Мисливець підняв пістолет. Ціль була вибрана. Одним пострілом він уб’є двох. І того, що тримається за мотузку, і того, що тримає мотузку.

Урсу ще мить тримався за ребро прірви. Права рука вчепилася в повітря… і цим, може, затрималася на десяту, соту частку секунди…

Він почув страшний вибух — і під ним була вся прірва. Але цієї ж миті дві перелякані руки зупинили його падіння. Йому зараз допомогла б і соломинка…

Мисливець опустив цівку пістолета. Він знав, що не промахується ніколи. Відколи й пам’ятав себе, то ще жодного разу не вистрілив у повітря. Однак тіло того, в кого він стріляв, упало не в прірву, а покотилося назад, у протилежний бік. Він підійшов до краю водоспаду, але там унизу не побачив нікого, тільки чиясь тінь прудко ховалася за скелю. Він обернувся обличчям до мороку. Партія програ…

Але Петрекеску не мав часу закінчити думку, бо запримітив якийсь рух на стіні урвища. Він кинув туди нетерплячим оком. Ні, таки не помилився. Це була тріщина в стіні, наполовину закладена камінням. Але поміж камінням біліла пляма живого тіла. Пляма завбільшки з долоню. Той, що заховався в виямку, не здогадувався, що його видно і що шия його видніється між каменями.

Мисливець вибрав кут для пострілу так, щоб куля пройшла від шиї в череп. Не поспішав. Уважно прицілився, потім натиснув на спуск.

Тіло за каменем здригнулося…

Мисливець ніколи не стріляв мимо цілі.

Так, партія програна. Петрекеску, Чорний Експрес, уже не був загадкою в цьому світі, де він бився. Дітлахи неодмінно здіймуть тривогу, якщо досі не здійняли її, тож Петрекеску повинен зникнути. Помре ім’я, але не він! Він житиме. Він мусить врятуватися. Хоч як він житиме, але житиме. І єдиний його порятунок — втеча. У світ. Будь-куди.

І він кинувся бігом у грот. Мов божевільний. Біг по воді, по камінню, перестрибував через валуни, падав, підводився, знову падав, гнав, мов несповна розуму, через морок услід за смужкою світла ліхтарика, неспроможний обігнати його. Ним опанувала одна-єдина думка: не зупинятися аж до вилому, де лежить тіло бороданя. Коли він на власні очі побачить труп, тоді знатиме, що воля й життя за два кроки. Кілька кроків по виямках та між камінням — і він знову на волі!

Мисливець не мав звідки знати, що тіла вже нема там. Ніхто його не забирав. Бородань отямився через кілька хвилин після пострілу, обмацав скроні й чоло, відчув, що обличчя залите кров’ю, знайшов він і рану, але це була рана не від кулі, а від удару, звичайнісінька подряпина, яку він зробив при падінні.

Мисливець промахнувся. Не влучив із двох кроків. Не куля звалила бороданя, а страх і сила пострілу.

Мисливець не влучив у ціль. Хоч пістолет був за кілька сантиметрів від скроні, він схибив.

Зібравши останні сили, бородань пішов до вилому, проліз у нього і звідти поплентався в тунель, який вів надвір із грота під скелею, схожою на шахового коня. Він знав, що треба робити. Він вийшов надвір з піднятими руками, хоч і не бачив нікого поблизу, та так і йшов далі, не знаючи напрямку, заклавши руки на потилицю. Йому треба було зустріти людину, будь-яку людину, хоч би й дитину…

Руки, які втримали Урсу при падінні, — то були руки Лучії. Запізнись вона на одну-єдину секунду, і він опинився б у прірві. Лучія схопила Урсу за плечі саме тої миті, коли гримнув постріл. Куля мисливця не влучила в хлопця. Мисливець схибив!

Лучія була біля Урсу. Вона тремтіла й мовчала. Але руки її все ще тримали Урсу. Якась винувата усмішка заграла в нього на обличчі, величезні долоні розтулилися, мов крила велетенського метелика, який хотів би злетіти. Потім миттю стислися, усмішка згасла, бо він згадав, що чув ще один постріл. У кого стріляв мисливець другий раз? Чи не трапилося чогось із Віктором?

Крем’язень підхопився на рівні, спантеличивши Лучію, ще й досі зачаровану його велетенськими долонями, метнувся, мов божевільний, із мотузкою, прив’язаною до руки, по ребру прірви, й зупинився саме там, де була, за тридцять метрів унизу під ним, Вікторова ніша. У ніші виднілася зігнута спина й голова, що впала між коліна. Урсу обімлів. Ані руху, ані звуку у мертвій ніші. Він кинув камінчиком у нішу, якраз за зігнуту спину, але у відповідь — ані руху.

— Вікторе! — заволав він страшно. — Лучіє! Іди сюди!

І тут сталося диво. Голова в ніші ворухнулася, але не підвелася з колін, не посунулася ані на сантиметр. Погляд Віктора видирався вгору по урвистих стінах.

Урсу все зрозумів! Із ніші, де він сидів, Віктор не міг бачити — пішов мисливець чи ні. І думав, що мисливець чигає, аби вистрілити ще раз, вже остаточно. Тому й не рухався, тому й скулився головою між коліна, зігнувшись за камінням.

— Вікторе! — крикнув Урсу, але вже іншим тоном, ніби в його голосі заграла сурма радості. — Мисливець пішов! За ним тільки смуга лягла…

Лише тоді Віктор звівся на ноги, але тут же ледь не звалився в прірву. Всеньке його тіло задерев’яніло, у нього боліли всі суглоби і всі кістки, а те, що не боліло, то затерпло так, що він не відчував.

— А будь воно прокляте! — вилаявся Віктор крізь сміх і сльози. — Ви знаєте, що я відчував, поки не рухався? Смерть! Від другої кулі… Але як же це він у мене не влучив? Отже, добродій Петрекеску вперше в своєму житті схибив! Добре, що він не промахнувся, стріляючи в зайців…

— І в мене він промахнувся! — крикнув Урсу згори. — Сьогоднішній день не гарний для нього, хоч це й останній його день…

Через кілька хвилин, спустившись по нескінченно довгій мотузці, прив’язаній до могутньої смереки, яка була за якихось метрів п’ять від прірви, Віктор приземлився на березі озера під водоспадом. А його друзі з мороку і друзі із сонця чекали вже за виступом скелі.

Вгорі, біля прив’язаної смереки, з’явився Дан, задиханий, подряпаний до невпізнання, у пошматованому одязі. Лучія глянула на Дана, потім на Урсу й сказала, розчервонівшись від сонця і від радості:

— Це він врятував тобі життя. По дорозі нас оточила зграя собак-вовкодавів. Треба було комусь із нас пожертвувати собою. Дан запропонував себе й кинувся вбік, собаки за ним. А я тихенько вислизнула, побігла й дісталася сюди…

Потім Лучію знову охопило хвилювання і страх. Але, на щастя, виручив її Дан:

— Мамо рідна, але ж і злі вони! Вони оточили мене й валили лапами на землю. Далі почали пробувати на зуб мій одяг. Але пильнували, чортяки, щоб не зачепити моє тіло. Та тільки-но я підводився, вони знову накидалися на мене. Що тут вдієш? Вони тримали мене в полоні, поки й прийшли чабан, отой, що з гирлигою, зі своїм сином. Вони й прогнали собак лайками. Ой лишенько, як вони їх лаяли!.. А тепер уже можете й ви розповісти мені, що тут трапилося. Але тільки якщо воно варте уваги, бо я вже ситий дрібницями…

Та по тому, як Урсу розповідав, у Дана очі витріщалися, мов цибулини. Коли Урсу почав розказувати, як він переносив друзів на мотузці, Лучія перепинила його:

— А за яке дерево ти прив’язав мотузку?

Урсу показав на дерево позад себе, за три метри. Але Лучія не повірила:

— Стривай-но трішки! Покажи мені руку! Руку, вище! А як це в тебе мотузка опинилась прив’язана до руки, коли я тебе знайшла?..

Урсу глянув кудись у небо:

— Хотів обкрутити її, щоб… щоб вона не загубилася…

— Та невже? — вигукнула Лучія. — Та ні, не може бути! Це суперечить законам фізики!

Але Дан заперечно махнув рукою:

— Невже ти й досі не зрозуміла, що до Урсу не можна застосовувати законів фізики?

Урсу підвівся з трави. Він ляснув себе рукою по чолу, потім вибачився:

— Я ж мав зробити сьогодні дві справи… А потім…

— А потім що? — поцікавилась Лучія.

— Хотів подивитися дві хвилини на зорі й трохи відпочити, заплющивши очі…

Та перш за все Урсу подивився в очі Лучії, знітився й кинувся рятуватися втечею.

Пасажири надувного човна, вийшовши з мороку, опинились нарешті на сонці, на щедрому сонці, їм було весело, ніякий страх їм не загрожував. Прірва розкрила перед ними стіни віялом, їх прийняла широка річка з зарослими зеленню берегами, трохи поодаль виднілося й озеро.