Але треба сказати від самого початку, що перший із найперших з-поміж усіх улюбленців моша Тімофте був один шибеник із п’ятого, паливода, якому не було рівних у всій школі, а може, навіть і за всю історію школи, але йому старий жодного разу не виказував своєї любові. Навіть більше — він шпетив його за всі витівки та пустощі, ніколи його не жалував навіть жартома, як це він робив з іншими учнями, яких уподобав. І аби за п’ятдесят років служби моша Тімофте йому не траплялося нічого подібного, зокрема, аби тридцять п’ять років тому серце його не тьохкало щохвилини через одного паливоду-шалапута, котрий на кожному кроці викидав якісь коники і кожною фразою намагався підкусити, а зараз він — один із найславетніших людей у країні, то більш ніж певно, що хитрий скуйовджений білявий шибеник опинився б у гурті нестерпних. Але оскільки дідусь мав ясну пам’ять про минулі події і вмів непомильно передбачати, то він свідомо підкорився веселій та войовничій вдачі Тіка і зарахував його до своїх улюбленців. Тобто він передбачив для нього велике майбутнє.

Однак Тік не знав цього і щоразу, йдучи повз моша Тімофте, якщо не свистів на всі пальці, то тягнув за собою величезного пса на товстому ланцюгу й питав саме тоді, коли минав будку старого сторожа:

— Ану, Малюк, покажи хвостом, котра година?..

Найменші учні сміялися до упаду, мош Тімофте похмурнів і суворо погрожував пальцем, а Тік спантеличено, з усіх сил намагався (гм!) дізнатись, чому це всім так весело. І хлопець так звик до цієї невинної витівки, що навіть додавав ім’я Малюк до Цомбі, свого вірного пса, якого хотів зробити знаменитим. Він мучився, як чорт, стараючись навчити його визначати час за сонцем. Але оскільки нове ім’я — то просто додаток, якому судилося передчасне забуття, шибеник вирішив називати пса Малюком тоді, коли його треба було лаяти, а Цомбі — коли хвалити. Тік багато репетирував, аж поки навчився механічно вимовляти ось такі фрази:

— Паскудна шавко, нікчемо, проклятий Малюк, куди ти затяг мого черевика? Ану, марш у буду, Малюче! Марш!

— Браво, Цомбі! Браво! Наступного разу обірви йому всю шерсть, тільки хвоста залиш…

Навперекір цій видимості, Тік тримався моша Тімофте, навіть більше — у глибині душі він дуже любив його. Хлопець перекривляв його, імітував його голос і кашель, постійно свистів у пальці, але хто, як не він, певного дня щотижня непомітно приносив у будку сторожеві помаранч, гарненько загорнутий у червоний шовковистий папір? Завдяки щасливому випадку шибеник дізнався, що старий сторож найбільше в світі любить помаранчі, і вирішив із шкури вилізти, а завше мати при собі той фрукт.

Отже, як бачимо, ні старий, ні малий не зважувалися виставляти напоказ любов, яку кожен із них носив у душі. Щось їм сталося обом уперше в житті.

Мош Тімофте довго тряс дзвоника. Точніше, це була звичайнісінька тронка, яка не звучала б фальшиво навіть у престольне свято на розхитаній учнями, кажанами й собаками дзвіниці церкви святого Дмитрія, що стояла через дорогу від школи.

Для моша Тімофте дзвонити на перерву не просто обов’язок чи звичка, а справжнісінька насолода, і він для цього нізащо в світі не користувався б електричними дзвінками, вже давно встановленими в школі. Їхнє невиразне одноманітне дзижчання не мало ніяких чарів для старого. Він радше погодився б пройти всіма коридорами ліцею й дзвонити під дверима кожного класу, аніж натискувати оту маленьку кнопку біля канцелярії, яка ніколи не зможе передати хвилювання чи пісню, як це робив дзвоник у його руці. А був же ще й електричний годинник, встановлений точнісінько над тією кнопкою, який дуже дратував старого, аби мош Тімофте прийняв цей новітній стиль сигналізувати на перерву. Йому здавалось би, що він опинився під контролем годинника, він, під наглядом якого ось уже п’ятдесят років непомильно показує час Велетень на вежі. Саме тому він навіть не глянув на електричного годинника, коли вдруге почав трясти дзвінка.

Але якби хтось подивився на того годинника, то з подивом побачив би, що до перерви залишається ще майже п’ять хвилин. І оскільки це перша подовжена перерва в нинішньому році, то оригінальною мовою моша Тімофте це означало, що до великих канікул залишається кілька днів.

«Саме так!» — подумки сам собі сказав старий, втретє і востаннє починаючи трясти тронку, переливчастий дзвін якої був ніби пересипаний ніжними звуками.

Після цього, почепивши дзвінок на місце, старий спустився довгими кам’яними сходами, що вели на шкільне подвір’я. На останній сходинці він став, мов вартовий, біля бронзового лева й трохи зачекав. Стрепенувся на звук дверей, що відчинилися, глянув туди й простежив поглядом за постаттю, яка промайнула по сходах. Задоволено всміхнувшись, мош Тімофте пішов назад і зупинився біля канцелярії. Не помилився він і цього разу. Перший учень, який вихопився на перерву, був, звісна річ, Тік.

Так, так! Саме Тік перший пронизливим криком возвістив, що почалася перерва. За кілька мить просторе подвір’я, обсаджене тополями й каштанами, з довгими рядами лав та окремих лавок, подвір’я, на якому можна було б проводити десяток футбольних матчів водночас, одразу захопила галаслива й різношерстна дітвора. Учні розбивалися на групи, відновлювали ігри, перервані попереднім уроком, або починали нові, по класах, по групах у несусвітенному оглушливому галасі, однак кожен тут робив своє: кінські перегони, стрибки, м’яч, еквілібристика, біг наввипередки, крики, сміх, вигуки, оплески, кривляння, довіра таємниць, футбол, похвальба, клятви, бутерброди, нишком кинуті погляди, під’юджування і знову футбол. Але була тут територія тільки для старших учнів — ті готувалися до екзаменів або статечно прогулювалися, заклавши руки за спини, коментуючи спортивний сезон або останні фільми, і час від часу виказували презирство до малюків, від чийого гамору й крику аж у вухах закладало. А малюки тайкома показували їм услід язики, навіть не думаючи про те, що за кілька років вони поводитимуться точнісінько так само; але зараз, аби дошкулити старшим, вони знову заводили ігрища й розваги з таким галасом, який звучав, мов постійна канонада на спокійній досі території у затінку каштанів.

В одному із закутків нашвидкуруч зімпровізували футбольне поле, і всі глядачі підтягнулись до воріт: тут по черзі випробовували своє щастя футболісти із середніх класів. За штанги воріт, як і завжди, правили купи з одягу, картузів, каміння і светрів. Воротар, учень восьмого класу, не пропускав жодного м’яча. Навіть коли Тік, єдиний із малюків, якого не помітили, що він чужак (причини ці з’ясуються пізніше), метнувся стрілою до м’яча, вдаючи, ніби щосили вдарить у лівий кут, а насправді спрямував удар у правий, воротар не розгубився й зупинив м’яча, кажучи банальним спортивним терміном, на самісінькій лінії воріт. Роздосадуваний бідолаха-нападаючий показав воротареві великого язика і, звісно, розчарований невдачею, подався в інший бік. За ним потяглася, ніби скоряючись якомусь давно заведеному порядкові, ціла ватага хлоп’яків.

— Чи ти ба, Тіку, як сьогодні стоїть Сергій! Іду на парі — ти сьогодні йому не заб’єш, щоб я так жив!

Тік зневажливим поглядом окинув зухвалого малюка і вирішив негайно поставити його на місце:

— Я? Йому?!. Ха-ха!.. Та я ж тебе пустив би голого, аби погодився з тобою на заклад, чуєш? Та ти ж залишився б, мов схема людини в підручнику з анатомії, аби я мав такий розум, як у тебе! Я навіть шкуру твою забрав би… Якби я не був зараз учнем, то вже грав би в національній збірній…

— Та-а-ак! Я знаю… Ти хвалько. А я тобі кажу, що сьогодні ніхто не зможе забити Сергієві! Давай заклад!

— Твоє щастя, що мені не подобаються бідняки, тобто зубожілі люди… Інакше негайно прийняв би твою пропозицію.

Тікова рука погрозливо потяглася до носа бравого любителя битися об заклад, ще дужче ошелешивши прихильника воротаря.

Тік запримітив на майданчику гімнастичних снарядів рослявого хлопця, який починав займатися акробатикою. Самотньому сміливцеві було не більш як шістнадцять, але його статура, особливо м’язисті руки, виказували при кожному рухові надзвичайну силу і гнучкість.