У парку черешняки вперше відчули — і почали благати всіх святих та нечистих, щоб це було і востаннє — реальний зміст поняття: бути виснаженим. Вони були виснажені…

— Так, друзі! — не вгавав мисливець. — Добреску — справжній ас, слово честі! Біля нас горіла колода так, ніби вона була напхана жаром, а нас шестеро, веселих, господи, і ми слухали його, ніби святого, і нам розпливалися мізки в головах, але ми навіть не ворушилися на колоді, слово честі. І якби зараз уже перейшло за північ, а ми були на Оленисі…

— Якби вас звали Добреску… — сказав Дан уже з останніх сил.

— О так, друже мій! Це було б точніше, слово честі!

— Сто сорок дев’ять! — простогнала Лучія голосом умирущого.

— Перепрошую? Не сорок дев’ять… Я вже вам сказав, слово честі! Рівно сорок років тому, друзі мої!.. Як нам тоді розказував Добреску! Еге-ге! Всі великі мисливці повинні вміти розповідати, слово честі!

— Слово честі! — майже закричав Урсу. — Ви не хочете позичити нам човна на кілька днів?

Мисливець подивився на них так, ніби вони лише щойно з’явилися перед ним:

— Мого човна? Якого човна?

— Вашого надувного човна! — вибухнула й Лучія. — Ми повернемо його вам назад. Ми вже думали й про оплату… Або, якщо хочете, то купимо його у вас…

— Отже, ви все-таки йдете… Господи ти мій!.. На Форельне озеро, так?.. Слово честі?..

Зрозумівши, що мовчанка підлітків означає згоду, мисливець спробував вкласти у свої слова всю силу переконання:

— Господи, я ж вас попереджав! Аби потім не казали, ніби я вам не говорив, слово честі! Друзі мої, там пекло, там небезпеки, це ж не жарти. Небезпеки підстерігають, мов вовки. Та й справжні вовки там є, слово честі… А в озері немає дна. Я мучився десятки разів, щоб дістати дно, і — який там дідько! — не зміг…

— А може, це тому, що вам не трапився меткіший дідько, — додав Дан упівголоса.

— Друзі мої, я вже вам сказав! А якщо не говорив, то повторюю, слово честі… Хай вас бог береже від вирів на Форельному озері. І Добреску нам казав про це, уже на смертній постелі, слово честі! То справжні урагани, катаклізми…

— Ви були там?

— Був, друже мій! Я там був двічі. Одного разу мене так закрутив вир, що поламав дощенту човен і ледь не проламав мені голову, слово честі…

Черешняки не зважали на нісенітниці. Їм хотілося будь-що роздобути човен.

— Не може бути, щоб ваш човен не витримав, — Марія спробувала вдатися до лестощів.

— Це єдиний човен, друзі мої, єдиний човен, який може витримати, слово честі. Інакше вир… Але там є й інші небезпеки, ще гірші, ще страшніші, ніж вири, слово честі. Господи, це ж кажу вам я! По озеру ходять нечисті духи. У кожному гроті повно вовкулаків і привидів… Це справжні духи, друзі мої, це не балачки й не вигадки, слово честі…

— І ви їх бачили? — спитав Йонел.

— Отак само, як вас біля себе. Кілька привидів за два метри. І вони так горлають, друзі мої, аж голова розколюється. Хто їх раз побачить, то вже не буде нормальною людиною, слово честі!

— Це вже точно! — потвердив Віктор.

— Так, так, друже мій! Я не помиляюся. У мене гострий зір. Так і Добреску сказав мені на Оленисі: «Хлопче! У тебе зіркі очі!» Це велике діло, друзі мої, слово честі!

Дан уже не міг терпіти. Він тільки й спромігся запитати таким тоном, яким питають, котра година або де найближча поштова скринька:

— Ви з нас кепкуєте чи з вас хтось покепкував?

Мисливець гордовито підвівся з лави:

— Юначе, я тобі не дозволяю! І прошу тебе бути ввічливим! Ти знаєш, із ким розмовляєш? Слово честі! Навіть тоді, на Оленисі, Добреску сказав мені…

— То ви й нам скажіть! — урвав його Дан. — Ви даєте нам човен чи ні?

Ультиматум розгнівив мисливця:

— Вам має бути соромно! Якби тут не було директорового сина, то я міг би сказати, що ви — справжні віслюки, слово честі!

Директорів син зрозумів, що саме нагода втрутитися:

— Ми дуже красно просимо вас хоч сказати, ви зможете чи не зможете позичити нам човен?

Петрекеску безсило опустив плечі перед Йонелом:

— Любий мій, це неможливо. Колись я зміг би, але зараз не можу… Човен я давно продав, слово честі!

Черешняки відчули, як у них хитнулася земля під ногами. Хто й за що прирік їх на такі тортури?

Дан кинувся на мисливця, мов божевільний. То щастя, що Урсу встиг зупинити його в останню мить.

— Ну, гаразд, добродію! — заверещав Дан. — Ви не могли нам сказати цього перед тим, як морочити голови всіма цими колодами, Добресками, Оленихами та іншою маячнею?

Мисливець аж запінився від люті. Слова вилетіли з його вуст, мов набої:

— Юначе! Слово честі!

Після цього швидко, по-військовому підвівся.

Урсу заплющив очі й впав опукою на лаву:

— Добродію! Якщо так триватиме ще хвилину, то ми вирвемо з корінням он те дерево й посадимо його вам на голову замість капелюха! Слово честі!

Дерево, на яке він показував, було найбільше в усьому парку.

Ніч уже розкошувала на повну силу. З непроглядним мороком, з несподіваними шумами, з незліченними таємницями. І з місяцем, промені якого заплутувались у гущавині.

На розі вулиць два хлопці, вступивши до спілки з нічними духами, пошепки підганяли один одного:

— Іди ти, каракатице заклякла!

— А чому не йдеш ти?

— Тобі страшно, бовдуре! Кістки твої залишились у пальті…

— Мені страшно? А ти не бачиш, що сам тремтиш, мов невипрана ганчірка?

— Якщо я не вставлю тобі металевих кілець у щелепи, то натру язика наждаком, йолопе!..

Так, це були вони — Сергій і Трясогузка. І розмовляли своєю, ясна річ, звичайною мовою. Хотіли щось вчинити, але їм бракувало сміливості.

— Отже, ти не йдеш? Я хочу знати точно!

— Ти ж не шеф. Врешті-решт, хто ти такий? Віл… Я повертаюся…

— Стривай! Мені блиснула велика думка! А що, як нам піти вдвох?

— Згода. Ходімо разом…

Треба було аж півгодини, щоб вирішити таку просту справу.

Нарешті вони, спершу повитріщавшись на всі боки, вирушили. Ступали навшпиньки, тулячись до парканів, ховаючись у тіні дерев, мов двоє людей з нечистими намірами… Якась вулиця… ще одна… Велика хата з багатьма вогнями, перед якою вони закам’яніли на хвильку.

— Йонелова хата, — прошепотів Трясогузка. — Бачиш, як добре, що ми захопили карту!..

— А хто не знає, що це Йонелова хата? — огризнувся Сергій.

Вони пішли далі, крадучись у тіні парканів, остерігаючись зчинити бодай найменший шум. Зупинилися за якимось рогом, перед міцними ворітьми. Заглянули на подвір’я. Там — ані руху. Жоден звук не порушував нічної тиші. Маленька, мов іграшка, хатка, яка тонула в зелені, нечітко виднілась при місячному сяйві. В одному з вікон світилося.

— Якщо він удома, то попросимо позичити підручника з фізики, — прошепотів Сергій. — Скажемо, що готуємося до переекзаменовки.

— Думаєш, він такий простодушний? Аби не пронюхав чогось та не було прикрощів…

— Ні, що ти! Ми легко обведемо його. Скажемо, що їдемо разом завтра вранці в село на всі канікули. Скажемо нашу вигадку, що загубили книжки… Виплутаємося…

— Виплутаємося, — погодився Трясогузка, — але тоді — прощай, плане…

— Може, його нема вдома… Ох, господи!

Лоботряси зібралися з духом і зайшли на подвір’я.

Перед самою хатою їх щось ніби легенько зупинило, і вони знову відчули дрож та взаємне презирство.

— Ну, що? Ти замерз?.. Не вб’є ж він нас за те, що ми прийшли позичити книжку з фізики…

Сергій, згнітивши серце, постукав у двері. Зсередини почувся жіночий голос:

— Заходь, синку, заходь, двері ж не замкнені…

Вони підштовхнули один одного, але зайшли обидва разом. Ледь пролізли у вузькі двері.

— Добрий вечір! Урсу вдома?

— Нема, і навіть не сказав, куди йде. Та ви сідайте, дітки… Він має ось-ось бути, бо завтра йде, а треба ж і поспати трохи…

— Ми прийшли позичити в нього книжку, — сказав Сергій. — Ми теж завтра їдемо…