— Але ж я бачив його на власні очі! Він метрів зо три заввишки.
— Де ти чув, друже, щоб привиди кричали? Хіба не кажуть усі люди: німий, як привид?
— То чому ж він кричав, друже? Хто кричав?
— А ти не горлав?.. Тому кричав і він! Він точнісінько такий самий привид, як і ти. Тебе налякали діти, друже!
— Не може бути! Я зловлю їх і всіх перетворю в привиди! Заніміють вони на все життя!
— Як же вони познущалися з тебе!
— Добродію, я тобі вже сказав! Забудь деякі слова! Слово честі! Ти що зробив би, якби зненацька побачив такого привида перед собою? Обійняв би його? Почав би сміятися разом із ним?
Бородань не зміг. погамувати тремтіння, уявивши собі таку сцену, і мисливець саме тої миті зловив його обличчя в промінь ліхтаря. Бородань був нажаханий.
— Ось бачиш, друзяко! А ще кажеш, щоб я їх не вбивав…
— У нас був шанс, — отямився бородань. — Якби ти пішов за привидом… Друже мій, аби ти не загорлав!.. Привиди, які кричать, то не привиди, а люди, і остерігатися їх…
— Що ж нам робити далі? Слово честі!
— Ми маємо ще один шанс. Якщо їм трапиться перешкода на шляху, яка їх зупинить. І коли ми їх наздоженемо…
— Господи! Я знаю сам, що нам треба робити, коли ми їх наздоженемо… А ти спробуй помовчати, слово честі.
— І все-таки ми маємо зважати, якщо вони здогадаються…
— Та облиш ти вже це! — погрозливо сказав мисливець. — Бо маю і я голос, чуєш? У дорогу!
Розділ п’ятнадцятий
1
Вранішня зоря перетворилася на знак жаху. Небо виповнилося люттю й послало на землю страхітливу бурю. Блискавки шматували овид, а громи стрясали повітря. Намет на пагорбі у формі перекинутого чавуна був би піднятий, мов листочок, у повітря, якби Урсу, передчуваючи ураган, не забив кілки в землю аж до мотузок. Від вибухів ніби аж сплющувалися суглоби, а від блискавок сліпли й боліли очі. То диво, що намет витримував такий безперервний натиск бурі. Коли ураган вщух на часину, щоб знову згодом зібратися на силі, Урсу вийшов із намету. Гори були затягнуті сивою завісою дощу. Овид звузився до розмірів малесенького кола з центром на вершині пагорба, де стояв намет. Крем’язень відчув, як серце його болісно стрепенулося, коли він глянув на величного бука за прірвою. Сліпучий промінь громовиці зрізав дерево й перетворив його на вугіль. Жалюгідний обгорілий стовбур, від якого ще йшов дим — оце і все, що залишилося від дерева, яке їх врятувало напередодні.
Урсу не гаяв ані секунди. Він прожогом кинувся в намет:
— Ходім негайно звідси! Ми — єдина ціль для грому на всьому пагорбі!
Вони всі вийшли надвір, щоб глянути на спустошення, завдані розлюченою бурею.
— Хмари навіть не думають іти звідси! — розлютився Дан.
— Тільки дощові й грозові хмари, — сказала Лучія, окинувши поглядом овид. — І ніде ні латочки світла, ні клаптика голубіні…
— Будемо збиратися? — спитав Дан якось перелякано.
— Урсу каже правду! — вирішила Лучія. — Наш намет став єдиною ціллю для громів. Господи! Як легко може перемінитися наш хімічний склад. Ти бачив бука? Ходімо!
Але оглянувшись, вони не побачили намета. Урсу висмикнув держаки, змотав мотузки, згорнув грубе казенне полотно. Усе це його руки перетворили в скатку, яка обхопила велетенською підковою рюкзак на спині крем’язня. У той безформний величезний горб вмістився майже весь їхній багаж.
— Ми не можемо гаяти ані секунди, — якось вибачливо сказав Урсу. — Готово! Ходімо! Напрямок — турбаза! За мною!
Лучія й Дан спробували трохи полегшити його ношу. Але він навіть слухати не хотів нічого й погнав їх по дорозі:
— Я міг би понести ще вдвічі більше, ніж це… За… Та ні! Ви йдіть уперед. Бігом! Будемо бити рекорди!
Дан і Лучія побігли до моста в долині. Чи він ще існує, той міст? Урсу бачив його і схвильовано пішов услід за друзями. Ноша ламала його, у нього тріщала спина, підгиналися ноги. Хоч би якийсь вузлик узяли в нього із спини, порожній термос, хусточку — він все одно відчув би полегкість. Але Урсу знав, відчував, що Лучії й Данові було б скрутно, це заважало б їм іти, вони втрачали б рівновагу, якби взяли на себе хоч щось із його вантажу. Особливо коли доведеться долати підйом проти бурі…
Та чи він сам подолає підйом?
Лучія й Дан перейшли через міст. Міст витримав. Прірви під ним видно не було, а тільки білі й густі клуби, мов хвилі вати.
Після того, як пройшли вони обоє, ступив на міст і Урсу, похитуючись, мов п’яний, але не тому, що думав про прірву внизу, а про страшний підйом, який незабаром почнеться.
Дан і Лучія були вже далеко попереду, вони ледве мріли в мряці, швидко піднімаючись по схилу гори й не оглядаючись назад. Почав підніматися й Урсу. Він зціпив зуби, дихав рідко й глибоко, затято ступаючи вперед. Знав, що потім не зможе поспішити. Зупинився лише тоді, коли почув позад себе голос Лучії:
— Трохи тихше, бо з нас уже дух виходить…
Урсу не помітив, коли перегнав їх, але знав інше: він подолає підйом, повинен його подолати. І не слухав Лучію. Кроки його йшли в швидкому й рівномірному темпі, до якого було звичне тіло. Він не мав права змінити темп або зупинитися.
А в небі почувся загрозливий клекіт бурі. І Урсу вимушений був пришвидшити темп, довівши його аж до межі можливого — головним чином для того, щоб примусити й друзів своїх бігти, бігти… Інакше вони не зможуть врятуватися… Він навіть не мав сили обернутися й гаркнути на них, покликати, послати до дідька, підштовхнути вперед… Дурноголові! Де вони? Чому не йдуть біля нього чи попереду?.. Чому не розуміють, що так вони висять у нього на спині, мов свинцевий вантаж, який він мусить тягти?.. Чому вони залишаються ззаду, безголові?..
І раптом побачив удалині, на затягнутому туманом схилі гори, колибу. Відколи чекає цей прихисток — хата, колиба, барліг?.. Та коли він побачив її, його охопила лють. Хто її поставив саме там, до дідьчої матері, в кінці пекла? Невже не міг перенести її в долину, поставити хоч на півдорозі? І він далі сипав прокляттями, пришвидшуючи кроки. Він проклинав усе, а особливо тих, що були ззаду, бо вони не відчували, що треба злізти з його рюкзака, і хмари проклинав, і небо, бо наближалося пекло…
І тут почався ураган! Перш за все треба було звільнитися від тягаря, який свинцем наливав ноги. Урсу обернувся й побачив за два кроки в себе за спиною друзів — вони ховалися від бурі за ним, мов за щитом. Він гаркнув на них щосили — аби вони почули й пішли вперед.
— Біжіть уперед! — голос його пересилив бурю. — Біжіть до колиби! Бігом, як тільки можете!
Лучія й Дан ледве почули його слова, але помітили у нього на обличчі неймовірні зусилля й муку. Вони напружили останні сили й пробігли повз нього до колиби. Та буря зупиняла їх, мов важка завіса, усім своїм тілом.
Урсу з горою своєї ноші прийняв на себе всю лють бурі. Аби він тільки змахнув руками й відхилився трохи корпусом назад, то став би вільним і легким, а тягар його підхопив би вітер. Але він відкинув цю думку геть і почав боротися з пеклом. Вітер гнув до землі дерева, заламував угору гілля. Гори ніби перевернулися й лягли йому на спину. Урсу ледве ступав, ледве тримався на ногах, зігнувшись, мов бублик. Але друзі його були попереду, він бачив, як вони пробиваються крізь бурю, бачив, як вони падають і піднімаються, згинаючись і собі в бублики, та шукають руками підтримки в хмарах і в дощі. Ось Лучія знову впала, але підвелася, потім Дан покотився в якусь яму, Лучія простягла йому руку, й вони обоє зникли в ямі, чи, може, Дан простягнув руку Лучії. І знову Урсу побачив, як вони біжать до колиби, що дедалі більшала.
Але пориви урагану переслідували його безперервно, один звалив його на коліна, вирішивши побороти геть. Урсу стояв на колінах, майже торкаючись лобом землі, напружившись шиєю. Він ніби бив земні поклони й молився комусь, щоб той «хтось» не дозволив тим, попереду нього, озирнутися й побачити його, притиснутого до землі; бо інакше вони подумали б, що він переможений. І тоді не він упав би, а вони, і стежка по схилу була б обмежена праворуч і ліворуч прірвами.
