Тік усе-таки почав спускатися, але пам’ятав вранішню пригоду: зустріч із злим дідком спонукала його до потрійної обережності. Посередині схилу зупинився. Далі йти було небезпечно. Звідси він добре бачив обох чабанів і міг чути відповідь. Хоч йому й здалося, ніби вони обидва виліплені з глини, він таки ризикнув запитати:

— Ви не знаєте, котра дорога веде до Чорної печери?

Не поворухнувшись, не зробивши жодного жесту і, здається, навіть не поворушивши губами, підпасич відповів м’яким голоском:

— Чому ж ні?.. Ти хочеш сказати — до Кам’янистої?.. Так-так… Обидві могли б привести туди…

— А котра краща? — правив своєї малюк.

— Так-так… Це як на яку людину, — розважливо відповів малий чабанець. — Тобі б, може, підійшла та, що праворуч, а… а… ’му, може, кращою була б друга…

Тік дуже поспішав, аби перепитати, кому це «’му». Цікавило його інше:

— Котра довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Бачиш… звідси он до того бука, що в долині…

Але був той бук так близько від нього, що чабанець нарешті поворухнувся: повернув голову до свого тата, очевидно, просячи поглядом виручити його.

Тікові сяйнула рятівна думка:

— Ви не бачили, куди пішли хлопці, які пройшли тут перед… нами?

Останнє слово Тік ужив зумисне: хай чабани думають, ніби він посланець групи, яка пішла в гори. І правду кажучи, не збрехав: хіба вони не вдвох шукають дорогу до печери?

Чабанець пересунув гирлигу під другу пахву:

— Та де… Вони пішли спокійнішою дорогою…

— Спокійнішою? — здивувався Тік.

— Правою дорогою…

Кинувши на ходу «Дякую!» й енергійно гаркнувши на собаку, якого спантеличила непорушність обох чабанів, малюк знову рушив у дорогу. Йому не треба було довго розтлумачувати вислів підпасича: спокійніша дорога. Дорога справді була м’яка, спокійна, вона ніби хотіла непомітно просочитися між усілякими перепонами, весь час обминаючи їх.

Чи сяк, чи так малюк добрий шмат часу йшов цією дорогою, але коли зустрів урвище завширшки лише метрів десять і завглибшки всього метрів зо два, від якого стежка злякано метнулася вбік, він не зміг перебороти себе й вирішив скоротити дорогу. Перейшовши урвище, а потім знову натрапивши на стежку, Тік зробив підрахунки, які його дуже втішили: він виграв майже півкілометра! Тобто більше хвилини. Підбадьорений успіхом, він ще кілька разів скорочував таким чином дорогу, а потім знову знаходив дружню стежку.

Аж ось перед ним з’явився виступ, схожий на горб верблюда. Хлопець майже весело покинув стежку, вважаючи, що знайде її в западині між двома горбами. Він піднімався, спускався й знову піднімався, але на загублену стежку не потрапляв. Трохи наляканий тим, що сонячний диск уже не грів і навіть не світив із такою силою, як удень, малюк припустився величезної помилки, шукаючи стежку тільки попереду, біля підніжжя верблюжого горба. Вперед!.. Але він натикався на дерева, на скелі, на хащі, всі їх треба було обходити, і Тік просувався куди хочеш, тільки не вперед. Коли ж йому спала в голову слушна думка, було вже пізно. Ніде й сліду ні верблюжого горба, ні навіть якогось підвищення. Від сонця залишилась тільки рожева смуга, та й та квапливо зникала. Малюк швидко повернувся обличчям на захід, аби встигнути зафіксувати головні напрямки світу. Але для чого йому зараз головні напрямки, коли він не знає точно, де печера? І як йому орієнтуватися на північ чи на південь, коли довкола лише дерева, схожі, мов вороги, одне на одне? І як визначати головні напрямки, коли зникнуть останні відблиски сонця?.. Запитання шпигали його гостро й дошкульно, мов списи.

— Любий Цомбі… — почав він скиглити. — Здається, ми заблудили в лісі…

І лиш тепер малюк збагнув, як зле він зробив би, прогнавши пса додому.

Цомбі, відчувши неспокій господаря, почав лащитись до нього та тицятись вологим носом у його прохолодні гомілки. Вони повільно пробиралися між деревами на північ, і малий ще хорохобився, аж поки тіні дерев почали видовжуватися, а лісові хащі стали ще темніші.

Він здригнувся від першої хвилі страху, але вона не змогла його зламати. Хлопчина розлючено пробивався на свою уявну північ. Щось підказувало йому, що печера на півночі, але ніхто не міг підказати, в якому напрямку північ. Ніхто, бо сонце вже зайшло і навіть відблисків його не видно було на небі, затуленому лісом.

Коли почали вилітати зі своїх розбуджених темрявою гнізд перші лилики, малюк відчув, як страх заходить йому в кістки. Ноги його обм’якли, і коли він зупинявся десь, на якійсь запізнілій латочці світла, страх починав упиватися в нього своїми грізними пазурами.

А чи не можна заплющити очі?.. Ні, не можна! Його погляд всюди вбачав дивні постаті, які загрозливо розгойдувалися під вітром, що налетів невідь-звідки. А на додачу — дивні крики нічних птахів, яких розбуджувала темрява. Весь ліс, добрий і переповнений барвами ліс випускав зі своїх прихованих ущелин істоти страху. Десятирукі велетні, горбаті сухі баби з розпатланим волоссям і з кігтями, які могли достати аж до серця, звірі з вигнутими іклами, десятиголові дракони із свистячими язиками — і все це рухалося, танцювало, скреготіло й реготало весь час з усіх боків.

Перестрашений малюк схопив пса на руки й намагався захищатися від незрозумілих, безформних та кусючих нападників і тікав, не знаючи й не розбираючи дороги. А лісові почвари заступали йому дорогу, били його по обличчю хвостами, дряпали кігтями, лизали огидними язиками. Дві знетямлені живі істоти, ніби злившись одна з одною, опинилися під повним терором темного лісу. Якесь важке й тепле ляскання крил наближалося до них, десь неподалік звучали зловісні крики, мов стогони. Якесь м’яке крило вдарило малюка в груди, собака, заскавчавши, випручався в нього з рук і побіг геть.

Самотній, не маючи поряд жодної живої душі, малюк, завжди такий веселий і непосидючий, заплющив очі, чекаючи найгіршого, і закам’янів… Але відразу ж виборсався з останніх сил, останнім прагненням, останнім теплом, яке ще залишалося в ньому. Допомагаючи собі руками, він ішов уперед крок за кроком, крок за кроком… і враз почув поряд радісне скавчання, а біля ноги відчув знайоме дихання. Це смужка світла в повітрі, чи що? І Цомбі приліпився носом до якогось утоптаного місця з низенькою травою.

Та це ж стежка!.. Але куди нею йти? Де північ?.. Праворуч?.. Ліворуч?.. Світло досі тремтіло на стежині… А якщо лісові потвори знову накинуться на нього?..

Малий відчув, як його закам’яніле тіло пронизав холод… Він подивився навколо, глянув на небо, яке здавалося голубуватими плямами, і поволі рушив стежкою, тягнучи ноги, тремтячи й чекаючи, що ось-ось йому в плечі вгородяться холодні кігті та дзьоби.

Черешняки вибрали місце для нічлігу на широкій галявині метрів за п’ятсот від входу в печеру. Вправно поставили два намети: один великий — для хлопців, другий маленький — для дівчат. Швидко приготували вечерю, перетворивши її, як усі вирішили, у найрозкішніший стіл за день. Усе відбувалося в якійсь домашній і товариській обстановці при унікальній декорації, рідкісно незайманій і величній. Вони опинилися ніби на дні своєрідного казана, довкруг височіли велетенські гострозубі скелі, від дерев віяло прохолодою, а все це покривали барви сутінок, ніби лагідні склади, які переливалися у них над головами.

Сміливці були доброзичливі й сердечні: вони прийшли до печери разом із сутінками, підготували місце для ночівлі, всі здорові, ще не голодні, і втома повільно спадала з них… Так!.. День ще не закінчився, і світло не пригасло зовсім, їм залишалося зробити кілька справ, загалом приємних, деякі з них навіть веселі, а були трохи й важчі, з ними не кожен міг би впоратися. Та ролі вже давно розподілені.

Отже, поки Урсу й Віктор подались із сокирами в ліс, щоб вибрати дерево для плоту, Лучія й Дан, працюючи майже навгад коротенькими екскурсійними лопатками, відгребли траву й листя по колу між двома наметами й почали копати всередині цього кола овальну яму. Йонел і Марія носили оберемками хмиз, ніби остерігаючись одне одного, кожен пильнуючи свій багаж.