— Зовні, на горі…

Потім Дан, підбадьоривши себе зітханням, і:

— Сонце і Лучія… Чи Лучія і сонце…

Залишалися ще два папірці. Один зник у руці Марії.

Вона схопила його майже розпачливо, але не розкрила. Останній узяв Урсу. Але й він не сказав жодного слова. Спершу глянув на Марію й побачив, що вона кинула папірець у вогонь і втупилася болісно, аж до сліз, у жовтий зловісний вогонь: «Прощайте… перші тривоги, перші зустрічі…»

— Зовні… — сказав Урсу безбарвним тоном.

Марія здригнулася й ошелешено глянула на хлопця, котрий тим часом зібгав папірець. Вона хотіла б пересвідчитись, на власні очі побачити слово, написане там. Але папірець полетів у вогонь, і вона зрозуміла все, і вже не мала анінайменшого сумніву, коли побачила, що Урсу уникає її погляду, яким вона хотіла подякувати йому.

Запало надто гнітюче мовчання. Щастя, що малюк порушив його своїми оплесками, адресуючи їх усім.

— Прекрасно! — сказав він. — Ох, як прекрасно!

Але що було б, якби його зухвала рука витягла інший папірець? Це запитання злякало Урсу. Він так хотів перешкодити малому тягнути першому! А той зрозумів усе навпаки!

Йонел нагадав про склад груп:

— Я, Віктор, Марія і Тік підемо в печеру. Лучія, Дан і Урсу досліджуватимуть схил гори. Так, як ми й домовилися, треба спитати, чи хоче хтось щось зауважити про склад груп… Може, хтось вважає, що слід зробити якісь перестановки…

Усі зійшлися на тому, що групи підібрані добре. Інших зауважень не було. Лиш Тік підійшов до Урсу й глянув на нього із щирим сумом. Йому так хотілося, щоб вони були разом… але тільки ж у печері!..

— Я дуже шкодую, що ми розділяємося, — прошепотів він. — Які погані жеребки! Але ти…

Урсу лагідно накрив долонею його скуйовджений золотистий чуб, потім легенько притиснув хлопчину до грудей:

— Ми триматимемо зв’язок по радіо… І будь певен, Тіку, ми скоро зустрінемось…

Йонел оголосив програму наступного дня:

— Підйом на світанку… Розподіл… Біля входу в печеру зв’яжемо пліт… Так! Через п’ять хвилин — відбій! Спати обов’язково всім. І я всім бажаю: добраніч!

Урсу дивився на Лучію, Лучія дивилась на Віктора.

Спати було обов’язково, але особливо, що втома знову взяла своє, а фантазія вишивала їм день новий і важкий: завтрашній; хлопці й дівчата швидко розійшлися по наметах.

Сон до них підкрався не так, як завжди, притлумлюючи спершу думки, а прийшов цього разу швидко і впевнено. В хлоп’ячому наметі два черешняки ще якусь хвильку змагалися зі сном, ніби хотіли сказати один одному: «Пильнуй за всіма». Але їхні думки спромоглися вилитись тільки в ледве чутний шепіт, який запечатав це невисловлене послання. М’яка ніч нечутно накрила їхні думки.

Небо було забризкане світлячками. Зорі ніби змовились невтомно й лагідно стерегти аж до світанку сон тих, хто за кілька годин піде у велику мрію.

Хто це так лагідно прошепотів молодим сміливцям: «Добраніч!»? Може, ти…

Одна група, якій доля й доброта Урсу подарували першу зустріч, підійшла до входу в печеру. Другу ледве було видно далеко на схилі гори. Черешняки почали стукати у браму великої мрії…

Усі вони встали рано-вранці, нікого не довелося будити. Спершу розділили харчі на безпомильних терезах товариськості, потім інструменти і лише після цього зібралися навколо скатерки, простеленої на траві мовчазними господинями. За сніданком уточнили режим передач радіоапаратами, абсолютно обов’язковий. Це був найсуворіший закон експедиції. Розділилися там же, на плато, із жартами й підбадьорюваннями, але й із деяким смутком. Група Лучії одразу подалася на гору, група Йонела затрималась трохи в покинутій дерев’яній ветхій колибі, звідки вони захопили кілька дощок, майже прогнилих, але які ще можна було б використати при зв’язуванні плота. Весь вантаж ліг на схилені плечі мрійників. Щастя, що Урсу тягнув за собою цілу хуру тичок та кілків, майстерно зв’язаних запасною мотузкою. Друга хура, схожа на цю, але трохи менша, гуркотіла вслід за Віктором. І лиш коли зупинилися перед чорним отвором, що ховався за деревами й валунами, обмінялися першими словами, тобто першими вигуками.

Грот зустрів їх доброзичливо, і перші вигуки сміливців були вигуками вдячності й приємності. Вони зайшли всередину крізь тріщину, схожу на трикутник, розгарячілі й спітнілі, і враз опинилися в прохолоді й тиші, а світло стало блякле й заспокійливе. Але це приємне враження тривало недовго. Після першого ж огляду всіх охопило розчарування. Передпокій печери був дуже бідний: така собі заглибина без ніш, без вапнякових прикрас, які вони собі уявляли й намріяли колись. Звичайнісінька заглибина з низьким склепінням, яке звужується донизу. Вони обережно просувалися вперед крізь темряву, і вже після перших кроків їм здавалося, ніби вона засмоктує їх, погрожуючи розчавити. Морок ставав дедалі непроглядніший, а протилежний край печери віддалявся, перетворюючись у тунель, все вужчий і нижчий.

Нарешті Йонел подав сигнал, якого чекали всі: ввімкнути світло! Fiat lux! — як поправила його Марія. Чотири потужних ліхтарі об’єднали свої промені в один сліпучий сніп. Тунель, куди вони ввійшли, був досить широкий і привітніший, аніж приймальна зала позад. Стіни його вологі, на стелі глибокі тріщини, а трохи далі виднілися виходи, впадини й окремі валуни.

Найщасливіший був Тік. Він ніби вступив у царство дива. Не хотів нікого слухати. Іноді залишався позаду всіх, іншого разу забігав наперед і гуляв скрізь ліхтарем, намагаючись не пропустити нічого: ніші, заглибини, тріщини, ями, жодної дивної площинки, котра могла бути використана як сховок для чарівної коробочки. В одному виямку Тік побачив кілька камінчиків, які біля велетенського каменя здавалися непрошеними в печері. Він підняв їх, зважив у руці й гукнув:

— Йонеле! Стій! Дивись, що я знайшов…

Малюк відстав трохи, і Йонел почекав його якусь хвильку, досить нетерпляче, але, побачивши камінці у нього в руці, пирскнув сміхом:

— Звичайні природні камінці… Їх можна знайти в будь-якому дворі… З них ніякої користі…

Майже всупереч серцю, малюк викинув камінці, але за мить знову кинувся в пошуки. Він вихопився поперед усіх, обшукуючи зацікавленим променем ліхтаря стіни тунелю. Цомбі плутався в нього під ногами саме тоді, коли не треба було, і це трохи гнітило шибеника, але не настільки, щоб забувати, як вправно той виконав роль провідника напередодні. Хлопець різко гаркнув на нього кілька разів, обізвавши відповідними до важкого моменту іменами, і відтак пес погодився на роль шлейфа.

Біля величезного, мов куб, каменя Тік знову знайшов кілька камінчиків і навіть надумав поповнити одним із них свою колекцію, але, згадавши презирливий погляд Йонела й подумавши, що його знову можуть висміяти, відмовився, хоч і з сумнівом у душі. І подумки вирішив, що не шукатиме більше нічого, а тільки схованку… Але не встиг він додумати до кінця свою думку, як почувся голос Йонела:

— Стійте! Вікторе! Іди швидше сюди! Дивіться! Можу покласти руку на вогонь, що це залишки палеозойського граніту…

Йонел тримав у руках саме ті камінчики, що їх надибав Тік. Вражений такою гіркою несправедливістю, малюк ощирився до нього:

— Ну й що! Велика важниця! Я їх перший побачив! І якби я їх не підфутболив, ти їх не знайшов би!

— Краще брати рукою, — урвав його Йонел. — Ти знаєш, невігласе, скільки їм років?.. Щонайменше — тисячу двісті мільйонів…

— А отим моїм, які ти викинув?.. Невже їм нема хоч дев’ятсот мільйонів? Облиш…

Віктор заспокоїв обох, повідомивши, що вже недалеко перша зала, ясна річ, якщо печера не пересунулась відносно карти.

На щастя, печера була розумна. Всього лиш за кілька хвилин вони опинилися в просторому, мов бальна зала, приміщенні, чудернацьки освітленому променями, які пробивалися крізь тонесенькі, мов нитка, тріщинки.

Коли ліхтарі об’єднаним промінням освітили залу, підлітки приголомшливими криками привітали її щедру розкіш. Десятки білих бурульок звисали з чорної стелі, а посередині сталактити й сталагміти майже торкалися вершками. А ще були мармурові грона на стінах, приховані ніші, дивні статуї, підвішені корали, самотні скелі, мов кінчики списів, та інші форми дивовижного рельєфу, ніби їх точили й шліфували сотні мільйонів років майстри. Відвідувачі поглинали їх поглядами й голодною уявою, вигуки вихоплювалися пошепки або й взагалі завмирали на гарячих вустах. І Тік зрозумів, нарешті, який мудрий був той, хто вибрав цю печеру, щоб заховати тут чарівну коробочку. А Марія, зачарована, намагалася пригадати найсміливіші мрії та картини своїх снів, аби порівняти їх із тим дивом, серед якого вони опинилися.