— Дякую вам за ідею, — сказала з крижаною усмішкою Лучія. — Думаю, настала нарешті пора перейти до радіоапаратів.

Черешняки зненацька відкрили для себе, що в них є і друга радість, чи, точніше, дві радості: човен і рації.

Йонел, опинившись цього разу в своїй тарілці, швиденько запропонував майстерний план випробування апаратів.

Скільки часу, з яким хвилюванням чекали черешняки цього величного моменту! Вони розділились на дві групи, взявши по апарату. Одна група мала залишитися тут, біля столу перед ганком, друга — пройти два з половиною кілометри через сад, леваду, яка вибігала своїми сливами на Цвинтарний пагорб, потім через виноградник, що заглиблювався в перелісок, і аж там, край переліска, біля розпізнавального знака — могили в формі шапки — треба було зупинитись. Часу виділялось обмаль: півгодини — дорога до могили, десять хвилин — підготовка апаратів, десять хвилин — обмін передачами, тобто перевірка, десять хвилин — пауза, півгодини — на зворотний шлях. Загалом — півтори години. Група на ганку — Йонел, Марія й Дан. Друга — Лучія, Віктор і Урсу.

Для тих, що залишилися на подвір’ї, найнестерпнішими півгодини видались… Тікові. Малюкові вдалося після болісних зусиль виштовхнути чопа. Він аж шкуру здер на пальцях, та коли нарешті припав оком до дірочки, то побачив силу-силенну всього і всякого, тільки стіл і апарат, який, безперечно, стояв на ньому, не потрапили в поле його зору. Якби в діжці не було дна, малий швидко придумав би, як побачити стола, але в тому становищі, в якому опинився Тік, залишалося робити тільки одне, щоб помилуватися й собі з того дива перед ганком: час від часу він висовував трішечки голову з діжки. Правда, це було надто ризиковано, зважаючи на непорозуміння між Йонелом та Цомбі. Пес сидів непорушно, поклавши голову на лапи, посередині між діжкою й ганком. Йонел, постійно відчуваючи загрозу, пильнував кутиком ока за кожним рухом собаки.

А час тягнувся так повільно, що Тік ладен був гризти клепки в діжці.

Але й черешняки на ганку не почували себе добре, їх теж пробирали дрижаки, хоч вони й не стояли ногами у воді, як скуйовджений допитливий малюк. Чекання вбивало їх, і вони, мабуть, почували себе ще скутіше, аніж в’язень у діжці.

Нарешті Йонел глянув на годинник:

— Минуло тридцять п’ять хвилин… У-у-ух! Як важко…

Марія на хвильку забула про всі свої сварки з Йонелом. Вона, охоплена якимось розчуленням, підійшла до нього й лихоманково стежила, затамувавши подих, за кожним його рухом. Юний фізик ще раз глянув на годинник, глибоко зітхнув і почав подавати сигнал. Ключ скорявся дотикові пальців. Вицокування — то сильніше, то слабше — чулося ясно, сигнали повторювались, повторювались, повторювались… з паузами поміж ними, з паузами для відповіді, але… відповіді не було.

Охоплений тривогою, Йонел ще раз глянув на годинник. Стиснувши кулаки, він знову схилився над рацією. Сигнал, сигнал, сигнал, але паузи були мертві. Страхом і болем викривилося обличчя фізика, коли він глянув на Марію. Йонел очікував дошкульних слів, спопеляючих поглядів, одне слово, чекав добрячої прочуханки.

Але Марія, стоячи поряд із Даном, відчувала таке саме хвилювання й такий самий страх, що й Йонел.

— Не може бути! — кипіла вона. — Не може бути! Спробуй-но ще раз!

Йонел скорився наказові, побачивши, що й Дан енергійно киває головою. Він знову послав сигнал, але рація й далі мовчала.

Троє черешняків думали про одне: або погано зроблені апарати, або щось сталося там, на пагорбі.

А воно й справді сталося там, на пагорбі. Саме тоді, коли Віктор і Лучія хотіли встановлювати антену на вершині могили, їх зупинив владний голос Урсу:

— Стійте! — звелів хлопець. — Гляньте на схил пагорба… На одну долоню від ліска, біля роздвоєного дерева… Бачите?.. Не я буду, якщо отой чоловік у гостроверхій шапці не Петрекеску!

Лучія і Віктор приклали долоні дашком до очей і подивились туди, куди вказував Урсу. Вони теж побачили чоловіка, але не могли розрізнити голови й шапки. Постать, яка вирізьблювалась дедалі чіткіше, була надто дивна, аби її переплутати з кимось іншим.

— Здається, він! — озвався Віктор. — Що будемо робити?

— Спершу заховаємо апарат у кущі, — сказала Лучія. — Тільки щоб потім не забути місця…

— Якщо я вам кажу!.. — Урсу відчув себе трохи ображеним.

— Це таки Петрекеску, — підтвердив Віктор, — і найкраще, що ми можемо зробити зараз, — піти до нього, аби він не підійшов до нас. Ховаючи апарат, ми ризикуємо ще більше привернути його увагу…

— Чудово! — погодилась Лучія. — І вдамо, ніби шукаємо саме його…

Тепер уже ні в кого не було сумніву. Чоловік, який ішов сягнистими кроками, довготелесий і тонкий, мов тичка, у зеленому брилі з півнячою пір’їною на самісінькому вершечку, з рушницею за плечима, в лискучих чоботях, які щільно облягали його ноги, був не хто інший, як Петрекеску, власник надувного човна.

Полишивши апарат на непевний догляд пташок, усі троє побігли до мисливця. Петрекеску йшов прямо на них, але тільки трішечки стишив ходу, коли переконався, що саме він потрібен трьом підліткам.

— Що сталося, громадяни? — перепинив він їх тоненьким писклявим голоском. — За вами женеться якийсь звір?

Усі «громадяни» ввічливо привіталися з ним. Але говорити міг тільки Урсу, бо Лучія й Віктор не могли перевести духу. І Урсу, пересиливши соромливість, майже закричав до мисливця:

— Ми на кілька днів ідемо на екскурсію…

— Не треба кричати, добродію, — остудив його запал мисливець. — Я добре чую. До того ж, на обидва вуха, а не так, як кажуть люди.

Урсу враз збентежився:

— Знаєте… Тобто не на екскурсію… Ми вирішили, що ми… знаєте… наукова експедиція… Ми з нашими друзями… знаєте… Може, і ви нам допоможете…

— Ага! — збагнув нарешті мисливець. — Ви хочете, щоб я допоміг вам провести екскурсію… Якщо це буде в моїх силах, то я залюбки, слово честі… Адже ніхто краще від мене не знає тутешніх місць, слово честі… І що ж ви хочете?

Урсу, нарешті, зважився:

— Ми просили б вас від щирого серця позичити нам на кілька днів… позичити вашого надувного човна…

Мисливець почухав пальцями під гостроверхим брилем, потім натягнув його на очі.

— Гм… Човна!.. Це рідкісна річ… — промимрив він. — Гм… Такого другого дуже важко знайти… Неможливо знайти, слово честі.

— Якщо… Навіть не знаю, як вам сказати… — втрутилась Лучія. — Ми мали на оці прийняти його за плату… Тобто ми думали, може, ви захочете продати його… Ми ладні віддати всі наші заощадження…

Мисливець пильніше глянув на всіх трьох і, ще раз почухавши голову, твердо мовив:

— Гм… Ви кажете про плату, а я не збираюся продавати човна до смерті, слово честі. Я не продам його й за п’ятнадцять тисяч, навіть якщо ви запропонуєте замість нього корабель… А в який бік ви думаєте йти на екскурсію? До Чортових Воріт?

Лучія легенько торкнула Віктора ліктем, і юнак, ніби пробудившись від довгих роздумів, сказав:

— А-а, ні, не до Чортових Воріт. Може, ми підемо туди пізніше, але до Чортових Воріт човен не потрібен. Ми вирішили на кілька днів піти на Форельне озеро…

Мисливець спохмурнів. Він хотів був сказати щось, уже навіть розкрив рота, але вмить передумав.

— Там дуже гарні місця і недосліджені, — сказала прохальним тоном Лучія. — Ми можемо знайти там багато чого цікавого для себе…

— Знаю… знаю-у-у, — відповів їй насмішкувато мисливець. — Але, на жаль, я міг би позичити вам човна тільки в кінці серпня. А до того часу ніяк не можу, слово честі.

— Лише на кілька днів, — ще раз уточнив Урсу.

Мисливець поскуб бороду.

— Гм… Я не маю звички говорити на вітер, слово честі. Вам підходить у серпні — гаразд! Не підходить — до побачення! Ясно чи ні?.. Хоча я вам по-батьківськи порадив би: пошукайте для екскурсії інше місце. Там дуже багато небезпек, слово честі.

Ще раз, востаннє, давши слово честі, мисливець підняв бриля з гордовитим пером і пішов такими ж самими сягнистими кроками.