Малюкові сяйнув ясний промінчик у його грізному становищі. Згадавши, що мох на деревах майже завжди з північного боку, він переборов страх і руками обмацав кору на кількох деревах. Відчувши там і сям на кінчиках пальців шовковистий ворс, він знову повернувся на стежку, яку сторожував, мов вартовий, Цомбі, і знову осмілів, визначивши напрямок до печери.

Нещасні створіння помінялися ролями. Цомбі йшов попереду з дуже суворим завданням не збитися ані на сантиметр із стежки. І, може, вперше в своєму житті пес із голубою кров’ю шкодував, що не має нюху звичайної дворняги, і він так уперто почав згадувати пращурівські звички, що ніби аж відчув ніздрями знайомі запахи, а може, то був його один знайомий, який поводився з ним зараз навіть по-панібратськи. Тік не міг іти за ним у темряві, що дедалі густішала, інакше, аніж тримаючись за його хвіст, мов за поводок. Просувалися вони вперед надзвичайно обережно. Один крок тривав цілу вічність. Особливо після того, коли Цомбі надовго завагався в тому місці, де стежка несподівано роздвоїлася. Знайомі запахи Цомбі чув на обох стежках… але запах рідніший долинав ніби від тої, що праворуч…

Нещасливці ішли поволі, Цомбі попереду, малюк позад нього, тримаючись за його хвоста, їм загрожували всі жахи ночі, всі вороги лісу, а в душі бубнявіла єдина маленька зернинка надії… Зернинка починала вже хитатися, коли малюк вздрів удалині якесь світло й по-справжньому стрепенувся, почувши вигуки й знайомі імена. Черешняки! Кожен із них вигукував ім’я. Тож куди й коли зникли його і страх, і жах, і крига на душі? А втім, хіба вони були коли-небудь?

Захоплений грою черешняків, він і собі почав вигукувати щосили:

— Тік! Тік!

— Урсу! Урсу! — почулося десь праворуч.

— Лучія! Дан! — прозвучало попереду.

— Віктор! Марія! Марія! Марія!

Вона єдина повторювала своє ім’я кілька разів. За одну мить він забув усі її віроломства. Та, на жаль, забуття теж тривало лише мить: «Ну, я вам покажу! Через вас…»

Та крики й заклики звучали несамовито й надто близько. Зараз треба було б поберегтися. Щоб не нахромитися оком на якусь гілку або на сучка. Але цей галас приголомшив малого так, що він не міг заспокоїтися. Тік знав одне: тремтливе світло, яке він бачив і яке весь час більшало, то вогнище. Уже ніби відчувається навіть дим. Треба добутися туди.

Час від часу вигукуючи своє ім’я, Тік, а вслід за ним і Цомбі кинулись до світла.

І ось хлопчина перед вогнем. Веселий, відважний, хто ж це міг бути інший, як не Тік!

От добре, що його знову охопила відвага й веселість, які остаточно оволоділи ним годину тому в лісі! Усе забув кирпатий скуйовджений малюк.

Його прибуття ніхто не помітив. Зате він побачив чиюсь спину та ще помітив, як швидко зникає хмиз у полум’ї.

— Пробачте, будь ласка… — ввічливо почав зухвалий шалапут. — Тут зупинилася експедиція черешняків?

Йонел спантеличено, ошелешено й перелякано скинув голову до невидимого голосу:

— Тік?!

— Своєю власною персоною! Ба — навіть із Цомбі!

— Як ти добрався сюди, бідолахо?.. и-и-и… Поганцю!

— Я пішов на твій сигнал, на вогонь. Чудово!

— Ти кмітливий хлопець, — похвалив його Йонел. — Ти знайшов пакет із їжею?.. Ти ж, мабуть, хочеш їсти?

Малюк був вражений такою зустріччю. Він же чекав докорів, а може, навіть штовханів!

— Я знайшов пакет, як же його не знайти! Я думав, що його залишила для мене добра мавка, а виходить, це ти!

— Це — таємниця! — розсміявся Йонел. — Хто його залишив… не має значення. Добре, що ти знайшов. Ну, то як твій голод?

— Ого! Я такий голодний, що й вогонь їв би!.. А де всі? Вони не закінчили гри?

— Ой лишенько! — спохопився вже Йонел. — Я ж забув подати сигнал. Вони тебе шукають. Ми за всіма правилами організували пошукову експедицію, щоб тебе знайти… Почекай трішечки…

Він склав руки рупором і почав кричати на всі боки:

— У-у-у-у-у! Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!.. У-у-у!.. Йонел!..

З лісу йому відповіли радісні крики. Усі знали, що малюк знайшовся, що він біля вогнища разом з Йонелом. Але крики вщухли не одразу, і розвідники, подаючи й далі голосні сигнали, сходилися до вогню.

Йонел швидко подав кирпаневі з неспокійними очима все, що тут було найсмачніше, й коротко переповів, поки той жадібно ковтав, що сталося за перший день експедиції. Тік часто кивав головою, але не забував переламувати навпіл усе, що потрапляло в руки, і таким робом частував Цомбі найрозкішнішим обідом у його житті… і цілком заслуженим.

— Чудова печеня, Цомбі, правда ж?.. Ну облиш, не прикидайся скромним! Ми заслужили її обидва.

— Може, хочеш гарячого чаю? — мовив Йонел.

— Ти ще й питаєш! — відповів малюк, скосивши котячим оком на якісь папірці. — Що це таке?

— Я тобі забув сказати! — стрепенувся Йонел. — У нас були вибори… Це — бюлетені для голосування. Ми вибирали керівника експедиції… Стривай-но! Ти знаєш азбуку Морзе?

Замість відповіді Тік ударив кілька разів по чашці з чаєм.

— SOS! — прочитав Йонел. — Браво, Тіку! Отже, ти зможеш час від часу заміняти мене біля рації!

Від хвилювання й радості Тік забув проковтнути.

— Йонеле! Слово честі? Ти не жартуєш?

— Серйозно, Тіку… Мені все одно потрібен помічник. А особливо, коли мене виберуть керівником експедиції. Лучія займатиметься своїм апаратом.

Вигуки черешняків лунали вже зовсім близько.

— Та невже, Йонеле? І ти залишатимеш на мене навіть апарат?

— Звичайно! Але з однією умовою: щоб ти пильнував його, як зіницю ока! Чуєш, Тіку? І ще одне: не поводься зле ні з Марією, ні з Віктором, якщо вони тебе сваритимуть, чуєш? Ми все залагодимо так, щоб тебе не дуже важко покарали… Це таємна домова, Тіку. Тільки ми вдвох із тобою про це знаємо. Давай руку!

Руки зустрілися лиш на частку секунди, вони ледве торкнулися, бо на освітлену галявину почали висипати черешняки. Тік дивився на них здалеку, і на його обличчі з’явився здивований і наївний вираз.

— Нестерпний! — накинулась на нього Марія, раптово зупинившись посеред дороги.

За одну мить малюк забув усі свої прокльони, усі страждання, яких він зазнав через неї, усі свої клятви: що він її ненавидітиме, що навіть не дивитиметься в її бік, що він їй покаже, де раки зимують, а натомість почав стрибати біля вогнища, ніби біс у нього вселився, і врешті-решт опинився в розкритих обіймах.

— Нестерпний!

Говорили навперебій щось усі — слова наполовину докірливі, наполовину добрі, дехто гладив його по волоссю, інші торкалися вух, аби переконатися, що прибув герой.

— Як ви навіть подумати могли, що підете без мене?! — почав докоряти їм малюк. — Якби ви навіть під землею пішли, то я вас все одно знайшов би. Чому ви так зі мною поводитесь?

— Це не так, Тіку, — Віктор спробував заспокоїти його. — Аби зараз не ніч, ми відіслали б тебе негайно додому… отже…

— Досить! — втрутився Йонел. — Жереб кинуто, ми повинні взяти його з собою в експедицію.

— А як же бути з сосками? — спитав Дан.

Віктор був невдоволений напрямком, по якому покотилася розмова.

— Тіку! — сказав він. — Перш за все нам слід з’ясувати дещо. Жоден із тих, кого ти бачиш тут, не втік із дому…

— А звідки ви знаєте, ніби я втік?

— Чи не хочеш ти сказати, що тобі дозволив тато? — шпигонула його Марія. — Я питала його перед тим, як лягати спати…

— А я кажу, що я не втік! — затявся на своєму Тік.

— Ага! — спробував загнати його на слизьке Дан. — Ти хочеш сказати, що вийшов за ворота спокійно, як і всяка людина… Так?

— Так… Я пішов, як і всяка людина… Я поспішав, то правда, але я не втікав.

— Тіку! — знову втрутився Віктор. — Мені здається, ми граємося словами. Ти пішов з дозволу чи без дозволу?

— А що буде, якщо я пішов без дозволу?

— То дуже прикро й погано, і лихо для нас! — вибухнула Марія. — Дитина, яка обманює батька й матір…

— І сестра, яка обманює братика… — урвав її Тік. — Яка хотіла обманути його… — одразу ж виправив він самого себе.