— Тіку, чому ти не хочеш зрозуміти? — докірливо озвався Урсу. — Марія знає, що ти маєш бути вдома… Подумай про батька й матір, що твориться зараз у їхніх душах? Що ти собі уявляєш?
— Я дуже добре собі уявляю, що в них твориться…
— Тобто… — підштовхнула його Марія. — Що ж ти собі уявляєш, поганцю?
— Тобто я не уявляю… Я знаю точно! Тато дуже радий. Він зрозумів, що помилився, коли прийшов мош Тімофте…
— Кирпаню! — скочив, мов привид, Дан. — Таж він тобі дозволив!
— Авжеж! — кирпань вимовив те «авжеж» цілком байдуже, наче це була відповідь на найзвичайнісіньке запитання, приміром: «У тебе є капці?»
Марія обхопила його голову:
— Поганцю! Нестерпний! Обманщик!
— Ці слова можна вжити і в жіночому роді… — Йому вдалося трохи відплатити їй, але подальші його слова перепинили гарячі обійми.
Урсу, стоячи біля вогнища, підморгнув малому, а шибеник відповів йому прихованою усмішкою.
— А тепер будь щирий, Тіку, і скажи! — звелів йому Віктор. — Чи не краще було б, аби ти сказав нам усе звечора?
— Я хотів зробити для вас сюрприз, слово честі…
— Аби ти знав, скільки хвилювань ти нам завдав, мамо рідна…
— Вам?
— Дуже можливо, що тобі спало в голову познущатися з нас… — ущипливо сказала Лучія. — Ану, признавайся!
— Таке скажеш! — відкинув малюк виклик. — Аби ви знали, як гарно й цікаво в лісі увечері!.. Я бачив стільки звірів… Тобто вони не красиві, але цікаві. Особливо якщо ти не падаєш духом і дивишся на всі ті дивовижі довкруг…
— І що ж ти бачив? — почала допитуватися Лучія.
— Тс-с-с! Жахливих потвор… Жаль, що вас не було. А особливо тебе, Лучіє. Я бачив дракона з п’ятдесятьма головами, кількох баб із верблюжими горбами, щоб я вмер, і якихось звірів з іклами й пазурами завдовжки з метр. Ви знаєте, як вони пройшли повз мене?
— Невже ти їх справді бачив? — намагалася з’ясувати щось Лучія.
— Отак само, як вас! І коли я заплющував очі…
— І тобі не було страшно? — спитав Дан.
— Страшно?! Мені?!
— Тіку! — заспокоїла Лучія великого сміливця. — Ти знаєш, хто випустив усіх отих потвор? Знаєш, хто їх пригнав тобі перед очі?
— Хто?
— Страх, дурненький. Ти сам себе викрив!
— А от і ні! Бо ви всі погані й заздрісники. Вам дуже прикро, що я прийшов сам, уночі, через ліс. Я ж бо знаю! І, врешті-решт, ви самі боїтеся найбільше!
— Оце такий ти справедливий… — дорікнув йому Урсу від вогнища.
Запала невеличка пауза, і Йонел нагадав усім, що перший день експедиції ще не закінчився:
— Було б добре, аби ми почали голосувати вдруге…
— Точно, про це думала і я, — сказала Лучія. — Але що робити з Тіком? Ми зараховуємо його до експедиції чи ні?
— Звичайно, зараховуємо, оскільки він пішов з дозволу батька, — відповів Йонел. — Я такої думки, що і йому треба надати право голосу. Він дуже добре знає азбуку Морзе, у нього гострий зір, він зможе по-справжньому допомагати нам. Правда ж, Тіку?
Тік квапливо погодився, а Лучія, побачивши, що Йонела підтримали й решта всі, пояснила малюкові ситуацію. Але Тік уже давно знав це.
Знову розподілили бюлетені, знову вкинули їх в урну, знову їх перемішали, знову почувся голос Лучії, цього разу ще здивованіший, але результат уже був інший, а втім, він уже й не міг бути такий самий:
— Віктор — три… Йонел — чотири!
Йонел став керівником експедиції!
Коли другий кандидат побажав йому успіху, Лучія аж тоді зрозуміла, що не Тік, а Віктор визначив результат голосування.
Йонел, заражений енергією й динамізмом Лучії, негайно взявся до своїх прав. Він тільки наслідував Лучію, ясна річ, не здогадуючись про це: те, як вона говорила, швидкість, із якою вона це робила, навіть окремі жести.
Збившись біля вогнища, здригаючись час від часу від приємного хвилювання, черешняки слухали свого керівника і всі погоджувалися з ним. Йонел обгрунтовував необхідність поділу експедиції на дві групи. Дуже ясно стало для всіх: безпека й успіх експедиції залежали саме від цього поділу. Але водночас у душах сміливців наростали неспокій, хвилювання, тривога. Тільки для того, щоб ослабити це відчуття, втрутився Віктор:
— Розділені ми будемо не дуже довго: день, два, а може, навіть менше одного дня, поки зробимо перше дослідження. Коли ми почнемо складати карту, тільки один із нас по черзі залишатиметься біля апарата назовні, решта зможуть ходити по печері. Ліхтарі маємо, батареї є, часу в нас досить… Врешті-решт, нам може надокучити печера, і ми будемо переважно назовні…
— І все-таки… перша зустріч, перші тривоги… — почулися сумні ностальгійні голоси.
Так! Перші дослідження, перші хвилювання, перші відкриття! Кому вони стануть винагородою?.. Саме тут започатковувалася болісна тривога деяких черешняків. Хто піде в печеру?.. Хто залишиться надворі?..
Йонел запропонував утворити групи відкритою дискусією, Віктор підтримав його, але решта всі почали опиратися, мов бісенята. Вони й чути не хотіли про дискусії та угоди.
— Облиште, знаємо ми це!.. — натякнув на щось Дан, підморгнувши Тікові.
— Треба тягнути жеребки! Принаймні кожен матиме однакові шанси. Ніяких поступок нікому! Або все вирішать жеребки, або… до побачення!
Йонел спробував ще раз переконати всіх, відкриваючи їм свої побоювання, які поділяв і Віктор, що жеребки можуть скласти групи, приміром, ось так: Марія, Лучія, Дан і Тік — у печеру, бо для печери були виділені чотири місця, решта — надворі.
Йонелові слова викликали справжній ураган між обома наметами. Мовчав тільки Урсу. Решта, особливо розлючений малюк, зчинили жахливий галас. І аби не втрачати час та показати, що вони справжні демократи, бо були дуже впевнені в результатах, скандалісти просили поставити на голосування сам принцип утворення груп: голосуванням чи дискусією? Віктор і Йонел проголосували за дискусію, Лучія й Урсу утрималися, Марія, Дан і Тік проголосували за жеребкування — і виграли партію.
І все-таки «дискутанти», тобто прихильники дискусії, дечого свого домоглися: керівникові експедиції по праву належить місце в групі, яка йде в печеру. І ще вони добилися: якщо групи будуть надто нерівнозначні, збори більшістю голосів можуть перетворити одну групу в іншу.
— А як визначити нерівнозначність? — спитав Дан. — Треба буде поставити на голосування… І за право ставити на голосування теж треба проголосувати… щоб не порушувати демократії…
Лучія подала йому знак замовкнути, і Дан скорився, але не Тік, який домагався, невдячний, щоб і керівник експедиції тягнув жеребок. Очевидно, вперше в житті малюк не мав певності в своєму щасті, з яким він досі так добре знаходив спільну мову, навіть у дуже складних, майже безвихідних становищах. На жаль, його докази відмели, як непотріб, і тепер він вимушений був покладати надію лишень на три шанси із шести, а не на чотири із семи, як це було б справедливо, на його думку. «Четвертий шанс був би для мене щасливий», — подумав наляканий малюк, а вголос сказав:
— Якби в печеру було чотири місця, одне, безперечно, було б моє…
Лише Дан визнав його слушність, але й він робив ставку на четвертий шанс.
Лучія перемішала в урні шість записок. На трьох було написано: печера, на трьох — зовні.
Якийсь час ніхто не зважувався першим випробувати свій шанс. Вони дивилися один на одного, підганяючи один одного, тобто страхаючись, поглядами. І все-таки, відважившись та розштовхавши інших, малюк із золотим волоссям і живим сріблом в очах випробував долю. Він витяг папірець, розгорнув його… враз підстрибнув, мов несамовитий, і загорлав так, що його стало чутно край лісу:
— Печера! Я в печеру! Дивіться: я в печеру!
І він пішов, тицяючи величним жестом папірець, який приніс йому щастя — а чи тільки щастя? — під ніс кожному. Після першого папірця шансів у кожного поменшало, натомість зросло хвилювання. Решта ще вагалися, коли Віктор всунув пальці в урну і сказав з легеньким тремтінням у голосі:
— В печеру…
Потім байдужість Лучії, котра не була, однак, вдавана:
