— Ага! — зрозуміла Марія. — Усе думки про могилу, а найбільше ти вбиваєш мої спогади… Тоді… хай би вже краще то був вибух…

— То було б теж погано, — сказав Віктор. — Якщо не гірше… Так! Це нещастя: бо чи те, чи друге, а воно таки сталося в печері…

— І в мене таке відчуття, — відгукнувся Тік, — ніби щось пече в спину. Досі було страшно тільки те, що попереду…

Сказавши це, Тік, сам того не відаючи, полегшив усім тягар важких думок. Усі відчували, як виростають у них за спинами якісь пазури. А попереду, що чекає їх попереду? Що їм готується там?.. Але Марія ще сподівалася врятувати собор із голубою водою:

— А якщо був вибух? Чому він поганий?

— Тому, що зроблений людьми, — відповів Віктор. — А люди не роблять вибухів просто так… Я не бачу, який сенс міг би мати зараз вибух у печері. Тобто не можу пояснити його нічим добрим…

— А поганим можеш? — спробувала випитати Марія.

— Принаймні це набагато легше… навіть якби ми подумали, що хтось один спричинив цей вибух. Але я кажу, що нам неодмінно слід обрати якесь рішення.

— А я хотіла б усе-таки з’ясувати, — стояла на своєму Марія. — Чому ти обірвав думку?

Знову почувся рятівний голос Тіка:

— Ми зупинимося тут? Будемо тут відпочивати?

Марія ніби забула про запитання, на яке їй не відповіли, чи, може, відповідь забарилася зумисне. Дівчина пройшлася променем ліхтарика по бідному тунелю — вузькі береги, жодної прикраси, нема поворотів, ніш — і залишилась невдоволеною:

— Може, ми пошукаємо інше місце для привалу, краще, тобто красивіше… Чи я не маю права думати про красу?

Йонел відчув, що запитання адресоване йому:

— Я не думав про могилу тоді, коли злякався катастрофи. Я думав, слово честі, про щось красиве! Досить!

Ніхто не сказав нічого. Вони швидко сіли в човен і знову відпустили його на волю течії. Вони просувалися досить швидко вперед, Віктор радше кермував, аніж веслував. Вони пройшли через глибоке озеро, де вимушені були приборкувати хитрість течії, потім знову ввійшли в тунель, тобто потрапили на гарний потік, тільки він надто завередував після своєї зустрічі з озером: береги його стали ще вужчі, стіни були подірявлені найрізнішими заглибинами та нішами, а сам він увесь час крутився то вліво, то вправо, ніяк не хотів визнавати прямої лінії.

«Тут має бути дуже багато гранітних зразків», — подумав Йонел, але вирішив за краще не висловлювати своїх думок уголос, тим більше, що зараз нікого не цікавив його нещасний граніт.

За одним із поворотів, неподалік сталагміта, ніби зрізаного ударом шаблі, біля кам’яного майданчика човен зупинився на триваліший перепочинок. Вони вже давно не їли, а особливо їм треба було полежати трохи, бодай і на камінні, аби відпочили стомлені тіла, налиті свинцем повіки, щоб забути хоч на мить про страхи, тривоги, болі, морок, навіть про надії. Вони вже так скучили за світлом… і за сновидіннями, які нагадають їм про світло, знову привчать їх до нього, до світла.

Далеко в печері повз ніші, які давно поминув надувний човен, услід за променем одного ліхтаря йшли два невидимі в темряві чоловіки. Не було видно нічого більше, крім смужки світла, що прорізувала морок. Вони важко ступали по берегах, поміж ям та валунів, остерігаючись, щоб не вдаритись і не посковзнутися. Оце їхнє просування вперед по тунелю — то була не хода, а еквілібристика.

Аж ось один із них, посковзнувшись на камені, впав у воду. Потік був широкий і швидкий, і якщо дивитися на нього з берега, то здавався дуже глибоким. Але мисливець із подивом переконався, що вода не сягає й колін, а під берегом ще менше — лише до кісточок.

Вони пішли ще швидше вперед. Тепер морок прорізували вже дві світляні смуги, іноді вони об’єднувалися, іноді розбігалися врізнобіч або світили паралельно чи одна за одною.

Обох гнітили різні хвилювання й думки, але поєднувало їх і робило схожими одне: ненависть. Обидва ненавиділи все й один одного. Вони йшли по воді крізь морок, мов звірі, за якими хтось гнався ззаду. Чому?.. Вони спотикалися, падали, холодні бризки боляче били по обличчях, підступні валуни підстерігали їхні ноги, на цьому ошалілому шляху їх чатували скельні виступи й зуби. Чому?.. Може, тому, що вони були разом, і ненависть наростала в них разом із страхом в одного перед другим.

Бородань відчував страшенну відразу до всього, що тут відбувалося: життя в печері, товариство мисливця, страх перед світлом, небезпека з кожного боку, нікчемна болісна надія, а зараз ще й оця гонитва крізь темінь.

А хто ж такі переслідувані?.. Вранці, коли він вийшов надвір і глянув у дзеркальну воду джерела, то з жахом побачив, що ззаду за ним хтось стоїть. Це був якийсь людинозвір — очі вийшли з орбіт, воскове обличчя, скуйовджене і сплутане волосся, смолиста борода. Він різко обернувся, щоб устигнути захиститися, але не побачив нікого біля себе. І лиш тоді збагнув, що та потвора — то він сам, це було його власне обличчя, хоч і незнайоме. Він ударив кулаком по воді, щоб зруйнувати дзеркало, але образ залишився; він не міг не носити власного незнайомого виду… Але хто ж були переслідувані? Хто кого переслідує?

На нього напосідали темні миті, і тоді він пришвидшував кроки, натикаючись на каміння, на воду, на морок, шматував лезом світла повітря і йшов уперед, нахиливши голову, аж шию зводив тупий біль, ніби якісь безжальні тятиви тягли його кудись туди, де треба руйнувати й знищувати.

— Швидше! — хрипів він. — Швидше! Ми повинні їх десь наздогнати!..

Десь… Уперше в цьому щільному болісному мороці слово його говорило ще щось, позбавлене жорстокого терору йти в одному певному напрямку, слово роздвоїлося…

Майже весь час позад бороданя йшов, безперервно стогнучи від ненависті та бурмочучи лайки, мов сомнамбула, мисливець, не відчуваючи води, мороку, болю, світла. Сили полишили його вже давно, ще тоді, коли він із такою певністю побачив смерть при вході в тунель. Його вели вперед і тримали на ногах інстинкти. Він міг би отак, без світла, без їжі, без свого попутника, без його дихання йти аж на край землі. Життя його перебувало у несвідомій владі якихось тендітних істот, котрі теж були ув’язнені в темряві й жахові. Ці істоти перебували десь попереду, і їх треба було наздогнати, щоб забрати право жити. І його спершу вдавана ненависть до них стала ненавистю справжньою, вона росла в ньому, росла з кожною миттю, він відчував її в кістках. Іноді він хапав морок так, мов стискував пазурами чиюсь горлянку. І йшов, не відчуваючи нічого, натикався на стіни тунелю, стукався об низьку стелю, падав у воду, але одразу ж випростувався, мов вертикальна пружина, ішов далі і весь час тренував руки, душачи темряву.

— Я вб’ю їх усіх, — почувся його голос, і в тому голосі не було смішної бляшаної деренчливості. — Я повбиваю їх усіх. Інакше треба буде сказати собі «Адйо», слово честі…

— Облиш уже маячню! — відповів йому супутник. — У них треба забрати те, що вони взяли. Я цього хочу! Це перш за все! Навіть раніше, ніж дівчата, чуєш? Передовсім коробка, чуєш?

— А якщо вони вже дотямкували, що й до чого? А може, навіть перевірили… Слово честі!

— Цього ми не знаємо. Ще не знаємо. Треба пересвідчитись…

— А якщо…

— Та досить уже, бо ти мене доведеш до сказу! Ти й досі нічого не второпав? Перш за все нам треба їх наздогнати!

— Невже ми їх наздоженемо? Слово честі! Ти знаєш, наскільки вони нас випередили? Знаєш, наскільки вони віддалилися від нас? На моєму човні, господи! Куди мене привело моє життя?.. Чуєш, друже! На моєму човні!

— А дідько б тебе вже забрав! Не міг ти їм дати того човна одразу!

— Я тобі вже сказав — не ображай мене!.. Невже ми їх наздоженемо? Слово честі…

— Не можуть же вони йти весь час без відпочинку. Це наш єдиний шанс: вони стомляться й зупиняться перепочити. Тільки так ми зможемо їх наздогнати…

Мисливець зрозумів, що він не має права ані на хвилинку відпочинку. Та йому й не потрібен був відпочинок. Він міг іти весь час, не зупиняючись, крізь морок і кригу.