Марні запитання! Петрекеску вже не ввійде в легенду, як єдиний стрілець, котрий не схиблює ніколи. Ніхто не розв’яже його загадки, бо навіть її автор, кирпатий скуйовджений малюк, не знав, що граючись, тоді, коли він уперше проник сюди, цілком випадково поміняв магазини з набоями. Обойму з холостими патронами поклав на місце обойми з бойовими. Мисливець не перевірив тоді магазин, коли заряджав пістолет. І пішов у дорогу смерті з непотрібною зброєю.
Петрекеску ладен був загнати собі в тіло шматок розпеченого заліза, аби відчути біль. Та чи могло в нього що-небудь боліти? Він прийняв останнє рішення. Зарядив зброю, поклав її в кишеню і на якусь мить ще залишився в приміщенні: якою дорогою йти? Потім зібрався з духом і вирішив: піде в світ найкоротшою дорогою.
12
Урсу підганяв мула у вже звичний для себе спосіб:
— Стій, любий мій! Ну тихше, гарний мій! Стій, бо ми обидва потрощимо собі кості! Не чуєш? Стій!
Але як же сміявся з нього подумки мул! Як же його напоумив мулів бог чи диявол! Як він мчав його, цього незнайомого вершника, наперекір його бажанню! Мул біг так, як не бігав ніколи, ніби хотів спокутувати лінощі всіх своїх років, лінощі своїх батьків і пращурів. Він біг за весь свій рід разом, за лінощі в робочі й вихідні дні, за лінощі минулих і майбутніх днів.
Незважаючи на неймовірну швидкість цієї вухатої тварини, Урсу все-таки непокоївся. Він побоювався прибути запізно до виходу з печери під скелею, яку охрестила Лучія.
— Та зупинись уже ти! — гаркнув він, не уявляючи, що затятий мул має ще якусь силу в ногах.
І мул подолав ще кілька кілометрів, уже останніх, але з такою самою шаленою швидкістю. Зараз він міг би перевершити найшвидших представників аристократичної й гордовитої раси коней. Може, врешті-решт, він і хотів це довести незнайомому верхівцеві.
Прибувши до скелі у вигляді шахового коня, Урсу скористався вже випробуваним методом:
— Ну, зараз ти мені покажеш, на що ти здатний! Давай! Швидше! Не чуєш?
І мул зупинився так раптово, що вершник злетів із його спини й опинився якраз перед отвором.
Не гаючи жодної секунди, Урсу метнувся до велетенського каменя, що завмер біля вилому. Цим валуном можна було закласти отвір. Але камінь виявився затятий, він підкорявся іншим законам: не поворухнувся ані на міліметр, хоча в Урсу аж крижі заболіли, коли він штовхав його.
Треба було пошукати важіль, і хлопець знайшов його у кроні бука. Він учепився в товсту гілляку й тягнув її, аж поки вона затріщала й почала відокремлюватися від дерева. Він швидко очистив її від листя й повернувся до отвору. Але тільки-но підсунув її під камінь і приготувався посунути його, як побачив голову мисливця, що виходив із отвору.
Погляди їхні зустрілися, обидва почали діяти в одну й ту саму мить. Мисливець вихопив із кишені пістолет. Урсу звився, мов стріла, в повітря. Рука викинулася, й він перевернувся ще раз у повітрі. Кулак опустився мисливцеві на голову із силою молота. Тіло того посунулося в печеру.
Урсу миттю знову кинувся до важеля й натиснув на нього з усієї сили. Важіль тріснув, але камінь покотився й зупинився якраз над отвором. Дорога була перекрита. Тепер із печери залишався єдиний вихід — дорога, яку знали всі, дорога, по якій ввійшли черешняки.
Крем’язень нашорошив вуха. Почувся кінський тупіт. Тут же з-за скелі з’явилися й вершники. Їх було двоє. Один спитав:
— Ти Теодору Теодор?
Урсу здивовано глянув на нього, але вершник пояснив, усміхаючись:
— Нам сказав один дід, із турбази, тут нема ніякої загадки. Ми дякуємо і тобі, і всім іншим черешнякам…
Урсу не гаяв часу. Він кількома словами розповів, що сталося тут, біля отвору…
Вершники шаленим чвалом погнали коней.
Тільки-но мисливець вийшов на світло, як за одну мить був оточений групою вершників. Рука його сягнула до зброї, але чиясь рука виявилась проворнішою.
— Чорний Експрес зупинився! — сказав той, що роззброїв його. — Негайно передайте повідомлення.
Мисливець подивився на вершників довкруг нього, безсило скинув бровою і стомлено сказав:
— Так!.. Здається, все закінчилося. Слово честі!
Розділ вісімнадцятий
1
Вечорові сутінки, прокрадаючись із глибини гір, а може, з печери, де вони ховалися, йшли поволі, затягуючи спершу далину, а потім уже владарювали й ближче. Стояв літній вечір, вечір тихий, з легенькими подихами вітру, з прохолодами й запахами, з тією тихою, простою й тремтливою піснею, яка провіщає теплу, мирну ніч. Край озера рибалки й лісоруби, зібравшись довкола м’якого вогнища, спостерігали за відходом дня. Котрийсь із хлопців затягував веселу мелодію або радісно вигукував, потім погляди знову втуплювались у вечорові сутінки, які нечутно поглинали непорушні гірські пагорби. Крила ночі тріпотіли все ближче, захоплюючи в свої туманні повіви і природу, і стомлених трудовим днем людей. Невдовзі всі кольори втратять свої, притаманні їм ознаки, перетворившись у темінь і жар…
На турбазі люди розважалися розмовами, піснями. Завідувач бігав від одних гостей до інших, одержуючи й розносячи новини, жарти й кухлі. Але був тут один чоловік, який не міг поринути в довколишні веселощі. Він намагався прогнати свою нетерплячку, навіть тривогу, люлькою, перетворивши її у справжні ліки для себе. Цей старий, а саме він був власником небаченої люльки, чув розмови довкола себе про якихось юнаків, котрі пройшли всю печеру, а потім і ще одну, про яку ніхто й не знав, і вийшли аж біля водоспаду Беладонни. Ба, навіть допомогли зловити кількох злочинців. Старому, який сидів у суцільних клубах диму, дуже подобались ці похвальні слова. Він знав, хто ці юнаки, правда, не знав, як з роками по всьому світі розростеться ця легендарна чутка. Але щось вони припізнювались, і він нічого не знав про найменшого з-поміж них, навіть не знав, чи був той разом із ними. І тільки-но він надумався спитати найбільшого із черешняків про малюка з золотистим скуйовдженим волоссям… Але так не годиться! — вирішив мош Тімофте, згадавши, що Урсу вилетів, мов ядро із жерла гармати. Хоч би слово сказав, як це роблять порядні люди…
Не так доймала моша Тімофте несподівана витівка Урсу, як те, що він не розв’язав йому язика, не дізнався, чи й найменшенький між черешняків був у глухих неходжених місцях…
Побачивши його зажуру, завідувач турбази підбіг до його столу:
— Вони прийдуть, моше Тімофте, чому ж їм не прийти! Я й кімнату для них підготував… Ви не турбуйтеся, прийде з ними й онучок ваш…
Старий надумав знайти на турбазі когось, із ким можна було б перекинутися словом, бо ж майже всі відвідувачі віталися з ним, вони знали його віддавна.
Але саме тоді побачив, як до зали зайшла жінка з папільйотками. Він хутенько вихопив газету з кишені й почав читати, навіть не завваживши, чи тримає її так, як треба, чи догори ногами.
Налякана стількома незнайомими обличчями й широкою газетою на тому місці, де щойно сидів старий, з яким можна було б погомоніти, жінка з папільйотками не мала іншої ради, аніж звернутися до свого чоловіка, обставленого десятком кухлів:
— Васіле! Хай мене поб’є Всевишній, якщо я збожеволіла. Але йди й сам подивись, що прийшов наш мул. Вір не вір, але він приніс на собі вовкулаку, ось підійди й сам подивись, що…
— Та хай його вечір проковтне, — відповів чоловік співчутливо й доброзичливо.
— Але ж ти знаєш, який упертий наш мул, — надокучливо правила своєї жінка. — Він не зрушить з місця, хоч кілком його бий…
— О-о-ох, о-о-ох! І хто мене напоумив завідувати турбазою!
— А хто мене напоумив стати дружиною завідувача турбази! Ти ж навіть не хочеш побачити, як вовкулака вкрав мула!
— Якщо він його вкрав, як же я його можу побачити?
Але жінка з папільйотками не могла зупинити свого млинка:
— Таж вийди хоч подивись, що нема бідолашного мула!
І вона вийшла сама, навіть не озираючись, впевнена, що чоловік піде за нею, як їй і нашіптували духи. Так воно й сталося.
