Перед ганком на дерев’яному столі з вкопаними в землю ніжками, зробленими у вигляді букви «Х», стояли два радіоапарати. І хоч своїм оздобленням вони не дуже вбирали зір, черешняки дивилися на них з трепетом і гордістю, ніби на неоціненний скарб. Тільки Цомбі якомога тихше покинув своє місце на ганку, прокрався, мов нечутна стомлена тінь, і лиш тоді, коли його вже не могли бачити ті, хто віддав перевагу гнилим дошкам та іржавому залізу перед його шерстю, майнув, як привид, і зупинився аж біля паркану, біля замаскованого вилому, про який, крім нього, знало ще одне живе створіння. Побачивши це створіння — воно саме пролізло у вилом із такою спритністю, що перевершувала його власну, Цомбі переборов заздрість, подолав власне зухвальство і зробив сальто-мортале назад. І все це в цілковитій тиші.

Хоч Тіка й дуже підганяв подив на обличчях у підлітків біля ганку, він усе одно не забув потиснути лапу, яку простяг йому собака, а потім лагідно погладив його по обох настовбурчених вухах. І лише закінчивши давно заведений ритуал, малюк тихесенько рушив до мети, яку визирив ще з-за паркану: до діжки поблизу ганку. Собака йшов за ним, аж промінячись від щастя: господар його сьогодні дуже великодушний, бо зазвичай гладив тільки одне вухо; від радості пес ладен був зробити разів вісім підряд сальто-мортале, але відчув, що слід поводитися дуже обережно. Тому він не заскавулів зрадливо, навіть побачивши, як Тік зникає, мов тінь, у бочці. Тільки почув, що там захлюпотіло, але поспішив перекрити те хлюпотіння, голосно загарчавши, ніби на кота.

Опинившись у воді по кісточки та ще оббризкавшись увесь аж до голови, бо надто енергійно стрибнув у діжку, Тік будь-що силкувався погамувати дригоніння, яке вже охоплювало його всього.

Інший давно прокляв би все до дідьчої матері та виліз би зі схованки. Але Тік умів дивно уникати прикрощів: замість того, щоб думати, ніби його переслідує невдача, він, навпаки, уявляв себе пестунчиком долі. І тому, щоб перетворити якусь прикрість у радість, йому треба було лише кілька секунд та кілька запитань. Приміром, у цьому становищі, в якому він опинився зараз: а якби напередодні йшов дощ?.. А якби два дні тому з діжки не вибрали на прання майже всю воду?.. А якби замість води тут були попіл, вапно, або смола?.. А якби замість діжки тут стояв ящик для сміття?.. Потроху він уже не відчував, що ноги у воді, а дрижання зникло. І це було дуже вчасно, бо перед ганком відчулося пожвавлення.

— Як бачите, я виконав свій обов’язок, — сказав Йонел, блукаючи трохи неспокійним поглядом по чистому небу. — Як ми й домовлялися, я приніс апарати… А ви, мабуть, уже встигли владнати питання з човном, бо воно ж не таке складне…

Марії геть не сподобалися слова, а особливо Йонелів тон, і вона подумала: «Ага! Починаєш театральну гру, любий наш винахіднику… Ну, то я тобі зараз покажу!»

Але Дан відчув її намір і негайно випередив її:

— Чому б нам не владнати його?.. Віктор уже давно знайшов, як це зробити. Чи не так?.. Зараз ти побачиш, Йонеле! Скажи, що може зрівнятися з човном?.. Не муч свого мозку, мамо рідна! Я тобі скажу: пліт!

Йонелове обличчя спохмурніло:

— Пліт?! Але ж це безрозсудно, нерозважно, це… просто дурниця. Або ми йдемо, споряджені як слід, або відмовляймося від експедиції. А що, якби я замість рацій приніс горни?

Погляди всіх звернулися до Віктора, і в них можна було прочитати бажання почути гостру відповідь. Але відповів Віктор не одразу. До певної міри він був згодний з Йонелом, бо добре розумів від самого початку, що пліт — останній захід, може, й не найгірший, але він спрямовував їх на певні ризики, найбільший із яких — що вся експедиція сяде на мілину. Адже пліт незграбний, ним важко керувати, його важко зупинити, важко транспортувати там, де нема води, морочливо проводити серед вузьких берегів, він міг стати мукою для них, але відмовитися через це від експедиції, яку вони так вимріяли й до якої готувалися так клопітливо? Ні! Подібне нікому й на думку не спадало!

— Якщо не знайдемо кращої ради, вимушені будемо користуватися плотом, — мовив Віктор. — Хто його знає?.. Може, там, на місці, пліт виявиться кращий, ніж човен…

— Віктор слушно каже, — вихопилась Марія. — Нічого й думати відмовлятися від експедиції. Я піду сама, якщо ви не захочете!

Дан, Урсу й Лучія теж відповіли так само категорично. Посупившись якусь мить, Йонел і собі рубонув рукою повітря:

— По правді, я теж такої думки. Безперечно, ми ж не лізтимемо в кожну пастку. А втім, навіть із човном не можна почувати себе в повній безпеці…

— Якби ми слухали тебе, — Марія не поминула нагоди вколоти його, — то навіть у підводному човні не почували б себе в безпеці… тобто в повній безпеці. Навіть на броненосці…

— Що ти знаєш про підводні човни й броненосці? — спалахнув Йонел. — Дивись за своїм паперовим мотлохом із намальованими серцями й стрілами… з журбою, коханням, муками, смертю та…

Сварка ось-ось мала вибухнути. В очах замиготіли блискавки — провісники грому… Але Лучія, на їхній подив, стала дивовижним громовідводом:

— Здається, вам потрібен човен, чи не так?.. Човен легенький, красивий, просторий…

— Нарешті й до тебе дійшло, — співчутливо глянув на неї Дан.

— Думаю, ти правду кажеш. Я нарешті прокинулася… Але прокинулась тільки я, бо ви всі спите… І досі ще спите!.. Але я все одно не розумію, чому вам не сниться… човен Петрекеску… його мисливський човен…

Усі черешняки аж очі витріщили. Дан так ляснув себе по лобі, аж виляск покотився по всьому подвір’ю. Тік не втримався від цікавості й виглянув із бочки. Щастя, що його ніхто не побачив.

— Петрекеску! — закричав Дан. — Святий Петрекеску! Святий надувний човен Петрекеску! Санта Лучія!.. Як же це тобі самому не спало на думку, несвятий Дане!.. Мамо рідна, що то за човен!.. Легенький, мов сніжинка, і місткий, мов автобус!

Але хто не знав човна Петрекеску! Хто не захоплювався ним! Петрекеску знайшов його кілька років тому під час однієї зі своїх мисливських мандрівок. Човна хтось заховав у покинутій колибі під час війни та й забув його там. Човен справді святий, як казав Дан, тобто це саме те, що треба було черешнякам для їхньої загадкової експедиції.

— Невже Петрекеску дасть нам його? — почувся несміливий голос Урсу. — Всі люди кажуть, що мисливець трохи теє…

Справді, все місто підозрювало, що Петрекеску трохи не при собі; ніхто не знав, коли в нього маячня, а коли він говорить усерйоз. Крім того, його прозивали «злий по-чорному», що мовою тутешніх людей означало — неймовірно скупий. Це його нещастя, як і божевілля, — наслідок війни. Петрекеску був кадровим офіцером, але осколок міни, пробивши йому череп, перепинив військову кар’єру. Чоловік перебрав багато професій, але все марно, аж поки став заготовлювачем у кооперативі. Він безтурботно бродив селами й неходженими місцями, і всі знали, що справжнє його заняття — мисливство. Чимало хто вважав, що такого мисливця, як він, нема в усій окрузі. Ніколи, твердили ті люди, він, стріляючи, не промазав.

— Невже він дасть нам човна? — знову тихо, ніби сам до себе, спитав Урсу.

— А чому б йому не дати? — спалахнув Дан. — Ми всі підемо до нього… Мамо рідна, ви знаєте як?.. Ми одягнемося в блузки й білі сорочки, сині спідниці й штани, чорні шкарпетки й туфлі. В уніформі, вишикувані в дві шеренги. Ми його обставимо, ти й кліпнути не встигнеш. А якщо він вередуватиме й опиратиметься… я введу в бій усі резерви, а треба буде — підключимо й Тіка…

Тік у бочці показав довгого язика і ще навіть махнув ліктем у бік Дана. Але старший за віком черешняк цього не знав, тільки поведінка Цомбі, який погрозливо глянув на нього, одне вухо настовбурчивши, а друге прищуливши, одне ікло виставивши, а друге сховавши, видалася йому трохи дивною.

— Що з тобою, псино?.. Ану, геть звідси… Чуєш?

Цомбі одразу прищулив і друге вухо, показав друге ікло, але якийсь шерех, що його не зміг би вловити жоден інший слух, миттю змінив його думки й наміри. Пес тихенько потягся до бочки, однак Дан розцінив цей дивовижний відступ як виконання його власного наказу.