— Це, мабуть, був вибух… Десь тут поблизу, очевидно, є каменоломня…

Мисливець почекав кілька хвилин після вибуху. Він подивився навсебіч, крутнувся сюди-туди, мов забутий манекен. Луна вибуху затихла. Ніде жодного руху: світ залишився спокійний, не передчував злочину, який замишлявся. Ще один погляд навкруги, останній, і Петрекеску пішов до входу в тунель: тріщина майже горизонтальна, прихована між валунами й гірськими кущами.

Петрекеску знав: в отвір треба заходити так, як заходив бородань, тому руки його були вільні, щоб закрити дірку знадвору кам’яною плитою.

Зіпершись на руки, Петрекеску сковзнув тілом усередину, потім напівобернувся, мов «наліво-кругом», тримаючись тільки на м’язах рук, водночас носками знайшовши підтримку всередині тунелю. Напівоберт закінчився добре, та коли він подивився на камінь, яким треба було закрити отвір, побачив усього лиш за кілька метрів від плити ведмедя, від якого кинувся б навтіки всякий мисливець. Це був король ведмедів, ідеал будь-якого аса мисливських пригод…

З того, як ведмідь тримав голову, з його уривчастого й грубого ревіння, а особливо з його розтривоженості та напруження Петрекеску зрозумів в одну мить, що ведмідь або поранений, або в нього відібрали ведмежат, отже, він зараз готовий на все.

Смертельним жахом виповнилися очі мисливця. Ризикуючи розбити собі обличчя, він прожогом метнувся в отвір. Ще один сантиметр, ще тільки часточка секунди… Але саме тої миті, коли голова Петрекеску вже зникала в дірці, ведмідь випустив свої пазури, лапа його майнула блискавкою, і голова мисливця підскочила вгору, потім сковзнула всередину. У пазурах ведмедя залишився видовжений, мов конус, брилик, а з брилика стирчав жмутик волосся з закривавленими корінцями… Якби волосся було густіше, а корінці глибшими…

Розлючений, як ніколи досі, ведмідь підніс здобич до носа, понюхав, скривив ніздрі від огиди і жбурнув її в отвір, услід за мисливцем. Якусь мить він ніби роздумував, чи не податись і собі вслід за безволосим чоловіком, але чи то отвір був надто вузький, чи він остерігався інших пакостей, чи йому не сподобався запах брилика, але щось таки вимусило ведмедя перемінити свій намір. Крім того, й сонце вже опустилося: час пригод закінчувався. Ведмедиця його зрозуміє, але ведмежата ще не в тому віці, коли дозволяється лаяти батька. Відтак, опечалений і впокорений, звір подався в тому напрямку, який не цікавить нікого.

Бородань наліпив на закривавлену маківку мисливця щільну й пласку пов’язку, яку закріпив навхрест по діагоналі смужками лейкопластиря.

— Дрібниці, друже. Трохи попече та й минеться… Як бачиш, чоловіче, життя людини залежить і від волосини. Якби в тебе їх було більше…

— Дуже болить! Слово честі! Він вирвав і волосся, і шкіру, але я все одно колись його вб’ю. Добре, що знаю, де він живе. Він вирвав у мене всеньке волосся. І болить так, що мені хочеться вити, слово честі.

— Я наклав тобі пов’язку, якої ти ще не бачив ніколи. Пов’язка швидкої дії. За дві години минеться все — біль перестане, рана затягнеться. Може, навіть виросте волосся…

— Друже, хай буде так, як ти кажеш… Але я їх не помилую, чуєш? Не помилую я їх. Це все через них, слово честі…

— Краще скажи, ти зможеш іти чи полежиш з годину?..

— Як ти можеш навіть казати таке, слово честі! Хіба можна гаяти час? Ти глянь, уже справді минає біль… Не можна допустити, щоб вони вийшли до людей, ти ж і сам знаєш…

Бородань подав мисливцеві пару довгих чобіт, які були такого самого кольору й так само порипували, як і його посмугований застібками комбінезон.

— Взуй їх і гарненько зав’яжи на стегнах. А мені не треба.

Чоботи були зроблені з непромокального й дуже еластичного щільного матеріалу. Не дуже товсті підошви й рівчачки, які перерізували їх у всіх напрямках, засвідчували, що вони годяться для будь-якого грунту. Петрекеску натягнув їх із видимим задоволенням.

— Готовий? — спитав бородань, освічуючи його променем ліхтарика і міряючи поглядом від голови до ніг. — А тобі дуже личить, їй-право, так ти видаєшся і молодшим, і розумнішим. Готовий?

— Готовий! — відповів мисливець і мацнув себе по боці, перевіряючи, чи пістолет на місці.

Бородань пішов уперед по тунелю, яким пройшов Тік. Обережно, освітлюючи кожен закуток, кожну тріщину, кожен камінчик, зсунутий із місця. Петрекеску йшов за кілька кроків позад нього, тримаючи в лівій руці ліхтарик, а праву притиснувши до боку. Зупинилися біля місця вибуху. У вилом якраз-якраз проходила голова бороданя. А це означало, що Тікові тут було значно легше, аніж його переслідувачам.

Пекло з його чортами та смолою, з численним розпеченим начинням переселилося на якусь часину сюди. Коли вони нарешті добулися до величного собору з органом і статуями, обличчя й руки в обох були побиті й пекли вогнем. Побачивши спокійну, мов дзеркало, воду, вони обидва майнули до неї, наче жаби, викинуті на сухе, щоб хоч трохи остудити обличчя. Вони занурювались головами у воду, але відразу ж вихоплювали їх назад: вода була холодна, мов крига, і ще була вона солона, солоніша, аніж у соляній копальні.

Не гаючи часу, хоч усе в них пекло, а в грудях клекотіла злість, обидва рушили берегом понад підземним потоком, маючи твердий намір наздогнати й захопити підлітків.

Черешняки справді йшли цією дорогою. Вони сиділи, тиснучись гуртом у пливучому гумовому трофеї, один за одним. Віктор попереду, за командира, з веслом у руці, за ним Йонел, далі Марія, а потім уже Тік. А-а, так!.. За кілька сантиметрів перед малюком, тобто між ним і Марією, було ще щось, найцінніший із скарбів, які будь-коли існували на землі, і був він у нього на грудях: чарівна коробочка з її фантастичною силою. Якби він не знайшов коробочки, то від суму збожеволів би. Але навіть маючи коробочку, він не міг забути нещастя з Цомбі, і це нещастя свердлило, мов буравчик, його серце, яке вже багато разів завдавало йому болю аж до сліз. Особливо, коли він згадував одну дуже приємну думку, що сяйнула йому одного не дуже далекого вечора: посмикати Цомбі за хвіст невидимою рукою.

Час від часу на нього напосідалася підступна, зловісна думка (бр-р! яка зла думка!). Він заплющував очі, хоч у цьому й не було потреби в такій щільній темряві, намагаючись прогнати її, але вона настирливо дзвеніла в вухах, іноді так розпирала груди, аж він відчував, ніби щось розтоплюється всередині. Може, це якийсь перевтілений дідько розворушував її? Чому він не може пожити хоча б одну годину повною радістю, лише годину, і він знатиме, що за оцю годину радості, після того, як вона закінчиться, його не покарають, не погрожуватимуть і не завдадуть смутку? Зараз у нього є чарівна коробочка, тобто вся радість світу… Чому ж його переслідує ця поганюща думка? «Ну так!» — стрепенувся малюк, неспроможний далі терпіти. Так! Колись же треба буде її відкрити! І він це зробить зараз! Віддайте мені Цомбі, а я вам поверну коробочку!..

Ух-х!.. Яка ж гидка думка!

Але й ще одна людина переживала драму під час цієї м’якої плавби в невідомість. Драму з важкими питаннями й простими відповідями, від яких щоки спалахували вогнем, але, на щастя, цього ніхто не бачив, і час від часу нестямний трепет ще більше посилював морок і вимушував терпіти безжальні муки.

Йонел страждав не через те, що сталося з ним і з ними всіма в печері, а через те, що сталося надворі, в останні години й дні, в останні місяці. Якби зараз над ним світило сонце, то він сміявся й бив би себе кулаками по голові, кричав би на весь світ, що він йолоп і віслюк… Як він хотів стати і робив для цього найрізноманітніші маневри… Стати ким? Керівником експедиції… Навіщо?.. Для того, щоб у скрутну хвилину його охопив страх і він неспроможний був через це скинути полуду з очей і обрати потрібне рішення?.. Для того, щоб усі бачили й відчували, що він… Що він? Та що завгодно! І насамперед — людина, яка не заслуговує бути керівником.