Першою помилкою Цомбі було те, що він, замість того, аби прокрадатися попід парканами, подався серединою дороги. Тік одразу побачив його, гарненько вилаяв і прогнав назад. Другу помилку пес зробив на шосе. Хоч і біг він кюветом, бо вже набрався розуму, але, почувши якийсь незвичайний гамір, зацікавлено висунув голову й побачив, що його господар витягнувся посеред дорожньої пилюки. Гадаючи, що з ним сталося щось зле, він миттю кинувся до нього на допомогу. Тік спіткнувся об камінь і впав, він — котрий міг щодуху бігти найгустішим лісом і не зачепити жодної гілки. А тут на тобі, така ганьба, та ще й при свідкові. І він тим каменем, об який спіткнувся, пожбурив у Цомбі.

Третьої помилки пес припустився біля бар’єра. Якісь нікчемні шавки завелися козиритись перед ним, тобто оточили його з наміром покусати й посмикати шерсть, і він не мав іншої ради, як зчинити сварку поміж ними. І зчинилася біля бар’єра така драчка між шавками, якої ще ніхто не бачив!

Тут Тік удруге жбурнув каменем, але цього разу йому можна вибачити: може, він цілився в бійців, а не в арбітра. Однак Тікові образи адресувалися саме йому, Цомбі, особливо оця: «У-у-у, нікчемна шавко! Ану, марш додому в буду!» Адже вона не могла стосуватися забіяк, бо забіяки, звісна річ, не мали дому, а якщо навіть мали дім, то не мали буди…

Трапилося й ще кілька важких неприємностей, але він усе одно добувся врешті до другого мосту.

Тут смуток, жаль та горе напустилися гуртом на малюка. Не треба було йому ні слова, ні жесту. Пес відчув це одразу. За одну мить він опинився біля нього. Цього разу господаря покорила його відданість:

— Що нам тепер робити, впертий поганцю? Куди нам іти? Направо? Наліво? Куди?

Цомбі непевним поглядом утупився в якийсь стовп. Песик не був досконалим представником собачого племені. Він мав багато гарних якостей, зокрема відзначався розумом, справді незрівнянним, натомість майже цілковито був позбавлений нюху; він ніколи не тренував його, бо вважав надто грубим і надто специфічно собачим. Малюк колись погоджувався з ним і навіть ніколи не докоряв за цей гандж. І ось маєш…

— Що будемо робити, Цомбі? Хіба не бачиш, що ніхто нам не допоможе?

Цомбі все-таки на якусь хвильку перетворився на поліцейського собаку, але просто так, для форми, аби ніхто не подумав, ніби він не хоче шукати правильної дороги, тому що нюх його був розвинутий тільки в трьох напрямках: на кота, на їжу й на Тіка.

— Ну? Знайшов що-небудь? — нетерпляче спитав Тік.

Собача морда була така розгублена, що хлопець удруге навіть не перепитував.

Отак вони й стояли вдвох край мосту, пригнічені й нещасні, мов жебраки з давніх немилосердних часів, коли зненацька обом здалося, ніби вдалині чується якийсь шум. І справді, там завиднілася курява. Через п’ять хвилин жахливого очікування вони побачили підводу, а ще через п’ять хвилин підвода зупинилася біля них.

— Добрий день! — сказав Тік, супроводжуючи свої слова дуже ввічливим жестом. — Чи не знаєте ви, котра дорога веде до Чорної печери?

— Невже ти хочеш піти туди? — в свою чергу спитав його дід, що сидів на возі. — Туди дуже далеко. Іди-но сюди, сідай біля мене, я відвезу тебе до міста, бо тебе вже розшукує мама разом з усіма сусідами! Давай, давай!

Малюк почервонів, але тільки на мить, бо наступної миті йому сяйнула рятівна думка:

— Як це я йду до печери?.. Ні-і-і! Я заклався із своїм двоюрідним братом на три кіла абрикосів і на два кулаки. Я кажу, що права дорога, а він каже, що ця, яка веде вліво…

— Ти виграв, — сказав дід, дуже вражений подробицями, які йому виказав малюк. — Ну, шибенику! Ти не інакше…

— Ні, дідусю! — заквапився з відповіддю Тік. — Де там! То кажете, що треба направо… Дякую…

— Сідай на підводу, кажу тобі, і ходімо додому, чуєш?

— Я чую дуже добре! — відповів Тік, відбігаючи від нього. — Але я не поїду з вами до міста. Невже ви думаєте, що батько такий поганий, як і ви?

— Ну, ходи здоров, шибенику! — вилаяв його своїм робом дід, і усмішка ковзнула йому під вуса.

— Але я піду ліворуч! — крикнув йому малюк, а потім ще й показав язика.

Однак не язик розізлив діда, а те, що шибеник розгадав його хитрість.

— Відколи це ти став такий мудрий, хлопче?

— Відтоді, як дізнався про правильну дорогу. — Тік вважав за обов’язок відповісти старому й пішов дорогою ліворуч.

Зеноага — глибока урвиста впадина, мов яєчна шкаралупина, оточена лисими й кришталевими скелями, як констатував Йонел. А за вимірами Лучії висота бескидів і довколишніх плато над рівнем моря наближалася до 1200 метрів. На цій висоті по-братньому росли буки й смереки. Буки тут були високі й стрункі, мов смереки, з симетрично розташованими гілками. Тільки білий колір кори, мов колір ранкових хмаринок, і широкий лист відрізняли їх від смерек.

Черешняки зупинилися відпочити на одній із галявин, порослій шовковистою травою. Там вони скинули свою поклажу, там же влаштували розкішний обід — він хоч і приготовлений із холодних продуктів, але завдяки вправності двох господинь видався їм по-гурманському вишуканим.

Неподалік жебонів потічок; термоси швидко наповнилися водою з нього, а спорожніли ще швидше, потім знову наповнилися, але цього разу вже для наукових дослідів Лучії та Йонела. Кожен із них уперто доказував у науковому диспуті своє, аж врешті-решт вода стала «залізисто-газована», і це задовольнило обох.

Зачаровані своїм великим науковим відкриттям, а ще більше зачаровані своєю власною поведінкою перед відкриттям, вони з неабияким смаком випили воду. Потім, безпечні, дуже стомлені, черешняки розляглися на траві, після того, ясна річ, коли влаштували як слід постелі під недремним наглядом Лучії.

Відпочинок був украй потрібен, як і будь-яка дуже приємна робота. Півтори години ніхто не мав права навіть поворухнутися на постелі, але ніхто не мав права й вилежуватися бодай одну секунду після сигналу будильника, якого Дан подумки послав до дідька.

Ніхто не заперечував проти програми, тільки Урсу, здається, щось трішечки непокоїло. Таке враження склалося в Лучії, і вона мовчки вирішила дуже пильно наглядати за ним, бо побоювалась, аби він не залишив галявину. На щастя, Урсу вклався на краю Зеноаги, і Лучія полегшено зітхнула. Щоб залишити галявину, хлопцеві треба було б перестрибнути через усіх, а це, безперечно, привернуло б хоч чиюсь увагу. Іншої дороги не було, бо з протилежного боку чигала страшна прірва.

Трохи згодом Лучія проклинала себе за те, що ніколи не бачила знаменитих на все місто акробатичних вправ Урсу. Звідки їй було знати, що два спортивних клуби присилали в місто своїх емісарів, аби переманити до себе чемпіона школи з гімнастики? Минуло лише кілька хвилин після сигналу до загального обов’язкового відпочинку, і Лучія, вирішивши спитати щось в Урсу, а насправді переконатися, чи він на місці, побачила тільки порожню постіль над самісінькою прірвою. На якусь мить її паралізував страх… Невже? Це її вагання виявилося фатальним. Коли вони з Віктором потім підійшли ближче до урвища, щоб заглянути туди, то не побачили нічого, навіть сліду Урсу.

— Жаль… — прошепотів Віктор. — Я бачив пречудову виставу…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ти ніколи не бачила, як Урсу робить вправи на перекладині чи на трапеції?

— Ні! І мені дуже прикро, якщо ти саме це маєш на увазі…

— Я думаю, ця Зеноага, відколи вона й існує, ще від часів мавп, якщо вони коли-небудь були тут, не бачила кращої демонстрації акробатики.

Лучія була тут як тут, щоб шукати докази й контрдокази за й проти існування антропоїдів, але згадала, що вони лишень почали програму обов’язкового відпочинку, а вона відповідає за виконання цієї програми.

Віктор ніскілечки не перебільшував, сказавши про акробатичну виставу Урсу. Хлопець виробив план втечі ще тоді, коли готував постіль, і чекав тільки слушного моменту, він таки й спровокував його, кинувши камінчика побіля Лучії. Дівчина почала нишпорити здивованим поглядом по траві, а він тихенько, без шуму метнувся до краю урвища, став правою ногою на якийсь виступ і… зник у прірві. Саме тої миті, коли вся вага тіла ще залишалась на краю того виступу, він схопився лівою рукою за стовбур смереки, а коли права нога ковзнула з виступу й тіло почало падати, він завис на часточку секунди на лівій руці, а вільною ногою натрапив на гілку. Урсу полегшено зітхнув. Найважче позаду. І поки що тривоги не здійняв ніхто! Далі — вже дитячі забавки. Він перелетів і схопився за гілку іншої смереки, перестрибнув потім ще на одну, потім знову і знову. Він уже був на протилежному краю Зеноаги, коли Лучія й Віктор зупинилися біля його постелі. Ніхто з них не помітив, як Урсу помахав їм на прощання з протилежного краю Зеноаги, бо саме туди вони й не дивилися. Вони шукали його на найближчому ребрі, поміж смереками на урвистому схилі, в прірві, метрів за тридцять далі, і навіть уявити собі не могли, що він аж ген там.