Почесну премію присуджено Вікторові.

Коли черешняк піднявся на сцену, жінка в першому ряду, охоплена нечуваною радістю, штовхнула ліктем жінку в капелюшку:

— Ой який же він розумний, цей хлопець! Він часто приходить до нас, часто й ночує разом із моїм сином. Вони найкращі друзі.

— Ви радієте так, ніби ви його мама! — сказала приголомшена жінка в капелюшку. — Неймовірно!

— У нього, бідолахи, нема мами. Тільки тато… Отой високий чоловік, що поступився мені місцем, він недавно розмовляв з вами…

Йонелова мама відчула, як у неї заворушився капелюшок на голові, або точніше — голова під капелюшком.

Премія канцелярії була присуджена без жодних коментарів: альпіністський костюм — від льодоруба до черевиків, мабуть, найкращих черевиків, які будь-коли хто-небудь бачив у місті. Щасливчика звали Теодору Теодор, або Урсу, як його називали і в школі, і поза нею. Сором’язливий, зніяковілий, спітнілий, червоний, мов жар, Урсу спускався зі сцени з повними руками. Черевики звисали у нього в руках, мов гарматні ядра. Коли він проминав перший ряд, почувся схвильований голос жінки в чорному:

— Пильнуй, синку, щоб не загубити…

На призьбі маленької, мов іграшкової, хати, обвитої виноградом і плющем, Урсу, голий до пояса, вирізував складаним ножем на землі обриси плота, не турбуючись про пекуче літнє пообіднє сонце. Неподалік від нього в затінку відпочивали гірські черевики, стомлені від дуже багатьох примірювань та пестощів. Малюнок, що виникав під лезом ножа, втрачав свої контури, лінії переплутувались і губилися десь у землі. Урсу забув про пліт; давні спомини розбуркали його й залишили в роті гіркий присмак. Літо було вповні, світило гаряче сонце, а спомини несли його в холодну пору із дощем і снігом, на розгаслі похмурі дороги. Він ніби бачив свої ноги, як вони важко загрузають у снігу й грязюці, і ніби відчував сирість, мороз і грязюку, яка доймала його, проникаючи крізь латане-перелатане взуття, придбане не знати ким і в кого. Скільки разів він клявся у своїй дитячій душі, коли взувачка підсихала біля груби, що накупить собі, як виросте, силу-силенну туфлів, чобіт, черевиків, виставить їх напоказ і мінятиме взуття кожен день. Він притуляв голі пальці до груби і тримав їх так, притулені, аж поки починала злазити шкіра. Він проклинав зиму з дощами та снігами, і завжди її наближення викликало в нього страх, починали боліти ноги. Як він прагнув, як він мріяв про той день, коли матиме нове взуття!

Але зараз було літо, і можна ходити босоніж по шовковистій траві на полях або по м’якому піску на стежках.

Урсу повернув до сонця розгублене від згадок обличчя. Обличчя кістляве, з правильними рисами, надто передчасно змужніле, але лагідне завдяки великим очам, чистим, неймовірно голубим. Він затулив очі рукою, потім повернув їх до затінку, де стояли черевики. І ніби побачив їх уперше. Зрадівши, мов дитина, він хутенько натягнув вовняні шкарпетки на ноги, погладив їх своїми велетенськими долонями, потім повільно, ніби в сповільненому кіно, почав узувати черевики.

У вікні в нього за спиною з’явилося бліде усміхнене обличчя матері. Жінка тихо кивала головою, важко зітхала, але погляд, яким вона стежила за сином, усе розумів. І голос у жінки був лагідний:

— Облиш, синку, черевики, бо ти відпозавчора нічого більше й не робиш. Попорав би краще в хліві!

Блискавичним рухом Урсу скинув черевики з ніг і, не обертаючись, пожбурив їх у відчинене вікно хати. Але така метаморфоза відбулася з ним не через материні слова, а тому, що в воротях несподівано постав Йонел.

— Ти мені приніс щось? — трохи спантеличено зустрів його Урсу.

Йонел не одразу відповів на запитання, а тільки дивився ошелешено, часто кліпаючи очима. Одягнений Урсу був аж надто дивно: на ньому тільки шорти, а на ногах вовняні шкарпетки аж до колін.

— Що з тобою, Урсу?

— Нічого. Я трохи займався гімнастикою…

— Гімнастикою?

— Так… А чого ти дивуєшся?.. Я тренувався на перекладині… Спеціальні вправи з перекручуванням і підтягуванням…

— На перекладині? У вовняних шкарпетках?

Урсу лиш тепер збагнув, чому дивується Йонел, і враз відчув, як щоки його спалахнули. На щастя, йому спала на думку рятівна ідея.

— Ого! Ти навіть уявити собі не можеш, як гарно тренуватись на перекладині у вовняних шкарпетках. Усі чемпіони так роблять, але це по секрету…

Йонел вимушений був задовольнитися цим поясненням, особливо тому, що в своєму житті не виконав жодної вправи на перекладині. Звідки ж йому знати таємничі звичаї акробатів!

— Ти приніс щось? — повторив Урсу запитання.

Замість відповіді Йонел показав йому напхом напханий портфель, який він досі тримав, сховавши за спиною. По-справжньому зрадівши, Урсу схопив приятеля за руку, і вони обидва пішли до дощаного хліва, що тулився до хати.

Йонел аж згоряв від нетерплячки здивувати товариша, бо ж мав чим. Виклично тримаючи портфель обіруч біля грудей, мов неоціненний трофей, він подався вслід за Урсу до хліва. Тісне дощане приміщення з покоробленими стінами, з перекошеним дахом, з густим плетивом павутиння по кутках було перетворене на справжній храм. Тут було ну чисто все, необхідне туристові, тобто групі туристів. Як грунтовно готувалися черешняки до походу! Що було в цьому хліві? Рюкзаки, льодоруби, мотузки, сокири, лопати, молотки, цвяхи, скоби, мішки, коробки та багато іншого добра.

Побачивши все це, зібране в одному місці, не можна було не спитати себе: невже щось забули юні дослідники? І треба бути дуже обізнаним, аби помітити брак чогось, без чого неможлива експедиція. І саме ця річ була в Йонела у портфелі.

Гість, дуже вражений і втішений цікавістю та нетерплячкою, з якою Урсу дивився на портфель, відкрив його, ніби виконуючи якийсь ритуал, і дістав із нього… три дуже гарні ліхтарі та дюжину круглих батарейок.

Урсу щосили ляснув правим кулаком по лівій долоні: так він висловлював свою найвищу радість. Лише його власна долоня здатна була витримати удар такої сили. Всяка інша перешкода була б зруйнована. Хлопець був дуже радий. Скільки разів він зупинявся перед вітриною магазину в центрі міста, щоб помилуватися тими ліхтарями, великими, завтовшки як людська рука! Вони до болю захоплювали його, і він навіть не уявляв собі в такі хвилини, що невдовзі ліхтарі стануть власністю черешняків і навіть зберігатимуться у нього в хліві.

Три мисливські ліхтарі! Чому три, якщо для будь-якої експедиції вистачило б одного або два чи принаймні три маленьких?.. Невже черешняки мали подорожувати і вночі? Чи їхній похід мав іншу мету, досягнути якої не можна без ліхтарів?.. І, врешті, що ж то за таємниця експедиції черешняків?

Багато хто намагався розгадати таємницю черешняків, загадку їхньої експедиції, але ніхто не прагнув так гаряче і з такою небезпекою, як Тік. Марія вже терпіти його не могла, він змушував її тікати світ за очі. Малий не давав їй спокою ані на мить, він всюди переслідував її з погрозами або з лестощами, стежив за нею відкрито або потай, вперто поклавши собі досягти свого будь-що. Малюк виробив диявольський план: не відходити від Марії ні на крок і весь час бути при ній з одним і тим самим запитанням на вустах:

«Ну, скажи, будь ласка, куди ви йдете в експедицію? Я нікому не скажу, ні словечком не прохоплюсь. Навіть перед Цомбі…»

І отак весь час, навіть щосекунди, якщо вдасться. Врешті-решт вона не витримає і скаже одну-єдину фразу, приміром отаку:

«Так, причепо! Ми йдемо ось туди, ясно?»

Туди, за задумом Тіка, означало б місце експедиції, число, одне слово — все.

Але чорнявка з косами і з очима, колір яких вона позичила в неба, була нечувано вперта. Вона й сама не могла б пояснити, звідки в неї стільки сили триматися. Білявий шибеник невтомно й постійно підточував її, мов вода камінь, нерви дівчини страшенно напружились, однак вона знаходила в собі сили дивитись на свого братика байдужим поглядом, ніби й не бачила його. Аби він підійшов хоч трішечки ближче, вона нахилилась би йому до вуха й кричала б десять годин підряд те, що він заслужив. Але малюк жодного разу не зробив небезпечного кроку. Він ходив собі околяса віддаля, переконаний, що перемога — найкраща його подруга.