Йонел уже був біля гирла, коли його вухо вловило якісь дивні звуки — чи то дихання, чи то хрипіння, і його тіло здригнулося від жаху. Він хотів був бігти і навіть ладен був кинутись через воду, але тут побачив біля підніжжя скелі щось схоже на… Він нагнувся й придивився пильніше: це були чоботи, таких він ще не бачив…
Зненацька дві дужі руки схопили його за шию й за плечі, голову притиснуло щось м’яке й задушливе. Він трохи посмикався, і розум його затьмарився.
Через хвилину мисливець відірвав хлопця від грудей. Непритомне тіло було безвільне. Бородань кинув його через плече, мов рушника, і штовханом звелів мисливцеві йти назад, просто по воді. Поминувши одне коліно потоку, потім друге, вони обидва почали освітлювати дорогу ліхтариками на повну потужність, бо досі прикривали промені. Освітили обличчя полоненого.
— Господи, та це ж директорів синок, слово честі!
— Пильнуй, друже, щоб він тебе не впізнав. Не показуй йому свого обличчя й постарайся змінити голос.
— Добродію, мене могла б і не цікавити така справа…
Бородань кинув руку до стегна, і мисливець вимушений був докінчити:
— …але якщо ви так кажете, то хай буде так…
Вони пройшли ще трохи назад, аж поки вирішили, що опинилися вже досить далеко від роздвоєння двох потоків. Бородань кинув полоненого долі, на каміння, побризкав йому на обличчя холодною водою з ручая. І оскільки хлопець не ворушився, він підтягнув його голову до потоку й занурив кілька разів у воду.
Йонел отямився, стрепенувся, розплющив очі, але одразу ж і заплющив їх, бо нічого не міг побачити в щільному мороці.
— Не бійся, малий, — почув він незнайомий голос. — Ти в руках добрих людей.
Цієї ж миті носак чобота ударив його під ребро. І одразу ж — іще один удар, у гомілку.
— Люди добрі, дуже добрі, надто добрі… — скрипів змінений неприродний голос. — Якщо скажеш, будеш жити, чуєш? Не скажеш — загинеш! Чуєш?
І ще один удар у гомілку, в те ж саме місце, чи, може, то біль так віддавав по всій кістці.
— Стій, чоловіче! — сказав бородань. — Ти надто поспішаєш…
— Друже, слово… — раптом урвав його змінений голос. — Хай знає, що його чекає. Якщо скаже все, врятується. Оце і все. Чуєш, ти?
— Мені страшно… — заскімлив полонений, лежачи на камінні.
— Хто взяв човен? — почувся неприродний голос.
— Який човен? — спантеличено перепитав Йонел.
Рука тиснула йому на вухо й крутила його, ніби мала зубці. Хлопець відчув, як щось тепле тече йому по потилиці.
— Хто взяв човен? Слово честі!
— Найменший із нас… — відповів Йонел. — Тільки він міг пролізти через тріщину.
— А коробочку? — спитав незнайомий голос. — Хто взяв коробочку?.. Тобто той самий малий узяв її… Де коробочка?
— Не знаю, — відповів Йонел. — Я не бачив ніякої коробочки.
Знову почала працювати нога: вона била, душила, терла. Ось ще один удар поза вуха.
— І зараз не знаєш, друже?
— Я бачив дерев’яну коробочку, табакерку… — відповів Йонел.
Мисливець пошукав його рукою внизу, повільно підняв за комір, поки обличчя опинилося на рівні кулака. Рука майнула назад, потім короткий страшний удар. Полонений упав, мов ганчірка.
— Що ти робиш, кретине? — просичав бородань. — Тебе б кинути головою вниз у прірву!
— Мовчи! — настовбурчився мисливець. — Я кинуся ногами, а не головою. І не ображай мене, друже, чуєш? Востаннє кажу тобі. Він має знати, що його чекає. Хай не думає, що ми жартуємо, тварюка!
Бородань закам’янів від подиву. Він ніби почув чийсь інший голос. І зрозумів, що мисливець має рацію.
— Може, нам краще було б обмізкувати все, — сказав іншим тоном бородань. — Але ти й мене не ображай…
— Друже, все одно: свобода байдужості, слово честі! У мене є план. Їх залишилося шестеро. Чи знають вони, в кого вони в руках, чи не знають, все одно…
— А я кажу, що нам треба спробувати…
— Друже… пробуй ти, слово честі…
Бороданеві вдалося після довгих зусиль привести Йонела до тями.
— Ти отямився?.. — спитав він. — Тепер ти переконався, що ми не жартуємо. Рознесемо тебе на шматки!
— Я не знаю, — заплакав Йонел. — Я не знаю. Господи!
Але нога мисливця знайшла його вухо:
— Ну, кажи!
Нога із зубчиками почала душити вухо. Потім терти його. Тріснув, мов друзка, хрящ.
— Я скажу… — зойкнув Йонел.
3
Віктор голосно гукнув Йонела, але ніхто йому не відповів.
Вони дійшли до того місця, де дрібненькі потічки зливалися в той рукав, який притягував Йонела. Місце було нерівне, неприступне. Не міг тут Йонел пройти далі. Неможливо! Страх, що з ним могло статися якесь нещастя, швидко полишив його. Не було тут ні прірв, ні водоспадів, тільки вертикальні заглибини чи тріщини, крізь які не могло протиснутись тіло людини. Тоді де ж Йонел?
Віктор повернувся до гирла. Тік і Марія чекали, неспокійні.
— Засвітіть ліхтарі! — прошепотів він. — Будемо шукати скрізь. Маріє! Ти світи тільки вперед.
Вони уважно шукали на березі, але не знаходили нічого — ні сліду, ні знаку, ні вказівки, яка могла б пояснити раптове й загадкове зникнення їхнього друга.
— Пошукаймо у воді, — сказала з болем Марія.
У воді… І Тік побачив у воді фару ліхтарика. Рука швидко занурилась у воду: це був ліхтарик Йонела. Його впізнали всі. На металі було вигравіювало його ім’я.
— Тут Йонел не мав що шукати, — сказав Віктор. — Тільки, може, щось привернуло його увагу, може, він побачив там щось незвичайне… Але що могло привернути тут його увагу?
Вони шукали на тому місці, де Йонел побачив чоботи мисливця. Скрізь було мокро й покрито м’яким, мов клейка паста, мулом. Віктор освітлював сантиметр за сантиметром смужку мулу біля води, сподіваючись знайти сліди Йонелових черевиків.
Слідів виявилось багато, але це не сліди черешняка, а великі, чоловічі. Відбитки підошов допомогли їм відкрити кількість нападників, бо вже не залишалося жодного сумніву: на Йонела напали. Двоє людей підстерігали там. Віктор висловив свої думки вголос:
— Тут двоє невідомих підстерегли Йонела. Тому що не існує жодного сліду, який засвідчив би, що його взяли згори. Сліди ведуть до собору… Трохи далі сліди зникають: це означає, що вони пішли прямо по воді.
Вони крізь морок дивилися один на одного і відчували, як у них разом зріє одна й та сама думка.
— Може, це й божевілля, те, що ми робимо, — прошепотів Віктор, — але інша думка не спадає мені в голову. Ролі перемінилися: зараз треба переслідувати їх… Ідемо? Ви готові?
— Візьмемо й човна? — спитав Тік.
Мотузка була в руках у Віктора.
— Треба взяти, Тіку, — відповів Віктор. — Попервах він нам, мабуть, заважатиме, зате, може, стане у великій пригоді потім.
Тік попросив мотузку від човна, Віктор вручив йому її, міцно, аж до болю, стиснувши руку малюка, і повів назад, дорогою, якою вони йшли сюди, стомлену й зменшену групу черешняків.
Віктор освітлював дорогу вперед, Марія освітлювала правий берег, а Тік лівий. Жоден камінчик не повинен був уникнути сліпучого світла. Ліхтарі били далеко, попереджуючи будь-який напад зненацька. Біля кожного коліна потоку черешняки притишували ходу, і щоразу при цьому білявий скуйовджений малюк торкався ліктем пояса, аби відчути твердий предмет, якого він запхнув туди: топірець — узявши його з рюкзака. Він побачив, що так зробив Віктор, але Віктор не бачив його.
По якімсь часі зникла й смужка мулу, на якій виднілися сліди нападників. Вони йшли далі мовчки, з напруженням і хвилюванням, а особливо з надією.
— Тс-с-с! — подав Тік умовний сигнал тривоги. — Я знайшов камінь, камінчик…
І Марія, і Віктор хотіли були йти далі, трохи невдоволені запопадливою ревністю малюка. Але Тік зупинив їх:
— Це граніт, отой, палеозойський, Йонел його знайшов при вході, коли ми посварилися перший раз…
Віктор узяв камінь, потім простягнув його Марії:
— Де ти його знайшов, Тіку? — спитав Віктор.
— Ось тут! Ось ще один! І ще один! Три в одному місці! Як це їх загубив Йонел?
