— Йонеле… Як зробити, щоб ти й далі займався апаратом?.. Може, хай Тік присвічує тобі прикритим ліхтариком?
— Не треба… — заспокоїв його Йонел. — Я вивчив апарат навпомацки. Я вже знаю в ньому кожен гвинтик, кожну пружинку, кожного дротика. Мені не треба світла… Справді, то велике щастя, що нас не освітило сонце…
Після такого часу, після темної вічності черешняки знову говорили про світло й про сонце… І лиш зараз, коли відчували, що світ і світло наближаються, їх почали доймати тиск гори, втома, спрага за відпочинком і повітрям — теплим, сухим повітрям… Вони думали, що побачать голубе небо, й білі, мов перламутр, хмари, і зелені обшири, і сірі гребені гір… Як далеко були кольори, щоденні хатні кольори, той колір, коли ти заплющуєш очі й кажеш: «Ух-х-х! Яка спека сьогодні!»
Човен ніс уперед до денного світла чотири особи, сповнені надії. Ніч переходила у вечір, вечір перетворювався в густий туман, а далі в пообідню югу в горах, потім у ранковий серпанок… І після одного повороту десь далеко замріло малесенькою-малесенькою латочкою світло. Найсправжнісіньке світло! Це була біла чи голубувата плямка, біла далека цяточка. Але там, на цьому малесенькому, мов ніготь, дискові, дрібнесенькому, мов горошина, мов перлина, були всі багатства і щастя світу: батьки, матері, друзі, люди, життя, світло. Усе було там, у цій горошині світла, яка ставала вже мов гудзик, потім — як долоня, а далі — мов тарілка, а потім…
Повітря робилося тепле, сухе, світло наближалося. Це не був простий вилом, круглий і голубий, мов знак даленіючої надії. Виднілося небо з білуватими хмарами, вже можна було розрізнити кольори.
Черешняки навіть не відчули, коли вийшли з печери і впливли в світ. Над ними висіло небо. Тоненький голубий сувій ніби підтримували кам’яні зубчасті стіни, які обрамлювали потік. Човен опинився в якійсь гидкій прірві. Сонця не було видно, та хто сумнівався цієї миті, що потік світла, яке накочувалося на них, не подаровано тим, що вийшли з тиранії мороку!
Але прірва була безжальна, жорстока, зла, з кам’яним серцем. Стіни, мов обрубані мечем і відшліфовані дощами та снігами впродовж мільйоноріч, не зоставили ні лишая, ні коралів, щоб можна було піднятися чи спуститися по їхній неймовірній гладіні. Ніхто не зміг би видряпатись по них до світла.
Побачивши голубу смугу над головою й зрозумівши, як високо небо, пасажири в човні знову затремтіли, їх знову охопив дрож, якого вони зазнали під землею, дрож мороку і в’язниці. Відкритий і глибокий тунель зустрів їх стогнучою, приглушеною мелодією, що її грав невидимий оркестр, наче закритий сферичною, товстою, задушливою завісою. Ота пісня з її відлуннями ніби піднімалася десь із глибини землі…
Але, може, є ще одне дно землі? Гомін був важкий, іноді долинали відлуння тривоги, пронизливих трембіт або звуки гігантських бубнів. Це була пісня, яка несла в собі неспокій, та мелодія нагадувала болісну похоронну прелюдію…
Черешняки мовчки перезиралися. Вони передчували, що чекає їх у кінці дороги. І лиш далеко, на овиді, гори пригинали свої спини до землі. Може, там…
Коли зловісна пісня перетворилася в злий шум, а потім в оглушливий рев, черешняки покинули човен і пішли пішки по правому березі потоку. Природа була жорстока. Вона забула, що вони вимучені мороком і страхами, чи, може, розлютилася, що вони бачили й пестили прикраси в глибинах, і приготувала їм корону жорстокості: в’язницю на виході в світ, знекровивши їх перед тим неймовірними муками надії.
Водоспад був за кілька кроків. Вибравши місце, куди не долітали бризки води й піни, Віктор глянув униз… Якби його побачив Урсу, він відкинув би його назад тільки силою свого крику. Водоспад був метрів десять заввишки. Озеро, яке він утворював, було всіяне не тільки гладенькими кам’яними плитами, мов бальні зали паркетом, а й товстими піками з хижими гостряками, які стирчали в небо, ніби чекаючи жертви. Виходячи з озера, потік круто повертав за виступ гори, і далі вже його не було видно.
Віктор відступив від краю водоспаду, кроки його були втомлені, він нічого не хотів приховувати словами, та в тому й не було потреби. Всі погляди були звернені до нього, а його очі благально шукали якийсь знак на відшліфованих стінах, але ніде — ні виямка, ні кам’яного виступу. Стіни жорстоко й досконало були гладенькі.
Тільки Йонел не брав участі в німій драмі біля водоспаду. Він не знав, що сталося, але ось він сказав слова, переповнені надією:
— Готово… — і зітхнув. — Я його доконав. Господи, як просто!
Ніхто його не зрозумів. Вони не могли враз перестрибнути від одного кінця світу в інший.
— Чого ви так дивитесь?.. Готово! Я вже сказав вам… апарат працює…
— Ми врятовані! — одразу підскочив колишній власник чарівної коробочки.
Марія й Віктор схилилися біля Йонела. Апарат дзижчав. Відколи він уже чекав натиску доброго пальця!
— Нас може почути світ… — прошепотіла Марія. — Ух-х!
— Так! Безперечно… — підштовхнув усіх малюк до правди. — Моя коробочка! Ви бачили?
— Твоя коробочка, Тіку… — відповів йому Йонел. — А зараз бачиш, Тіку! Як ти думаєш, чи можуть існувати саме зараз чари більші, ніж чари твоєї коробочки?..
Черешняки посідали на сухому кам’яному язику й почали посилати через пальці Йонела своє повідомлення світові. Крапки й тире, тире й крапки, але перш за все: три крапки, три тире, три крапки…
Тік дивився на небо, яке ніби далеко-далеко приплющило свої голубі вії. Але хто міг би поклястися, що малий не стежить за приголомшливим летом крапок і тире в обмеженому хмарами повітрі?..
2
Буря, яка принесла зранку стільки страхів та руйнувань, зникла майже безслідно. Після її вирування життя знову стало таким, як і було, а для людей, які перебороли її, залишився тільки спомин чи, може — хто знає? — гарний спогад. Сонце вийшло переможцем із битви зі стихією, котра хотіла знищити його ще до того, як воно проснеться, і люди побачили його в розривах хмар саме там, де йому й належало бути цього дня о цій порі. І воно так само щедро лило своє тепло, як швидко відновлювались мир і спокій на землі. Якась пташина, набравшись сміливості, подала своїм голосом сигнал пробудження для всієї природи. Це була щоденна пісня світу. Земля стріпнула сонливість і прокинулася, трава вдихала в себе важкі випари дощу, дерева випростували руки й розпрямляли зігнуті спини, а люди бралися до перерваних спрай.
Черешняки давно покинули колибу й попрямували до турбази. Вони відійшли від людей, які поралися там, а один із них, кремезний чолов’яга, глянувши на Урсу, сказав, ніби сам до себе:
— Отак воно і є: нема на світі істоти дужчої за людину!
Вони пішли жваво, і, може, їм слід було б переживати велику радість після своєї перемоги над стихією, сіле вони не позбулися, та й не могли ніяк позбутися неспокою. Буря сплутала всі їхні сеанси зустрічі на радіохвилях.
Лучія намагалася зв’язатися багато разів, марно посилаючи сигнали, яких не чув ніхто. Вони не мали жодної звістки з печери, апарат знову німував у відповідь. Мало-помалу їх таки обсіли чорні думки в цьому білому й золотому царстві пообіднього сонця.
Вони йшли до турбази, часто оглядаючись на масив, у якому приховувалась печера. Що ж там могло трапитись?.. Коли турбаза вже виднілася перед ними, до неї залишалося принаймні з півкілометра, Лучія схвильовано запропонувала зупинитися на хвилинку.
— Майже п’ята, — сказала вона. — Чи не спробувати нам іще раз перед тим, як зайти на турбазу?
— Якщо тобі так подобається, то зараз п’ята без восьми хвилин і десяти секунд… — уточнив Дан час.
Чи не витрачають вони знову марно час? Чи не краще було б бігти якомога швидше до турбази?.. Усі троє зійшлися на тому, що треба зробити останню спробу перед тим, як…
Але апарат запрацював раніше, ніж Лучія встигла подати сигнал:
«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті…»
— Печера! — сказав Урсу, стискуючи, наче обценьками, Данову руку.
— Печера! — простогнав Дан, навіть не відчувши, що рука його вмить затерпла.
