Отже, не читання, як гадав Дан, а це дивне писання склепило йому повіки.

Лучії теж, тільки-но вона заплющила очі, прийшла думка про щоденник. Хтось ніби шпигонув її, так швидко дівчина підхопилася на рівні. Розум її вмить прояснів: як же вони могли забути про таку важливу річ?.. В експедиції повинен бути секретар, людина, котра має фіксувати всі основні моменти їхньої виправи… Хто знає? Може, вони відкриють багато важливих речей, поряд із якими карта печери виявиться дитячою забавкою… І все легко може бути втрачене або навіть просто зігнороване, якщо його не впорядкувати, як дуже потрібні деякі книжки загального користування.

Лучія запалила світло. Уся вона скидалася на знак запитання, вималюваний зі страху та наївності, з прагнення й тремтіння. Може, ще ніколи речі, котрі оточували її і які вона знала до найменшої рисочки, не несли в собі стільки чистоти й краси. Але все тривало тільки мить. Тверде рішення озлобило її риси, затуманило золотистий блиск очей. Вона стрибнула з ліжка й почала нишпорити в шухляді. Рухи точні, впевнені. Зрештою, знайшла те, що шукала: товстий зошит у шкіряній палітурці й купку кольорових, дбайливо дібраних олівців. Одразу поділила зошит на чотири найважливіші розділи: геологія… фауна… флора… власні враження. На кожен розділ відвела рівну кількість сторінок. Розподілила вона й олівці: червоний — для геології, голубий — для фауни, зелений — для флори, чорний олівець — для особистих вражень… так! Залишалися ще передачі по рації… Вони будуть в останньому розділі.

Поклавши все в кишеньку рюкзака, Лучія погасила світло й лягла в ліжко. Сон блукав десь далеко, і, щоб притягнути його якомога швидше та скоритися йому, вона заплющила очі. Однак думки не хотіли заспокоюватись. Зошит у шкіряній оправі безнастанно розбуркував їх. Червоний олівець здіймався у повітрі знаком запитання. Потім став, наче прикордонний стовп. Тріасові та юрські відклади прагнули довести в гарячій суперечці своє існування й свою первинність. Вони зустрілися на кінчику червоного олівця, олівець поволі став горизонтально, і відклади зав’язалися вузлом на ньому посередині й зрівноважились. Який із них переважить? Який із них важливіший? Вони гойдалися, Лучію поглинув їхній рух, і саме тої миті, коли вона відчула, ніби щось забула… забула щось… От не може згадати, що саме… Відклади погойдувалися тихенько, запаморочливо…

У долині було повно папороті й пальм, кедрів і евкаліптів. Колібрі й папуги, пінгвіни й голомозі орли зустрілися край голубого водоспаду. Високі струмені, мов вертикальні веселки, вихоплювалися з зубчастих айсбергів. Величезний листок, чи квітка, чи згублене крило пливло над водою, над парою й хмарами. Марія з висоти розглядала фантастичну долину. Вона спить? Мріє?.. І сама не знає… Крило піднімає її, весь час піднімає вгору, і долина стає вже острівцем, острів — цяткою, а цятка — квіткою, квіткою з багатьма пелюстками, трояндою… Запізнілий подмух — і екран зробився білий, а дівчину з мріями й розметаними косами охопив, не знати чому, страх. Вуста її розкрилися, ніби вона хотіла заспівати забуту пісню… але екран збрижився, спершу на ньому з’явилися хвилі й плями, потім виник якийсь рельєф, кольори і контури.

Гнітюча темрява, і тільки темрява… І все-таки є ніші, і гроти, й печери, й крики… Ось вони? Квадратні, волохаті, без лоба, з довгими аж до колін руками сірі монстри, ікла в них завбільшки як рука. Вони котять каменюки до входу, несуть під руками кілки з загостреними кам’яними наконечниками, ще одні тримають запалені палиці й черепи, повні жару. Стають один супроти одного. В одних — сила, жорстокість, чисельність… У других — черепи, повні жару, і палаючі палиці… І звірі стрибають… І вона тікає, біжить крізь темні ущелини, крізь ніші, крізь морок. Але морок клейкий, і вона застряє в ньому. Вона опинилася в трясовині, котра хоче засмоктати її. Аби Марія могла хоч на мить розплющити очі, усе зникло б. Вона кричить і не чує навіть власного крику, а трясовина засмоктує її, гаряча, клейка, мокра…

Марія нарешті розплющує очі й прокидається, задихана, мокра від поту під ковдрою, вкрита з головою. Вона жбурляє ковдру геть і шукає поглядом який-не-будь предмет, котрий міг би врятувати її від згадок про кошмар. Ось біля неї на нічному столику цокає будильник. Фосфоричні стрілки й цифри показують таку пізню годину, що вона розуміє: проснулася надто завчасно. Підклавши під голову руки, з розпущеними косами, вона поринає до ранку в чистий сон.

Урсу спав надворі, на призьбі. Там він зробив собі літню постіль: твердий солом’яний матрац — найкраще ліжко для спортсмена, як учив його тренер. Але хлопець не спав. Він поклав голову на величезний речовий мішок, куди вмістився майже весь склад експедиції, і вдивлявся кудись у ніч. А в сінях і досі не погасло світло. Урсу кілька разів заглядав у вікно і бачив матір зі спицями в руках — вона плела, плела весь час. Він не ризикнув потурбувати її. Аби сказав, що йому непотрібен светр, над яким вона мучиться вже стільки часу, то важко образив би її. А де вона взяла гроші, щоб купити вовни? Це загадка для Урсу. Десять днів тому йому загрожувало йти в експедицію в старому, витертому й вицвілому светрі, який тріщав уже на ньому. І ось одного вечора він побачив, як мати квапливо плете новий, приміряючи до старого светра, що лежав перед нею. Плела вона лиш вечорами, крадькома, аби він не бачив. Вона готувала йому дуже гарний подарунок.

Як важко хлопцеві опанувати самого себе! Йому хотілося зайти й стати перед нею на коліна. І ось на тобі! Уже кілька днів, як у нього в руках було все, що треба для юнака, який хоче провести канікули в горах. Геть усе… і навіть светр… таких ні в кого нема в місті… Чи дізнається він коли-небудь, за що йому дали найбільшу премію?

Світло в сінях погасло. Урсу зітхнув. Його почали доймати інші думки. Експедиція була небезпечна або могла стати небезпечною. Ніхто не знав того району, ніхто не знав, чого саме слід остерігатися і як його остерігатися. Одні були обережні, як Йонел. Інші захоплені, як Віктор. А решта?.. Особливо дівчата? Чи зможуть вони вистояти перед труднощами й несподіванками?.. Марія — так… А Лучія? Чи не надто вона ніжна?.. Та ні!.. Найбільші небезпеки підстерігають Марію. Вона надто нетерпляча, її сміливість може перейти в необережність… І ще був Дан, особливо Дан! М’якотілий, фізично слабкий, він уперше в своєму житті йде на екскурсію, неспроможний виплутатися із складного становища… Та-ак!.. Марія і Дан… їх обох не можна випускати з очей, особливо в диких і ненадійних місцях… А Лучія?.. Урсу хотів був напружити руки, аби випробувати силу, котра, як він відчував, могла б зрушити гори, але руки тихенько ковзнулися, і сон зборов і їх.

Опинившись у ліжку, Йонел думав про одне: хто очолить експедицію? І гірко докоряв собі, що ще давно не попросив відповіді на це запитання. Навіть гірше — остерігався робити це… Бо сподівався спершу одержати премію канцелярії. Це правда! Якби він одержав премію, може, тоді це питання й не постало б… Він був певен… І ось тепер воно виросло загрозливо. Хто може бути керівником експедиції?.. Урсу? Ні! На те є багато причин, а особливо одна — він не годиться для такого діла… Дан? Теж ні… Котрась із дівчат? Жодна з них не має до того найменшого бажання, а особливо не захочуть вони опинитися в смішному становищі… Віктор! Єдиний противник… Йонел знав про це вже давно, знав він і те, що Віктора важко буде здолати. Тому й сподівався на премію…

Йонел відчув, що весь покривається потом. Усе в ньому клекотіло. Він не міг терпіти нікого, хоч би хто він був, над собою. І не тільки це. Що зробив Віктор для експедиції? Знайшов якусь нікчемну карту в музеї? А він мучився місяцями й по неділях, і ночами, поки сконструював радіопередавачі. Працював, мов божевільний, мов проклятий. І вся сила й краса експедиції… а особливо — вся безпека експедиції полягала в радіопередавачах. Хоч би що там говорила Марія… Це було б несправедливо, якби Віктор очолив експедицію…