— Ага! То зараз мені скажеш? — раптово накинулась на нього Марія.

— Що тобі сказати? — витріщив очі Урсу.

— Ага-а-а! Ти вже забув?.. Ось ти який…

— Ну, Маріє! — почав благати Урсу. — Тільки… ввечері… Чи навіть ще до заходу сонця… Але зараз не можу, слово честі…

— Здається, ти дечого набрався в Петрекеску… Ну й добре, що не хочеш!

Проте Урсу не відповів. Він спохмурнів, Марія відійшла. Але не про неї він зараз думав. Дівчина швидко проясніла, й тепла іскра майнула у неї в очах. Болісне запитання зникло. Залишалася тільки відповідь, лагідна відповідь.

Коли черешняки покинули Зеноагу, Урсу загаявся на якусь часину: ніби для того, щоб трохи перекласти свою поклажу. Але коли друзі сховалися за поворотом і зникли з поля зору, він скочив, мов ошпарений. Понишпорив у речовому мішку, дістав щось, кинувся бігцем стежкою в долину й невдовзі зник за деревами. Всього за дві хвилини повернувся дуже задоволений, поправив багаж і весело подався вслід за своїми друзями.

Він догнав їх, важко дихаючи, саме там, де стежка роздвоювалась. Але вони були не самі. Дві особи несподівано заступили їм дорогу: дужий чабан, що стояв, зіпершись на товсту сукувату гирлигу, і підпасич років десяти, мабуть, його син — він теж стояв, зіпершись на гирлигу. Обидва — мов закам’яніли на горі хтозна-відколи, схилившись на свої підпори. Отара в долині видзвонювала тронками.

— Якою дорогою краще пройти до Чорної печери? — спитав Дан чабана з гирлигою.

Той, не поворухнувшись і не зробивши анінайменшого жесту, навіть не кліпнувши, м’яко відповів:

— Та де… Це як на яку людину… Може, для тебе підійшла б та, що праворуч… А ’му, — він показав на Віктора, — підійшла б друга.

Чоловік був важкий на слово, неговіркий, розкривався не одразу. Лучія спробувала уточнити:

— Дорога праворуч довша?

— Та де… Довша!.. Це як сказати… Ось дивіться… Звідси до бука, он того, що біля отари, стільки ж, як і від бука сюди… Чи, скажете, не так?

— Це ж і так ясно, мов день… — Йонел спробував підладитись під мову чабана.

А чабан, не поворухнувшись, навіть не видно було, щоб губи його ворушилися, відповів:

— Та де… А побіжіть-но вниз до бука й дивіться на годинник, за скільки добіжите… Потім вертайтеся назад і знову дивіться на годинник, то й побачите, за скільки пробіжите… Це не одне й те саме… Чи, скажете, що не так?

Йонел, а разом з ним і решта черешняків, відчули себе в скруті. Мудрий був чабан, не пустомеля, як здавалося спершу.

— Так воно і є, як ви кажете, — визнав Дан його слушність.

— Авжеж!.. Тепер і ви знатимете, чому ми, горяни, визначаємо дорогу не за довжиною, а за часом…

— І коли ми прийдемо туди, якщо підемо направо? — Дан під новою формою повернувся до старого запитання.

— Та де… Якщо зараз сонце над горою, то я сказав би, що до сутінок дійдете до Чорної… Якщо йтимете так, як личить людям вашого віку, ясне діло…

— А якщо підемо ліворуч? — спитала Марія.

— Отою?.. Так… Якщо підете тією дорогою… то до смерку дійдете до Чорної…

— Отже, ми можемо йти будь-якою дорогою, — визначила Лучія. — То однаково…

— Та де… Звісно, що так! Тільки ота, що праворуч, трохи краща…

— А та, що ліворуч? — спитав Урсу.

— Так… та трохи важча, але піднімається прямо.

Черешняки нарешті з’ясували характеристики обох доріг, що вели до Чорної печери.

— А ви що нам порадите? — спробував Віктор зацікавити чабана.

Лише тоді чабан уперше поворухнувся: пересунув гирлигу під другу пахву.

— Так… Це вже інше… Хто хоче поради, той її питає… Я вам порадив би йти спокійнішою дорогою…

— Звичайно, ми підемо нею! — одразу ж підскочив Дан. — І ми дуже дякуємо вам…

Одначе чабан не мав часу відповісти на подяку. Він блискавично метнувся, не випускаючи з рук гирлиги, вниз, бо вівці, відчувши себе без нагляду, кинулися врізнобіч і опинилися край прірви. Услід підхопився й малий чабанець.

— Якою дорогою ми підемо? — спитала Лучія.

— Таж ми вже вирішили! — настовбурчився Дан. — Спокійнішою дорогою, тобто праворуч.

— Проголосуємо! — запропонувала Лучія. — Хто за те, щоб іти праворуч, прошу підняти руку!

Дан поспішив підняти руку, але з подивом вимушений був визнати, що його ніхто не підтримав.

Черешняки пішли до печери, взявши ліворуч. Попереду, весело насвистуючи, йшов Урсу… За ним Дан, важко дихаючи й бурмочучи незрозумілі слова… радше схожі на прокляття.

Біля поваленого дерева під Зеноагою зупинилися дві дуже втомлені істоти. Минуло не дуже багато часу, як вони втамували голод.

Так буває тільки в казках. При вході до кам’яного корабля Тік побачив на дуже видному місці пакет. Він міг би обійти його навіть із заплющеними очима, та малого надто зацікавила позиція, в якій був той пакет, і дивна поведінка собаки. Цомбі перетворився в непорушну вертикальну стрілу… тому що пакет висів на гілці смереки, прилаштований так, що його не міг би обминути навіть сліпий, ідучи стежкою: обов’язково ткнувся б у нього носом.

Відзначивши це, малюк підійшов до пакета і з подивом побачив, що той адресований саме йому! Ім’я адресата, виписане великими друкованими літерами, видно було здалеку: «ДЛЯ ТІКА».

Зняти пакет можна було лише розщепленою на кінці палицею. Він швидко знайшов її, і таким чином пакет прибув за призначенням. Хто його прислав?.. Обгортка з цупкого паперу не говорила нічого, але малий знав, що в кодрах водяться й добрі мавки, а не тільки ліс та дерева…

Чи здогадувався він, що там, у пакеті? Чому він одразу подумав про добру мавку, а не про лісову, маму?..

Тік скосив око на Цомбі і по тому, як той ворушив кінчиком носа, здогадався, що у нього в руці пакет із їжею. Він обережно розгорнув його, під пильним наглядом пса, і побачив, що в цупкому папері загорнуті три шматки хліба, кілька шматочків ковбаси, два помідори, грудочка бринзи, три бісквіти й одне яблуко.

Хлопчина, не задумуючись про кулінарні смаки доброї мавки ні на мить, накинувся на це багатство, не забуваючи ділитися всім, чим можна, зі своїм чудовим порадником Цомбі: хлібом, ковбасою, а особливо, на жаль, бісквітами.

Жадібно проковтнувши все, Тік щиро подякував добрій мавці. Без її подарунка хтозна, що воно й було б! Господи, як його доймав голод! Як йому пекло в шлунку! І забракло сили в усьому тілі, а особливо в ногах! Іноді навіть здавалося, що в нього почалися видива. Кілька разів, поки піднімався до Зеноаги, він ніби бачив, як у листі дерев похитуються під вітерцем сосиски, окости, галушки, чорна смородина і ще сила-силенна всякої смакоти… Але насправді то були тільки сучки, або поламані гілки, або смерекові шишки чи просто листя. Ох і жахливого ж голоду він зазнав! — згадував малюк, смакуючи помідором.

Одного разу Тік навіть подумав був, чи не попросити добру мавку перетворити всі кодри на тропічний ліс із пальмами й кокосами… але не зважився вимовити вголос свого прохання, побоюючись, що той ліс буде переповнений огидними й злими тваринами.

Обидві істоти біля поваленого дерева разом закінчили їсти. Погляди їхні зустрілися, але малюк пересилив хвилю ніжності, яка накотилася на нього. Сонце вже переходило через гори.

— Ну, то як? — звернувся господар до свого порадника з покірними вухами. — Дійдемо вже до Чорної печери?

Хвіст Цомбі відповів дуже впевнено, а щоб не залишалося жодного сумніву, морда теж підтвердила згоду.

— Ну, якщо так, — накинувся на нього малюк, — то чому ти гаєшся, ледарю? В дорогу!

І вони обоє пішли в дорогу — стежкою, яка вела в гори. Йшли вони так та й ішли, як мовиться в казках, але не дуже довго, бо незабаром опинилися на галяві, де стежка стала схожа на зміїний язик, тобто роздвоювалася. Тіка ніби шпигонуло щось у серце.

Сонце вже хилилося до заходу, а довкола був тільки ліс і ніде ані сліду людського. Тільки ліс, дерева та погрозливі хащі. Враз Цомбі нашорошив вуха. Секундою пізніше напружив слух і його малий господар. Десь не дуже далеко ніби чулися голоси. Не барячись, але обережно, Тік подався туди, звідки долинав гомін. Зупинився край долини. Внизу побачив дві постаті, одна маленька, друга велика, вони стояли, зіпершись на палиці. Це були два чабани, повз яких, здається, час ішов, не торкаючись їх.