Йонел підхопився з ліжка й почав кроками міряти кімнату. Кілька разів він зупинявся перед дипломами, одержаними на різних конкурсах: із фізики, природознавства, хімії… Аби він учився в іншій школі, то завжди отримував би почесні премії! Тут усе несправедливо! Прокляте невезіння! Може, саме тому він став такий і самотній, і заздрісний, і замкнутий, і ще… Завжди другий… Ні! Цього разу він не погодиться. Він збагатив експедицію радіопередавачами, він повинен і керувати нею!..

Тепер уже вдруге впавши в ліжко, Йонел не мучився сумнівами. Він знав, що треба робити. Спершу треба переконати Лучію, а потім поговорити з Віктором… Так! Може, Віктор навіть не думає очолювати експедицію. І, може, саме Віктор запропонує його на керівника експедиції…

Йонел одразу ж заснув. Видно було по ньому, що йому сниться дуже гарний сон.

Віктор заціпенів біля вікна. Він підтягнув туди свого стільця і, зіпершись ліктями, вже хтозна-відколи вдивлявся в зорі, не бачачи їх. Його доймала жорстока гризота. Усе почалося з карти. Глянувши на неї, може, в тисячний раз, хоч це й даремно, бо він знав її напам’ять з усіма лініями, зненацька відчув, що його обсіла сила-силенна запитань. Хіба це не відчайдушна сміливість черешняків — дослідити неходжену з давніх-давен печеру й дуже маловідому в тутешніх краях? Хіба це не безрозсудність?..

Але Віктор ненавидів це запитання. Він постійно відкидав його. Поки що все — лише думка, намір, і не можна говорити про необережність. Невже печера залишилась така сама, якою вона була зображена на карті? Адже після того минуло стільки часу…

Це було найболючіше питання. Віктор шукав відповіді в книжках, цікавився думками вчителів і дізнався, що в жодній печері ніколи не закінчується процес ерозії. Він триває весь час, найчастіше повільно, іноді бурхливо, відбуваються зміни в відкладах, трапляються обвали, звичайні потоки перетворюються в озера й підземні водоспади. Хто знає, скільки перемін відбулося в Чорній печері відтоді! Може, карта вже зовсім не відповідає новим утворенням у печері. Але це, саме це й приваблювало черешняків до неї: зробити нову карту, яка й представлятиме рельєф печери. Рельєф новий, змінений, може, цілком інший, тому що карта печери буде картою черешняків!

Але було й ще одне надто болюче питання: а що, коли процес перетворення якраз уповні і в печері станеться обвал саме тоді, коли черешняки знаходитимуться в ній?.. Якби обвал стався попереду них, то ніякої небезпеки не було б… Але якщо він станеться позад них?.. Це означало б, що вони будуть поховані живцем у глибині гори…

Ця думка найбільше непокоїла Віктора, і він, урешті-решт, знайшов відповідь. Таке вирішення — цілковито їм під силу. Треба розбитися на дві групи: одна досліджуватиме печеру, а друга, паралельно, схил гори. Одна піде в печеру, друга залишиться на поверхні. Регулярний радіотелеграфний зв’язок — обов’язково! На випадок небезпеки — SOS! У такому разі група на схилі гори здійме тривогу, і відтак порятунок тим, хто буде в печері, забезпечений.

Віктор подякував подумки Йонелові та Лучії за їхню велику роботу: радіоапарати. З ними черешняки весь час будуть разом. Так! Було цілком ясно: повна безпека експедиції полягала в тому, щоб розбитися на дві групи. Перед тим, як заснути, Віктор подумав, що перший, з ким треба обговорити поділ групи, буде Йонел.

Зі столу зник олівець. Він піднявся в повітря, зробив кілька кіл, потім опустився на місце. В класі відчинилися двері, але в них не зайшов ніхто, хоч на столі розкрився журнал і змінений голос, щоб його не зміг упізнати ніхто, проголосив оцінки: «Апостолеску! Рідна мова — чотири… Історія — два!.. Два! І тобі не соромно, віслюче?..» Хтось смикнув Трясогузку за волосся. Він озирнувся — нікого… Хтось урепіжив його черевиком по спині — знову нікого. Якийсь гак ухопив його за носа, але нікого не було ні перед ним, ні ззаду, ні збоку. Переляканий, Трясогузка кинувся тікати, куди очі світять…

Мош Тімофте спить. Крізь відчинене вікно пробиваються лиш місячні промені. Але на столі почала ворушитися люлька. Невідь-звідки в неї посипався тютюн. Найзапашніший тютюн для люльки, який тільки існує у світі. На порожній тарілці почали з’являтися одна за одною помаранчі, загорнуті в червоний шовковистий папір. Чотири, п’ять, шість… Крізь сон старий ніби почув, як йому зігрілися брови… Він розплющив очі — нікого. Він знову заснув…

Дивовижні, нечувані речі!.. Все це відбувається в голові одного малюка, який сміється, сміється весь час. Нарешті чарівна коробочка у нього в кишені! Треба тільки сказати троє слів, тихенько дихнути на неї — і все! Можеш робити, що заманеться.

Як гарно бути невидимим! Ф’юї-іть!.. Одне-єдине слово… Але яке ж воно, оте чарівне слово?

Тік сушить собі голову і шукає, шукає, але все марно. Слово… Яке слово?.. Повіки його склеплюються, очі стають маленькі-маленькі, заплющуються… Але ось він швидко здригається. Розплющує очі, обмацує обличчя… Може, треба було б знайти голку?..

Він не має права спати! Окрім тата, ніхто не знає, що й він іде в експедицію. І не треба знати… Він проведе черешняків аж до виходу з міста, і ще трохи, він пережене їх бічною дорогою, бо добре її знає, і зненацька з’явиться перед ними! О, як витягнуться в них обличчя! Особливо в поганющої, нестерпної, огидної!.. Спершу він їй не скаже, що таточко йому дозволив… Нехай собі думає, ніби він утік із дому!.. Як же йому міг дозволити тато?..

Який гарний мош Тімофте! Тік уже думав, що той не прийде… прийде… прийде… Ні! Не треба спати. Може, таки справді краще знайти голку?.. Він не має права заснути… Аби не пропустити, коли вони виходитимуть… Яке ж чарівне слово? Темрява? Сон?.. М’якість?.. Дзвоник?.. Дзвоник?.. Так! Дзвоник!.. Оце воно і є: дзвоник…

Будильник сердито розбудив Марію, розбуркавши її з найсолодшого сну. Але вона відразу ж скочила з ліжка, натиснула на кнопку й глянула надвір: світає…

У сусідній кімнаті Тік, малюк, котрий так затято воював зі сном, був найщасливішою людиною на землі. Він віднайшов чарівне слово… Сон і сновидіння вималювали у нього на виду невимовне щастя відкриття.

Але дзвіночки часу мовчали, і ніхто, ну геть ніхто не шепнув йому на вухо, що він спить. Тільки чарівна мавка нагнулася й поцілувала йому очі. Але шуму квапливих кроків на світанку він не почув…

Усі вулиці міста, хоч би які покручені й поплутані вони були, хоч би де вони починалися, виходили, зрештою, до головного шосе й вливалися в нього, перетворюючи його таким чином у єдину дорогу, що вела з міста до гір, які бовваніли вдалині. Річка з урвистими берегами оточувала місто, мов фортечний рів, і не давала змоги іншим вулицям виходити за місто. Через річку перекинули тільки один міст — великий кам’яний міст на північному боці. Це місце називалося «Біля бар’єру». Впродовж років тут виросли кілька перехняблених хатинок та дерев’яних будок, з’їдених часом. Уночі бар’єр спав важким сном, його зрідка тривожив скрип підводи та клаксон автомобіля, зате вже з самісінького ранку починався гамір і не вмовкав він аж до заходу сонця. Подорожні, підводи, запряжені волами, легкі екіпажі, велосипеди, зрідка легкові чи вантажні машини, кінські запряги, а особливо підводи з полотняним верхом пливли й пливли безперервним потоком до міста. Чужі чи знайомі люди вітали одне одного тим дивним способом, який заведено повсюди, і завжди розказували, чого вони прибули до міста. Люди біля бар’єра розмовляли приблизно ось так:

— Доброго дня тобі, куме! А мене ось послала жінка з овочами…

Його співрозмовник, може, й справді кум, а може, й геть чужий чоловік, ввічливо відказував:

— Хай тобі бог помагає! Сьогодні, мабуть, буде завізно на базарі з птицею…

Ще хтось квапився докинути своє слово:

— Хай буде тобі добро! Таке велике, як твоє серце. Сьогодні ввечері я вже повертатимусь у село не пішки — куплю собі велосипеда.