— Один нуль на твою користь! Навіть коли вони тебе побачать — чи до того, як ти забереш коробочку, чи після того, то вже нічого не важить! Вони ніколи не знатимуть, хто її взяв насправді…

— Так, друже, справді так! Слово честі! Що правда, то таки правда!

Бородань дістав з рюкзака біле тонке парашутне полотно й ніж. Прорізавши при світлі ліхтаря полотно в двох місцях, бородань накинув його на голову мисливцеві, приладнавши обидві дірки навпроти очей, і попросив потримати засвіченого ліхтарика під полотном. Відступивши на кілька кроків, глянув на свій витвір: це була якась з’ява — біла, непевна, страхітлива.

— Мов у кіно! — сказав бородань. — Навіть я злякався б, аби зустрів отаке… Постарайся лиш не здіймати анінайменшого шуму. Спершу пошукай усередині в човні. Якщо нема там, попорпайся в їхніх речах на березі. І пильнуй за ліхтарем, друже! Лише смужка світла…

Не кажучи й слова, мисливець без шуму, справді, мов привид, рушив туди, де стояв човен. Почув липень шепіт позад себе:

— Дивись не нароби дурниць, бо все пропало…

Тік дивився вже другий сон. Ніби він пірнув у якесь велике гірське озеро, повне срібних пстругів. Хлопець плавав під водою за ними, але форелі виривались від нього, іноді вислизали вже із кінчиків пальців і — шусть! — поміж каміння, поміж кущі й валуни.

Тю-у-у! — згадав роздратований рибалка. Як він не здогадався використати чарівну коробочку! Він підпливав би до них і брав би рукою, трьома пальцями, отак, як зривають квіти.

Тік швидко стрибнув на берег по коробочку. Але не знайшов її! Вона зникла! Він подивився сюди-туди й побачив її під великим гидким раком. Як його зігнати з коробочки? І він почав бомбардувати його камінням. І рак, захищаючись боксерськими рукавицями та середньовічним щитом, подався до виямка, який одразу відкрився, й заховався в ньому.

Тік швиденько схопив коробочку, сховав її на грудях — і знов до озера. Було видно, повсюди розлилося гарне біле світло, хоч сонце ще не зійшло! Як же це так? І лиш коли занурився у воду, побачив далеко позад себе — і як це він може бачити, що робиться позад нього? — перший промінь сліпучого сонця. Вода була така холодна, що хлопчина здригнувся…

Тік розплющив очі, але не побачив нічого, ніби осліп. Ніде ані промінчика світла. Морок, суцільний морок! Приснилося… Може, десь там, надворі, зорі всіяли небо й пробуджують усі подихи землі. Але хлопчина не знав нічого. Звідки йому знати? Хто йому скаже? Для нього й досі була опівнічна пора! І йому спала на думку страхітлива ідея.

Тік обережно засвітив ліхтарик, прикривши промінь рукою. Залишилася тонесенька смужка світла, яку він спрямував на один із рюкзаків. Нечутними рухами розв’язав його й дістав велику білу скатертину. Не довго думаючи й не вагаючись, він прорізав у двох місцях полотно ножиком, з яким ніколи не розлучався. Потім загорнувся в полотно, прилаштувавши отвори якраз навпроти очей. Готово! Єдине його засмучувало: адже він не може бачити й трішки сам налякатися привида, в якого щойно перетворився. Ото жаль, що нема дзеркала!

Привиденя без шуму, як і годиться таким з’явам, рушило вгору по течії до одного з поворотів тунелю, де хлопчина по дорозі сюди набачив товстий зрізаний сталагміт, збитий, мабуть, сталактитом, який колись упав, а зараз від нього не залишилось і сліду. Йому треба туди: на вершину зрізаної колони. Господи! Ото будуть пики у всіх! А як у них цокотітимуть зуби!

Тік діловито видерся на сталагміт, зручніше вмостив ноги на шершавому диску й почекав кілька хвилин… Тільки б зараз, гаряче благав малюк, тільки б зараз не почали діяти чари коробочки. Вперше він був радий, принаймні то не погано, що він не знає чарівного слова.

Тої миті, коли він засвітив ліхтарика, позад нього почувся шум: хтось ішов сюди, хлюпаючи по воді. Вухо його вже звикло в печері до таких шумів. Він злякано оглянувся й побачив… побачив привида, що наближався до нього!

Обидва привиди, уздрівши один одного, лише мить мовчали, а потім обидва, мов за командою, зарепетували нелюдськими голосами: тоненький крик і рев, посилений і помножений луною до неймовірності.

Привид у воді метнувся назад, упав, підвівся й знову побіг. Велетенський привид упав із постаменту, враз перетворившись у малесеньку, завбільшки з долоню, з’яву, і з швидкістю хорта помчав у напрямку надувного човна.

Протяжний жахливий крик розбудив усіх мандрівників біля човна. Вони підхопилися, мов сталеві пружини. Віктор засвітив ліхтарик і спрямував промінь туди, звідки, як йому здавалося, долинав крик. І всі побачили, що до них мчить маленька біла проява й кричить голосом Тіка! Ось привиденя впало, одразу ж підхопилося, але знову зашпортнулось і опинилось у руках у Віктора. Коли його вдалося видобути із складок полотна та із рук Віктора, глядачі біля човна побачили обличчя маленького паливоди, котрий усім своїм виглядом, навіть кирпатим носиком засвідчував нечуваний жах.

— Привид! — закричав малюк. — Я бачив привида! їй-богу! Він був білий і великий, а обличчя в нього світиться, мов електричний глобус!

— Ага-а! Ти хотів нас налякати! — навздогад кинула Марія. — А, здається, сам себе налякав! Ти впав у воду, еге ж?

— Ні! — дригонів малюк. — Слово честі! Я бачив його на власні очі. Він ішов просто на мене, у повітрі, не по воді…

Замість того щоб розсміятися, Віктора охопила тривога. Розповідь Тіка була незакінчена.

— Тіку! — спитав Віктор. — А хто кричав так голосно?

— Привид! — відповів, не вагаючись, малюк.

— Негайно всі в човен! — розпорядився пошепки Віктор. — Ми не можемо гаяти ані секунди! Рахую до трьох!

Але ніхто й не думав рахувати до трьох. Бо хоч до цієї цифри дуже близько, раніше, ніж хтось устиг би дорахувати до неї, рюкзаки, ковдри, спальні мішки й пасажири опинилися в човні. Віктор покладався не лише на силу течії — він долучив до неї і власну силу, вперто налягаючи на шматок тієї, такої цінної зараз дошки, що почала слугувати за весло. По якімсь часі Марія зважилася спитати його:

— А що, власне, сталося, Вікторе? Ти злякався привидів чи тобі приснився поганий сон? Чому ми тікаємо?

— Через привидів, — відповів Віктор. — Їх нема доти, доки цього хтось не захоче… Так, як хотів Тік…

— Ти думаєш, у печері є ще хтось? — спитав Йонел.

— Я не думаю… я впевнений! І то не діти, що граються в привиди, як Тік. Вони нас зупинили б, вони гукнули б нас… Отже, позад нас — реальна небезпека…

І знову запало мовчання. Не було чутно нічого, окрім хлюпотіння води й плескоту весла, і кожен чув калатання власного серця — швидке, болісне, бо на них накинулись усі тривоги, усі страхи, у них впилися всі пазурі й кігті мороку.

Бородань здригнувся, почувши рев. Він припав тілом до скелі й почекав. Так міг кричати тільки мисливець. Але ж, здається, пролунав ще й тоненький крик? Що там могло статися?.. Хтось швидко йшов по воді, розсікаючи її; почувся характерний звук падіння, і знову дедалі ближчі кроки по воді. Бородань швидко поклав праву руку собі на стегно, а лівою спрямував ліхтарика в напрямку шуму й натиснув на кнопку. Промінь вихопив мисливця з переляканим обличчям. За ним тягся, мов безкінечний хвіст, одяг привида.

— Стій! — пошепки звелів йому бородань.

Мисливець зупинився важко, ледве переводячи дух.

— Привид! — прошепотів він. — Справжній привид! Я ледь не зіткнувся з ним. Слово честі!

— Ти збожеволів?! — схопив його за барки бородань. — Отямся!

— Та я ж бачив його на власні очі! Він білий, вдвічі більший від мене і світиться зсередини…

— Ти здурів зовсім! Здитинів! У твоєму віці мати видіння!

— Які видіння, друже? Ти не чув, як він кричав?

Неймовірна думка сяйнула в голові бороданя:

— Тварюко! Недоумок!..

— Добродію! Я вже тобі казав — не ображай мене! Більше я тобі не прощу, слово честі! А я, якщо не прощаю…

— Стривай-но! — спробував заспокоїти його бородань. — Вони… Вони обвели тебе кругом пальця, мов хлопчака…