— А де він їх тримає? — поцікавилась Марія.

— В кишені штанів, я бачив, коли він їх туди клав. В кишені з замком… Я просив, щоб він дав мені одного, тому й знаю…

Через кілька кроків Тік знову знайшов камінчика, а біля нього ще два.

— Крем’яні знаряддя, — пояснив йому Віктор.

— Чому три? — одразу ж спитав малюк.

Але коли вже Віктор побачив, знову ж таки через кілька кроків, ще три гранітні камінці, Тікове запитання почало його мучити. Три, три, три… Чому саме по три? Було ясно, що вони кинуті зумисне, а не просто загублені. Чому саме по три? Три гранітні камінчики, три знаряддя…

— Тіку! — стрепенувся Віктор. — Покажи-но мені камінчики, але саме так, як вони лежали на березі. Вишикуй їх!

— Прошу! — сказав малюк, трохи набурмосений.

— Не сердься, кирпатенький… Ти подав мені одну ідею… Ти не помітив? Три камінчики маленькі, три великі, три камінчики маленькі… Все одно не розумієш?

— Ні… — визнав дуже сумно малюк.

— Три маленькі, три великі, три маленькі… три крапки, три тире, три крапки!

— SOS! — стрепенувся малий. — Рятуйте наші душі!

— Господи! — перелякалася Марія. — Невже справді щось таки сталося?

— Ти не відчуваєш, яке гарне це послання? — спитав Віктор із тремтінням у голосі. — Йонел хоче, щоб його врятували, кличе, щоб ми врятували його, і каже нам, що може бути врятований!

Вони рішуче пішли далі дорогою. Тік усе обмацував сокирку. Вона була на місці. Цей топірець уявлявся йому вогненним мечем, а такий меч міг бути тільки в руках у Фет-Фрумоса! Отже…

Обидва нападники та їхній заложник ішли супроти течії. Берегом, по воді, там, де знаходили місце. Йонел був посередині, між ними, кожен тримав його за руку. Навпроти виямка, замаскованого валуном у формі піраміди, зупинилися. Поставили полоненого до стіни, самі відступили на кілька кроків назад, потім зненацька освітили його променями ліхтариків.

— Тепер усе, друже! Ти брехав. Тепер усе!

— Я не брехав… — почав благати Йонел. — Я сказав усе, що знав. Може, тільки забув щось…

Голос у нього плаксивий. Мисливець штовхнув ліктем бородатого. Один ліхтарик погас, і голос бороданя спитав суворо:

— Ну, кажи! Скільки дівчат разом з вами? Тут, у печері!..

— Одна… — відповів Йонел.

— А друга де, друже? Їх же було дві, слово честі. Отже, ти брешеш…

— Не брешу… Друга надворі, на горі, з отим дужим хлопцем, з Урсу…

— Так, друже, знаю… І не бреши, бо… згинеш!

— Ну, кажи! З вами одна дівчина. Молода? Твого віку?

Цієї миті Йонел оступився, ніби він хотів захиститися від удару, і болісно впав у воду. Бородань підняв його за барки. Полонений стогнав і корчився від болю.

— Що з тобою сталося, друже? — поцікавився мисливець.

— Нога… — поскаржився Йонел, хлипаючи. — Ой боже ж мій! Я зламав ногу, в коліні…

— Жаль, друже, — сказав мисливець. — Слово честі. Я ж не нестиму тебе на спині. Та й ти сказав уже все…

Мисливець підійшов до лежачого, взяв його з рук бороданя й повернув обличчям до стіни. Потім дістав пістолет і коротко, але боляче ударив по потилиці.

— Я знаю одне дуже гарне місце, друже… Будь-кого ти можеш так дістати, оком не встигнеш кліпнути, а він уже заснув щонайменше години на дві.

Йонел упав, мов підтятий. Бородань відтягнув його до виямки, замаскованої каменем у формі піраміди, і прикрив полотном, яке нещодавно слугувало за одяг одному привидові.

— Отак, друже! — похвалив мисливець. — Хай полежить там, поки ми повернемося з коробочкою. А потім побачимо. Чи питання вирішиться так, чи інакше! Слово честі.

Обидва знову пішли крізь ніч печери. Вони мчали, мов божевільні, через воду, через валуни й камені, сподіваючись, що десь їх чекає свобода й сонце.

Якби Тік не знайшов отого нічого не вартого камінчика, відшліфованого камінчика, готового впасти в яму з водою, чи сталося б щось у Чорній печері?

Це був останній камінчик у кишені Йонела, полоненик викинув його перед тим, як упасти біля кам’яної піраміди, тоді, коли в нього зламалася нога. Але Тік побачив камінчика, це було давнє кремінне знаряддя (навчився й він їх розрізняти!), і одразу ж здійняв тривогу:

— Тс-с! Кам’яний виріб!

І ось цей брудний камінчик став найкоштовнішим діамантом: Йонел живе, він десь тут поблизу, він кличе їх. Вони почали шукати спершу біля того місця, де знайшли камінь. Там було багато виямків, і один з них замаскований велетенським каменем у формі піраміди. Тік проник туди, там він і знайшов Йонела під парашутним полотном. Вони витягли його з ніші, й Марія кинулась робити штучне дихання, але Віктор зупинив її:

— Спершу в човен, рушаємо, а вже потім штучне дихання. Рахую до трьох!

Перед «три» човен рушив униз за течією. Тік попереду, скулившись, освітлював дорогу. Віктор позад нього налягав щосили на весло. Дорога була йому знайома: попереду поки що їх не підстерігала жодна небезпека.

Решту човна займали Марія та Йонел; дівчина тримала в себе на колінах голову недужого й перебирала всі санітарні та несанітарні методи, щоб привести його до тями. Обличчя в Йонела побите до невпізнання, вуха теж, а на потилиці була гуля завбільшки з кулак. Нарешті, коли човен досяг роздвоєння потоків, Йонел почав стогнати і вперше заворушився. Віктор одразу вирішив зробити невеличку зупинку.

Тік, Марія і Віктор шепотіли йому, говорили все, що їм приходило в голову, аби він швидше отямився й нарешті зрозумів, що врятувався із рук нападників.

— Слово честі… — почувся його тихий голос. — Я вже навіть не думав, що врятувався.

— Нестерпний! — скрикнула Марія.

Вони почекали трохи, коли він зовсім отямився. Марія ще раз змочила у воді хусточку й протерла йому лоб.

— Ой господи! — вигукнув Йонел, підводячи голову. — Пече вогнем. Чи ви хотіли, щоб я отямився ще краще?

Віктор нетерпляче спитав його одним духом:

— Скільки їх усіх? Ти впізнав кого-небудь?

— Їх тільки двоє, і, здається, вони не дуже ладять обоє. Один Петрекеску. Другий не знаю хто, жодного разу не чув його голосу. Якийсь чоловік з бородою, дуже солідний…

— Петрекеску! — стрепенувся Віктор. — Тепер мені починає прояснюватися багато чого… Розкажи нам усе, якнайдетальніше…

Йонел сказав їм усе, що з ним трапилося. Особливо не забув згадати методи Петрекеску: вуха, обличчя, гомілка, ребра, потилиця.

— Як ти врятувався? — спитала нетерпляче Марія.

— Я вдав, ніби зламав ногу… Але ж скільки жаху натерпівсь я! Бр-р-р! — сказав би Тік. Я думав, що вони мене застрелять, тварюки… Іноді я прикидався, а іноді й справді плакав, мов крокодил…

— А коробочка? — спитав Віктор.

— Я сказав, що ми не змогли її відкрити й заховали в ніші, біля їхнього вилому, там, де пекельна дорога. Вони пішли по неї.

— Чудово! — зрадів Тік. — Хай вони попомучаться!

— Не так воно вже й чудово, Тіку. Якщо вони повернуться й спіймають нас, то що вони зроблять з вами, я не знаю, зате знаю, що зроблять зі мною… Поріжуть мене на шматки, а потім ще й сіллю зверху присиплють…

— Як ти себе почуваєш? — спитав Віктор.

— Мені хочеться вити від болю, ой боженьку! Мене ніби четвертували на колесі. А в потилицю ніби ввігнали розпечене залізо…

— То добре, якщо болить, — сказала Марія.

— Повір, що то не дуже добре, — пояснив Йонел. — Це жахливо…

— Ні, добре! — підбадьорив його Віктор. — У нас є частина ліків із аптечки. Треба негайно вирушати. Якщо вони втретє натраплять на нас, ми не врятуємося. Якщо вийдемо ми, то не врятуються вони. А ти, Йонеле, спробуй налагодити радіоапарат…

— Я спробую, — відповів Йонел голосом хворого. — Потилиця моя нещасна, чорти й смола там… Бачиш, Тіку. Якщо ця коробочка запрацює, то вона виявиться в тисячу разів ціннішою, ніж чарівна коробочка…

— Та-а-ак… але мені все одно дуже прикро, Йонеле, слово честі…