Урсу аж свиснув від несподіванки і, може, вперше в житті глянув Лучії у вічі:

— Це Данова вигадка… без його порошка?

— Нема в мене часу на жарти! — урвала його Лучія. — Я кажу цілком серйозно…

— Тоді нам таки треба було взяти з собою Тіка! — розлютився Урсу. — Принаймні, я міг би зробити контрпропозицію в такому самому дусі…

— Я вже тобі сказала, що не жартую…

— А я міг би запропонувати тебе… — нарешті вилив Урсу всю свою досаду.

— У всякому разі не якийсь там… ведмідь, — розхвилювалась Лучія. — Дуже мені прилипло до язика інше слово… І чому ти вважаєш, що людина не може перемінитися?

— Нічого такого я не казав, — захищався Урсу. — Людина, звичайно, може перемінитися, але Йонел — дитина… Мамин синочок…

Щоб переконати його, а радше тому, що вона не могла терпіти такого опору, Лучія вибухнула. Одначе вибух її, гучний і невмовкний, все-таки був дуже логічний: вона говорила про Йонелові апарати, про ідею дослідження печери двома групами, до якої додумався Йонел, про його скромність… «Він просив мене не говорити нікому, що йому спала на думку ідея поділу…» І — як висновок:

— Я думаю, ми могли б обрати його керівником… на відплату, на визнання, — закінчила вона натхненно.

Віктор не сказав нічого, не прохопився навіть жодним жестом, який міг би виказати його думки. І тільки побачивши, що Урсу спохмурнів і ладен заревти, категорично втрутився:

— Стривай! Ти не маєш права перешкоджати!

— Ні, маю! Маю тисячу прав, а не одне! І взагалі тут мова не про право…

— Може, й так, — відповів Віктор. — Тому — я прошу тебе!

Урсу не відповів нічого. Тільки пирхнув і розлючено пішов уперед.

Лучія попросила у Віктора пояснень, але той тільки безсило здвигнув плечима.

— Я не розумію Урсу, — ледь не розплакалась дівчина. — Відколи він став такий злопам’ятний?.. І чому?.. І тебе не зовсім розумію, Вікторе. Іншого разу ти радів би такій звістці, особливо тебе втішила б Йонелова поведінка…

— Я не був би щирий, якби сказав тобі, що я радий… але я згоден, що нам треба спробувати…

Лучія була і заінтригована, і спантеличена:

— Бог вас зрозуміє… І все-таки… мені дуже приємно, що ти відвертий зі мною, Вікторе. Цим ти вимушуєш і мене бути такою самою. Я ніколи й уявити собі не могла, що питання про керівництво може так стурбувати людину…

— І я теж не уявляв собі! — сухо відповів Віктор.

Лучія трохи притишила ходу, щоб збагнути Віктора — адже він сказав усе, що хотів сказати. А як вона раділа ще кілька хвилин тому! У неї боліло серце, боліло фізично. І саме Віктор та Урсу! Люди най… У-у-ух!..

Віктор наздогнав Урсу, чи, може, Урсу зумисне дозволив йому наздогнати себе. Вони довго йшли мовчки пліч-о-пліч, не дивлячись один на одного, нічого не бачачи ні праворуч від себе, ні ліворуч. Вони йшли, понуривши голови, і дивилися тільки на дорогу, по якій ступали їхні ноги. Сум і гіркота зробили їх обох схожими один на одного. І враз вони збагнули, що вже далеко відірвалися від усіх. Ззаду нікого навіть не було видно. Вони зупинились, і лиш тоді Урсу дав волю гнівові, який клекотів у ньому:

— Як ти можеш таке терпіти? Це ж підлість!

— Я не знаю, Урсу, але не хочу помилитися. Може, Йонел щиро вважає, що це його ідея…

— Йонел!!! — знову ринувся в атаку Урсу. — Якби ти перемішав тисячу листочків і вкинув поміж них шість наших, то Йонел знайшов би їх за три секунди. Ти добре знаєш, що він думає… Знаєш ти й те, чого він хоче…

— Урсу! Що може статися з людиною, котра стає керівником, не заслуговуючи того? Я вважаю, тут є два варіанти…

— Один-єдиний! — запручався Урсу. — Така людина буде скинута!

— Мені прикро, що ти не заспокоївся! — дуже щиро сказав Віктор. — Ти був мені у великій пригоді.

— Я не можу, Вікторе, але… Клянусь тобі, я спробую.

— Я тобі сказав, що є дві можливості, Урсу. Може, навіть три: або він доведе, що по-справжньому заслуговує бути керівником… або зрозуміє, що не заслуговує цього… або інші зрозуміють, що він не заслуговує… Ось так я думаю…

— Тобто ти згоден? — злякався Урсу.

— Так!

— Розтлумач мені, щоб збагнув і я, будь ласка. У мене замакітрилося в голові… Я не можу второпати, що тут діється…

— Дивись, як я вважаю… Йонел наполегливо прагне стати керівником експедиції. Може, це йому піде на користь, може, він від цього переміниться, як вважає Лучія. А звідки ми знаємо, що це шефство, до якого він так прагне, не розкриє його, не зігріє, не наблизить його до нас?.. Хоча може бути й навпаки… але я вважаю, що так буде краще всім, не тільки Йонелові. Тепер розумієш?

— Ні!

— Я послав би до дідька всі ці балачки, Урсу. Тим більше, що це питання не варте виїденого яйця. Хоч би там як, а успіх експедиції залежить від нас усіх без винятку. Шеф чи не шеф — це нічого не важить. Ніхто нікому не повинен нав’язувати ідіотства… Я думаю лише про Йонела… Може, йому піде на користь досвід…

— Отже, ти його зовсім не ненавидиш? Навіть не зне…

— Ні! Клянусь тобі, Урсу. Тільки відчуваю, що мене трохи болить щось. І все. Я хотів би, щоб він став гарним хлопцем, таким, як ти чи як Дан…

Урсу миттю злагіднів:

— Пробач мені, Вікторе… Дякую тобі.

Удалині завиднілася Зеноага.

Біля кам’яного мосту, біля другого кам’яного мосту пригнічено стояли дві істоти. Кожна з протилежного боку мосту. Господи! Яка однакова в них доля! Обидві сумні, нещасні, знедолені… Господар незліченну кількість разів проганяв Цомбі. І навіть справжнє каміння не раз свистіло у пса над вухом. Собака, звісно, знав, що аби його господар хотів влучити по-справжньому, то в нього не врятувався б ні кінчик хвоста, ні навіть третя руденька цяточка на правому вусі. Чи ж хтось краще, ніж він, знав безпомильну влучність великого майстра!.. Та хоч би там як, а він же кидав-таки в нього! Подібної образи Цомбі не зазнавав уже — ого-го! — хтозна-відколи!

А Тік… Із ним усе ясно. Правда, коли мош Тімофте прийшов до будинку, де ганок обвитий плющем, малюк уже встав, він був одягнений, розлючений, розгублений і нещасний. Альтруїст від природи, він одразу ж почав шукати, на кому б зігнати злість. Аж тут підвернувся Цомбі, і Тік, не довго думаючи, всю досаду вилив на нього. Чому той не здійняв тривоги? Чому не пригнав півня під вікно, щоб той кукурікав? Чому не затіяв бійки з котом, щоб зчинити галас на самісінькому світанку? Чому не стрибнув у вікно й не загавкав над самісіньким вухом, хоч вікно було відчинене цілу ніч? Чому приховав, що Марія пішла?.. Чому?.. Чому?..

Бідолашний пес уже й не знав, що думати. Скільки вже разів за такі діла його карали без жалю! І хто карав? Саме оцей, який зараз так ображає його! Хіба ж він, пес, винен, що господар перемінив усі свої звички й не повідомив його про це?

Розпатланий до неможливості малюк відчував важкі протести собаки, але не хотів їх приймати. Саме тому він і перейшов до покари, не забувши похвалити себе за милостивість, бо замість десятка покар, на які заслуговував Цомбі, пес одержав одну-єдину: сидіти вдома!..

«Краще смерть!» — подумав нещасний песик і почав підлабузнюватися до господаря, аби вмилостивити його: він скімлив, лащився, вдавав із себе байдужого, веселого, відчайдушно відважного, злився, накидався на нього… Все марно. Навіть більше — на додачу одержав ще кілька дошкульних вульгарних образ.

Йому не лишалося нічого іншого, як робити те саме, що й його господар: лащитися до моша Тімофте, який з’явився перед хатою. І не помилився, бо таки знайшов у ньому свого спільника й одразу ж заспокоївся.

Пес подався в буду й поважно сів там, поклавши голову на лапи. А коли Тік попрощався з мошем Тімофте й кинувся вслід за черешняками, він велично вийшов із буди, спокійно пройшов через ворота, тобто тільки красиво просунув голову й подивився вслід своєму господареві. А переконавшись, що той уже далеко, вирішив: за ним! Швидко!