— То, кажеш, тебе звати Васіле… — звернувся старий до завідувача. — Чудово! А скажи-но мені, Васіле, у тебе тут не зупинялася група підлітків? Шестеро чи семеро, один із них маленький і кирпатий, у нього таке ніби солом’яне волосся, а сам він непосидющий…

— Ні, моше Тімофте… — сумно відповів завідувач. — Їй-богу, ні. Може, вони прийдуть пізніше.

— А куди ж вони пішли, ці хлопці? — одразу ж поцікавилася дружина завідувача, хирлява жінка з тоненьким носом, переляканим поглядом і з волоссям, накрученим на вічні папільйотки.

— Мабуть, у Чорну печеру, як і мали намір…

— Ой лишенько! — перехрестилася й тричі сплюнула дружина завідувача. — Як же вони пішли туди, господи! Вся печера напхом напхана духами! Господи, заступи й сохрани.

— Знову починаєш? — зизом зиркнув на неї завідувач.

Двері турбази відчинилися дуже вчасно, ніби саме для того, аби завадити бійці між подружжям. Два чоловіки, які ввійшли на турбазу, привіталися до присутніх кивком голови, пошукали когось очима і, не знайшовши, один із них звернувся до завідувача:

— Ви не бачили тут цими днями мисливця Некулая Петрекеску?

— Це отого мисливця з великим носом, який вціляє птахів на льоту? — спитав якийсь чабан, що закам’яніло стояв перед шинквасом, зіпершись на велетенську гирлигу.

— Ви його бачили?

— Здається, вчора бачив, — відповів чабан. — Так, учора вранці. Він ішов ніби до печери, сам, із рушницею, так як він ходить завжди.

— До печери, кажете?

— Так, так… По старій стежці…

Прибулі пошепки перекинулися словом і обидва вийшли з турбази. Вони дуже поспішали.

Старий із люлькою глянув у вікно, але там тільки стояла хмара куряви, що знялася вслід за двома верхівцями. Він спантеличено похитав головою й знову заходився пихкати. Дружина завідувача нечутно підійшла до нього й таємниче зашепотіла на вухо:

— Ось хрест святий, моше Тімофте… вся печера напхом напхана духами… І все привиди та вовкулаки… Господи! Скільки понарозказував нам Петрекеску про тамтешні з’яви! Хай бог боронить! І як же це ви дозволили внученькові, моше Тімофте! Ось вам хрест святий!

Але тут жінка помітила кілька гострих поглядів, що люто свердлили її, і кухоль у руці завідувача, готовий полетіти в її бік. Вона помацала папільйотки й подалася до своєї кімнати. Там вона спершу гляцула в дзеркало й поправила золотисте волосся, потім визирнула в вікно. Вона була так захоплена своїми чудовими папільйотками, що спершу й не помітила двох істот, котрі хазяйновито й дуже спокійно знімали білизну з мотузки, натягнутої за турбазою, і складали на траву, а були то тільки рушники та скатерки, білі, наче хмари. Жінка запримітила рух за турбазою лиш після того, як Лучія й Дан побачили її в вікні й заховалися в білі, дуже чисті простирадла — єдиний сховок, який могли знайти хазяйновиті й дуже поспішливі черешняки.

Жінка біля вікна із волоссям, накрученим на папільйотки, не знепритомніла, побачивши привидів, які, знявши білизну, майнули в кущі, тільки тому, що їй захотілося відплатити чоловікові, показати йому, хай побачить на власні очі, невірний недовіра, як ходять і які вони з вигляду ті духи. Жінка прожогом вискочила до нього й заверещала так, що здавалося, ніби вона заповзялася порвати собі голосові зв’язки:

— Васіле-е-е! Іди сюди-и! Сам побачиш привидів, недовірливцю! Іди швидше, поки вони не сховалися зовсім!

Але Васіле так глипнув на неї, а два кухлі, які він тримав у руках, мали таке величезне бажання полетіти в неї, що жінка відчула, ніби в неї ноги стали набиті ватою. Та якби Васіле навіть послухав її, то все одно він не побачив би нікого. Лучія й Дан уже мчали в цей час по горбу, тримаючи згорнуту клубком мотузку. Вони бігли так, як не бігали ніколи в своїм житті, гнані думкою, що можуть не встигнути вчасно.

Урсу здалеку побачив мисливця. Він ще навіть не розрізнив його контурів, побачив тільки плямку, що рухалася, але це не міг бути хтось інший, крім мисливця… чи, може, інший. Крем’язень до болю напружив зір. Рухлива цятка була одна, таки одна, а не дві, бо другої не видно. І та цятка тонка, видовжена.

Хлопець повернув погляд до турбази. І побачив там, на пагорбі, дві рухливі цятки: очевидно, Лучія й Дан. Він швидко прикинув: коли мисливець прийде і не раніше від тих, що несуть мотузку, то, в найгіршому разі, прибуде разом із ними. Зробив він і ще один розрахунок, але результат був той самий: якщо він побіжить назустріч тим, із мотузкою, то повернеться назад до водоспаду все одно разом із мисливцем…

І в обох розрахунках мотузка — головне. А якщо Лучія й Дан не знайшли мотузки?.. Він знав, що це питання абсурдне, але не міг не подумати про нього, опинившись зараз в абсурдному становищі, а невдовзі опиниться ще в більшому абсурді — абсолютному.

Але було ще одне рішення, останнє, рішення божевільне, яке він приберігав на той випадок, коли нападники з’являться раніше, ніж він матиме мотузку. Мисливець з’явився, мотузка була далеко…

— Готово! — загорлав він. — Приготуйтеся! Прибула мотузка!

Він зав’язав кінець мотузки рухливим, але дуже надійним вузлом на правій руці, над кулаком, кинув мотузку до водоспаду, потім ліг на живіт і висунув голову, праве плече й праву руку над прірвою. Третина його корпусу висіла в повітрі, а ще треба було дивитися вниз, і його охоплювало запаморочення, але це було єдине вирішення, єдина дорога до порятунку. Другий кінець мотузки майже торкався води в озері.

— Ти добре прив’язав її до дерева? — спитав Йонел, перевіривши міцність мотузки. — Бачу, що тримає…

— Витримає! Не турбуйся! — відповів Урсу, обдертий і виведений з рівноваги перевіркою Йонела. — Це товста смерека.

— Господи, Урсу! — перелякалася Марія. — Не нахиляйся так.

— Кидайте човен просто в водоспад, щоб ми не гаяли часу ще й на нього. І перший, хто переправиться, виловить його. Згода?

Мисливець був усе ближче. Урсу вже міг розрізнити його постать. Не було ніякого сумніву. Це таки він.

— Хто перший? — спитав Урсу. — Тік!

Тік запхнув коробочку в пазуху, але не для того, щоб знайти там чари, потім з розгону вчепився в мотузку, ніби перетворював спуск у гру. Йому ніскілечки не було страшно. Він знав, що не випустить мотузки з рук.

Натомість Урсу відчув, що його затягує в прірву. У нього не було жодної точки для підтримки. Непередбачений стрибок Тіка застав його зненацька. Ліва рука почала гарячково нишпорити, за що б зачепитися на краю урвища. Він знайшов якусь ямку, але йому здалося, що пальці наткнулися на силу металу скелі. Напружені пальці лівої руки затримали сковзання, але плечі його зависли над порожнечею. Він віднайшов рівновагу, опанував власне тіло, і Тік опинився внизу, точнісінько на піні води.

Крем’язень відступив на кілька кроків назад, глибоко вдихнув, потім знову ліг на живіт, після того як назирив якийсь корінь, що стирчав і за який він зачепився носком черевика.

— Марія! — крикнув він.

Мисливець наближався. Уже можна було розрізнити його одяг і зеленкуватого, видовженого брилика.

Марія вхопилася обіруч за мотузку й відірвалася від землі. Корінь, за який зачепився Урсу носаком черевика, тріснув, мов очеретинка. Він відчув, що його швидко тягне у прірву: ліва рука даремно шукала опори. Він крутнув нею кілька разів у повітрі, потім учепився в ребро урвища, кинув ноги назад і віднайшов позицію рівноваги за кілька секунд.

Але вага мотузки все одно тягла його тіло у порожнечу. І вже майже падаючи, він напружився, мов лук, вклавши всю силу в коліна. Коли Урсу відчув тягар, і кров хлинула в голову, в обличчя, в очі, коли подумав, що падіння для Марії вже не може бути небезпечне, рука його раптово вивільнилася.

— Йонел! — перелякано звелів Урсу.

Мисливець помітив постать на березі водоспаду й почав бігти. Урсу вже бачив його гострий ніс. Обидва поспішали.

— Йонел! — ще раз крикнув Урсу, потім гаркнув щосили: — Вікторе! Не рухайся! Заховайся!

Йонел повернув голову й побачив мисливця, що біг із пістолетом у руці. Одним стрибком він учепився в мотузку. Цієї ж самої миті метнувся назад і Урсу, щоб урівноважити смертельний ривок. Але мало-помалу, секунда по секунді крем’язень відчував, як він остаточно сповзає в прірву. Все-таки він спробував чинити опір. Але спершу голова, далі груди, потім пояс провисали в повітрі. Якимось блискавичним рухом він опинився всім тілом на ребрі прірви, паралельно до неї. Половина тіла була вже в прірві, половина ще тулилася до землі. Ліва рука шукала виямок у скелі, права рука шукала підтримки під ребром прірви. А тіло його падало, важко сковзало, бо тримався він на одному подихові, на ударах серця, але сповзав, невтримно сповзав у прірву. Побачив мисливця під собою. Вчепився зубами в якийсь кущик трави та так і затримався на секунду. Обернувся обличчям до скелі й протримався ще частку секунди.