— Ух-х-х! Який ти причепа!

Тік знав, що битву виграно. Він мав свої специфічні хвилі, які ніколи його не обманювали:

— Ти найвродливіша сестра на світі, знаєш?

Марія стрепенулася. Ніколи братик не називав її вродливою. Що ж це він надумав собі?

— Та що ти кажеш, братику, злий, поганющий, нестерпний і… дуже любий Тіку.

Скрізь панували морок і тривога.

— Тс-с! — шепотом подав сигнал Віктор.

— Ну, скажи! — теж пошепки попросив Тік Марію.

— Бу-гу-гу!

— Як? Отак просто?

— Так, Тіку. Бу-гу-гу.

— Тс-с-с! — гаркнув Віктор. — Тихо. Чути щось…

Запала тиша, попереду десь ніби чувся якийсь неясний гомін.

— Ліхтарі! — так само пошепки звелів Віктор. — Усі! Вперед!

Зібрані в пучок і послані вперед промені, мов снаряд, не висвітили хтозна-яке незвичайне видовище. Тунель, спінені хвилі води, виямки, ніші, валуни і більше нічого. Але шум наближався.

Щоб попередити будь-яку небезпеку, вирішили висадитись на берег і йти далі пішки, обережно, тримаючись один за одного. Перша перепона з’явилася! Що то таке? Водоспад?.. Так! Той шум — то шум падіння води!

Віктор забрав із рук Йонела мотузку і прив’язав човен до виступу скелі. Втрата човна означала б катастрофу.

Мало-помалу об’єднане світло ліхтарів відкрило небезпеку. Спершу пара, потім вирування, далі вода спадала спіненими потоками. Водоспад… але не цього рукава, яким вони йшли, а другого — справа.

Усі полегшено зітхнули, але не пішли одразу далі, а збилися на протилежному березі потоку, щоб подивитися пороги. А може, саме там починався вихід до світла? Та їм не вдалося побачити ні виямка, ні вилому. Лише божевільне падіння води, а там вони не могли пройти.

Усі повернулися до свого потоку, до човна, прив’язаного до виступу скелі. І знову пішли водною дорогою, яка, здавалося, ніколи не закінчиться. Зигзаги потоку почастішали й вимушували Віктора ні на мить не випускати весла-керма з руки. Позад нього Йонел світив ліхтариком уперед.

— Увага! — закричала раптом Марія. — Посвітіть ліворуч назад! Я там побачила щось.

Три ліхтарі водночас висвітлили на лівому березі річ, яку побачила Марія. Очевидно, вода викинула її на берег. То була дерев’яна видовжена коробочка.

— Коробочка! — закричав Тік, забувши пращурівський наказ. — Чарівна коробочка!

Нове відкриття викинуло його з човна. А втім, інших теж. Малюк зашпортнувся й останньої миті схопився за Йонелові гамаші. Він не впав, не розбив собі носа, як собі думав, але все одно не встиг перший до коробочки. Її підняв Віктор і перед тим, як відкрити, запропонував зупинитися. Місце тут не дуже підходило для привалу. Вода була надто ненаситна, берег вузький, а густі зигзаги потоку не давали змоги вільно маневрувати на випадок небезпеки ззаду.

— Краще нам перейти на правий берег, — сказав Віктор. — Мені здається, зліва щось трапилося…

Він освітив ліхтариком лівий берег і побачив, що там справді щось є. У підземний потік вливалася нова притока, але набагато спокійніша, аніж та, з водоспадом. Пройшовши метрів тридцять від роздвоєння, вони наткнулися на простору нішу, яка могла бути ідеальним місцем для привалу. Тож, не довго думаючи, витягли човен на берег, прив’язали мотузку до каменя і згадали про дерев’яну Маріїну коробочку.

— Чарівна коробочка! — знову вихопився малюк, серце його краяла навпіл жорстока дилема. Але не може бути! Дві коробочки? Котра із них краща? Та, що в нього на грудях, чи та, що в Віктора в руках? Він забув усе на світі й вихопив її з руки у Віктора. Ніхто не встиг і оком кліпнути.

— Тіку! Ти збожеволів! — крикнула Марія.

— Бу-гу-гу! — вигукнув той замість відповіді. — Ви мене бачите?

— Як же тебе побачиш у такій темряві, нестерпний! Віддай негайно коробочку назад!

Розлючений промінь Маріїного ліхтаря наткнувся в руках Тіка не на одну коробочку, а на… дві! Марія сердито вихопила їх у нього.

— Звідки вона в тебе? — спитала його сестра, показуючи на важку коробочку з металевим блиском.

— А тобі яке діло? — нагороїжився малюк. — Це моя коробочка, і віддай її негайно назад!

— Де ти її взяв? Відповідай негайно!

— У печері мисливця! — відповів малюк. — Вона була схована в ніші. Це чарівна коробочка. Віддай!

Але Марія не поклала коробочку на розкриту гарячу руку обкраденого братика, а віддала її Вікторові. Віктор здригнувся, торкнувшись її.

— Тіку! — сказав він. — Засвіти-но й ти свого ліхтарика! Йонеле, глянь!

Віктор і Йонел крутили коробочку на всі боки. Вони побачили дуже багато кнопок, натискували на кожну, але коробочка не хотіла відкриватися.

— Ви викрали її чари! — заскімлив Тік. — Ви невдячні… Тільки я міг врятувати вас…

— Тс-с-с! — гаркнув на нього Віктор. — Не бігай ліхтариком.

Йонел випадково натиснув на три кнопки одразу, й коробочка із шумом відкрилася, мов фотоапарат із міхом. Йонел дивився на Віктора, а Віктор на Йонела. Нікому з них і в голову не прийшло докоряти малюкові, який аж тремтів від люті, злості, від болю, страху та безсилля.

— Що це таке? — спитала Марія.

— Найновіший радіопередавач, — відповів Йонел. — Думаю, що ним можна зв’язатися навіть і з Місяцем…

Марія злякалася. Відкриття у гроті, перше таке дивне повідомлення, привиди, човен — усе це тепер набувало якось певного сенсу. Слова в неї вихопились мимоволі.

— Так… — погодився Віктор. — Я вже давно думав про це, але не міг повірити, не міг… Мені це здається неможливим… Ніби в якійсь книжці.

— Що робити? — спитала Марія.

— Негайно в човен! Небезпека набагато більша, ніж ми можемо собі уявити. І, думаю, вона загрожує не тільки нам.

— А друга коробочка? — наважився Тік, який мав вигляд дитинчати давно заснулого велетня з казки.

Віктор відкрив її й прочитав уголос записку, яка була всередині:

— «Ми прийшли раніше від вас! Сергій і Трясогузка. Ось вам!»

— Як це може бути так? — здивувалася Марія. — Як, коли, на чому вони прийшли раніше від нас?

— Ні… — роздумував Віктор. — Неможливо! Або майже… Та досить! Усі в човен! Ми не можемо гаяти ані секунди!

Йонел несподівано вперся:

— Стривай! Ми повинні обстежити другий потік. Може, саме в тому рукаві є вихід із печери?

Віктор вагався тільки секунду: чи може той потік бути виходом із печери?

— Не вірю! — сказав він. — Це просто потічок, який вливається в наш. Досить! Ми вирішили! Ідемо по нашому струмку!

— Дурниці! — спалахнув Йонел. — Тільки тому, що я такий, як був раніше, ви не хочете мене слухати? А якщо там вихід? Ти не думаєш, що поспішність нас може погубити?

— Не поспішність! — розлютився Віктор. — А нерішучість! Зараз важить кожна хвилина. Єдиний вихід — оцей! Не відчуваєш?

— Ти збожеволів? — закричав Йонел. — Наше життя поставлене на карту, і може, ми власного ногою відкидаємо єдиний засіб порятунку… Я йду.

Не чекаючи ні згоди, ні слова, ні жесту, він метнувся стрілою до гирла, де вони знайшли коробочку.

— Йонеле, стій! — закричав услід йому Віктор.

— Я зараз повернуся!.. — долинув десь із темряви голос Йонела.

Віктор хотів був бігти за ним, але посковзнувсь і вдарився об камінь, до якого був прив’язаний човен. Мотузка розкрутилася, мов лук, і потік підхопив звільненого човна.

— Човен! — здійняв тривогу Віктор і щодуху кинувся по воді за ним.

Тік і Марія збагнули, що трапилось, і побігли за ним, освітлюючи йому дорогу. Човен швидко віддалявся, його вже ледь було видно, але трапився рятівний поворот з валунами й затримав його на якусь часину. Віктор наздогнав його в останню мить, схопив за мотузку й накрутив її на руку.

Вони врятовані! Якби не втік Йонел, мов навіжений!

— Швидко за ним! — сказав Віктор і, тягнучи човен проти течії, вони рушили до гирла.

Діставшись до гирла, Йонел зрозумів, що його вчинок — то акт безрозсудного непотрібного героїзму. Він щиро хотів допомогти друзям, хотів вивести їх з-під непорушного панцира, але момент вибрав не найкращий. Віктор мав рацію. Тут єдиний і очевидний шлях до виходу: потік, який біжить уперед. Тільки тоді, аби потік, який досі віз їх так вірно, вливався в інший, у більший, тільки тоді його, може, треба було б залишити. Потічок, якого почав обстежувати Йонел, швидко мілів, потім розділився на безліч дрібних потічків, а їх неможливо було обстежити. Отже, не мало ніякого сенсу обстежувати далі. Він швидко рушив назад.