Малюк лежав мов на голках. Він крутився, завмирав, очманіло хитав головою і знову крутився, а в нього впивалися тисячі голок, або, принаймні, погрожували впитися. Іноді він, згнітивши серце, безстрашно рушав до освітленого столу, але тої миті, коли опинявся біля дверей і бачив свого батька, схиленого над креслярською дошкою, душа його забігала в п’яти. Все ясно! Тік вочевидь був сам не свій. Будь у чому можна було б запідозрити малюка, але ніхто не міг би запідозрити, що йому бракує сміливості… Однак, незважаючи на це, він неспроможний був натиснути ручку й переступити поріг! Він, котрий…