І, щоб додати собі сміливості, малий почав пригадувати власні подвиги, які свого часу викликали захоплення в усієї міської дітвори.

Одного разу на уроці математики він відповідав так натхненно й сміливо, що вчитель, завжди похмурий і скупий на слова, назвав його справжнім Гауссом. Після цього Тік, скориставшись неуважністю вчителя — той саме ставив йому в журналі відмінну оцінку — швидко відчинив вікно і, ніскілечки не вагаючись, гайнув у порожнечу… тобто схопився руками за гілку клена, яку припильнував і перевірив заздалегідь. Але однокласники нічого не знали про це, бо зробив він усе дуже таємно, вони знали тільки, що їхній клас на другому поверсі, за кілька метрів над землею.

У класі запала така розпачлива тиша, що навіть учитель закам’янів. Непояснима мертва мовчанка тривала з хвилину, потім почувся стукіт у двері. Звичайний собі стукіт, але зараз він пролунав як вибух бомби.

Перший отямився вчитель. Замість того, щоб запросити того, хто стукав, до класу, він сам кинувся до дверей і, відчинивши їх, побачив… Тіка!

Учитель сахнувся на два кроки назад, зняв окуляри, подихав на них, протер хусточкою, а коли знову начепив їх на носа, підійшов до дверей і почав пильно придивлятися до кирпатої з’яви, час від часу зиркаючи на порожню парту під вікном.

Навперекір усіляким блискавичним розрахункам учитель, відомий тим, що неймовірно швидко розв’язував будь-яку задачу, ніяк не міг уторопати, що сталося. Учня, якого він слухав кілька хвилин тому, цього маленького Гаусса, насправді не було в класі? Вийти він не мав куди, бо в класі лише одні двері, вони за кілька кроків від кафедри… Учитель, очевидно, намагався розв’язати задачу, виходячи від абсурдного…

Про прочуханку, що її Тік одержав за цю витівку і в учительській, і вдома, — то інша оповідка…

А ще якось він посеред білого дня на залюдненій вулиці зупинив новесеньку машину — Тік давно вже придивлявся до неї, і вона йому видавалася нахабною. Машина йшла на шаленій швидкості, але хлопчині вдалося зупинити її — він просто закам’янів, мов хрест, посеред дороги. Шофер-любитель, юнак із чорною гостренькою борідкою, обурено спитав його, що сталося.

— Ви, будь ласка, не сердьтеся, — швидко відповів малюк. — Я забився об заклад он із тими малюками через дорогу, що зупиню машину і скажу вам, що зупинив її через заклад…

Дві дівчини, один парубок і, звісно, шофер, тобто всі пасажири в машині неймовірно здивувалися, почувши такі слова від малюка із живим сріблом в очах.

— І ще я забився об заклад, — вів далі Тік, — що ви будете від душі сміятися, а шофер із борідкою побіжить за мною…

Усе було саме так, як і передбачав Тік. Шофер із борідкою вискочив із машини й щодуху кинувся за оригінальним самовбивцею. Але малюк стартував чудово, він ще встиг навіть повернути голову на бігу й докінчити фразу:

— …та він мене не зловить!

І справді, водій не зловив його — перед двома бігунами постав велетенський паркан, може, найвищий у місті. У паркані була єдина дірка з долоню завширшки, але Тік промайнув у неї, мов блискавка. Шофер залишився по той бік паркану, від Тіка його відділяли лише кілька сантиметрів, та це були, мабуть, найдовші сантиметри, що їх йому будь-коли доводилось зустрічати в житті. Безсилий, він крутився перед діркою, схожий на розлюченого пса, в якого вискочила здобич, котру він щойно тримав у лапах.

Покрутившись отак під парканом, водій, зрештою, пішов до машини з таким виглядом, ніби його виваляли в кропиві, але по дорозі побачив шибеників, з якими заклався Тік, — ті аж осліпли від сліз, викликаних непогамовним сміхом. Відтак хлопець із борідкою зробив короткий захід проміж них — сльози тепер стали рясніші, але причина їх, на жаль для малюків, перемінилася.

А Тік і це передбачив, і навіть довів кількома хвилинами згодом, коли небезпека віддалилася із швидкістю ста двадцяти кілометрів на годину. Він понишпорив у кишені одного шибеника й знайшов там шматок паперу, де чорним по білому було записано: «І якщо хоч один із вас не одержить прочуханки, то я програв заклад. Тік». Він засунув папірець у чужу кишеню саме тоді, коли закладався…

Звісна річ, скуйовджений витівник не мав нічого ні до машини, ні до її пасажирів, він тільки забився об заклад із цими шалапутами, які цілими днями не робили нічого, а лиш жбурляли камінням по машинах. Отож і вирішив, що найкращі для них ліки — професійна прочуханка. Так він і сказав про це вдома, коли довелося вибачатися в годину викриття таємниці. Навіть наполовину помилуваний, засвідчений гріх вимагав спокути, і хлопчина одержав кілька звучних санкцій, не скрикнувши й навіть не кліпнувши. Тож чи має хто-небудь право приписувати йому страх?

А йому таки страшно було натиснути ручку, переступити поріг і попросити найріднішу людину дозволити піти в експедицію разом із черешняками. Згода самих черешняків його не цікавила… Врешті-решт, вони всі могли піти до дідька, бо жоден із них не проговорився йому про експедицію… Аби тільки батько дозволив, ото він викинув би їм коника…

Думка про цей сюрприз-покару, якої заслужили черешняки, переповнила малюка відвагою. Він ураз отямився від того, що стукає в двері, а може, то було калатання його власного сердечка, однак потім, навіть не тямлячи, чи йому відповіли, він зайшов до кабінету.

— Що сталося, пане начальнику? — спитав його інженер. — Мені причулося, чи ти й справді від якогось часу крутишся під дверима?

— Так! — відповів Тік.

— Отже, є нагода відповісти на перше запитання…

— Тату, що означає «ге ер»?

Інженер глянув на нього, не розуміючи:

— Про яке «ге ер» ти кажеш? Якась нова дурниця?

— Ні, таточку… Що означає «п’ята ге ер»?

— Он воно що! — збагнув нарешті інженер. — П’ята г. р.! Це п’ята година ранку.

Першого успіху Тік досягнув легко. І він сміливо рушив на штурм другого:

— Таточку… Я теж хочу піти в експедицію з Марією…

— Ні! — відповів інженер, схиляючись до паперів.

Він відповів дуже спокійно, і Тік зрозумів, що все втрачено. Аби хоч знаття, де й коли він допустив помилку. Може, ще раз спробувати? Дарма! Він знав, що нема ніякого сенсу наполягати. Батько ніколи не брав слів назад. А будь воно неладне! Тож коли, де він помилився?

Але малюк не помилився. Хоч би що він зробив, хоч би як з’явився перед батьком, хоч би коли прийшов, все одно він почув би ту саму відповідь. Одначе малий таки знайшов сили залишити кабінет з байдужим виглядом:

— Гаразд, таточку… Добраніч…

Та коли вийшов на ганок, із його очей струмком хлинули сльози.

Добраніч… Інженерові Флореску дуже потрібне було таке побажання, бо він передчував погану ніч. Він чекав Тікового запитання, відколи прийшов додому, і був дуже здивований, що довго його не чує. Він знав, що Тік страждатиме до сліз, але волів бачити його вдома, хай помучиться тут, аніж думати про нього весь час, коли він буде там, у невідомих місцях, де повно небезпек… Може, це жорстоко?.. Але це вже не має значення.

Тік був сумний, дуже сумний, він ледве стримувався, щоб не розревтися вголос. Але не мав зла на батька. Розум його весь час затято шукав хоч якусь шпаринку, шукав рятівних ангелів, пригадував казки з дивом в останню мить, пригадав і казку з найменшою царівною, чарівну коробочку…

Аби ж то мош Тімофте згадав, де вона захована!.. Але хіба зараз йому може придатися чарівна коробочка? Навіщо опечалювати моша Тімофте?.. Видимий чи невидимий — тепер уже все одно. Йому заборонено йти…

Зненацька малому сяйнула одна думка, нечувана думка… Не гаючи часу ані секунди, він метнувся назад, відчинив двері кабінету й запитав, напустивши на себе байдужого вигляду:

— Таточку, можна мені вийти в місто на півгодини?

Інженер відповів йому таким самим тоном:

— На півгодини можна…

Тік спокійно причинив за собою двері, спокійно ступив три кроки, а далі помчав стрілою.

Навіть Цомбі, невимовно здивований, не міг триматися його кроку в цьому гоні за останньою надією.