Загадкові заняття учнів урвав голос учителя:

— Перш ніж сказати: «До побачення!», я хотів би зробити для вас невеличке випробування. Воно особливе, в ньому ніхто не зобов’язаний брати участь. Якщо результат буде позитивний, дуже добре; якщо неточний або негативний, ніхто вам не докорятиме. Випробування стосується передовсім вашої логіки, і я ще раз наголошую: в ньому можуть узяти участь тільки добровольці.

Хвилювання охопило майже весь клас. Усі добре знали цю звичку вчителя щоразу під кінець року ставити учням особливо складне питання, ніби додатковий екзамен, якого не можна було відбути, просто напруживши пам’ять. Звичка була добре відома, цієї події чекали з хвилюванням, острахом і нетерпінням, бо щоразу питання, які давалися для розв’язання, були інші. І майже за чотири десятиліття учитель не зазнав невдачі у своїх спробах, і це не випадковість, адже він щороку сам вибирав клас, учня або учнів, які мали пройти через незвичайний екзамен.

Були і хвилювання, і неспокій, і хвиля страху в класі. Але й голос учителя звучав схвильовано.

— Гаразд… Оскільки дехто залишився під враженням чи, може, із мріями про світ, з яким ми маємо розлучитися, повернімося ще раз у цей світ і спробуймо пройти по ньому іншими дорогами, дорогами розуму. Отже, коротко: як пояснити утворення одних печер із широкими просторими залами, а інших — із вузькими, високими й довгими нішами? Не забудьте суттєвої речі: багато, дуже багато разів ми знаходимо обидва феномени в одній і тій самій печері.

У класі запала цілковита тиша. Здається, чутно було, як калатають серця. Учитель повільно сів на стілець і окинув поглядом учнів. Тиша наближалася до тої миті, коли ось-ось мала вибухнути. Звідкись нетерпляче виткнулася Йонелова рука. Потім тихенько, майже байдуже — Вікторова. За ним підняли по черзі руки Лучія, Дан, Марія. За спиною Віктора Сергій пильно втупився в підручник, навіть не подумавши, що там відповіді не знайдеш. У другому кінці класу Трясогузка штовхнув Дана:

— Скажи й мені! Чому ти такий егоїст?

Дан відповів йому одразу ж, теж пошепки:

— Ми не на математиці й не на історії, ясно? Але ти теж можеш підняти руку, тебе все одно ніхто не питатиме.

— Ага!.. Отже, ти теж не знаєш…

На останній парті Урсу ніби горів у вогні. Обличчя його спалахнуло й почервоніло, мов жар, руки пекли аж до нігтів, ба навіть нігті горіли жариною. Кулаки билися між собою під партою, наче хотіли випробувати силу один одного. І хоча він був у тому стані, коли одним ударом міг розтрощити парту, проте йому не вдавалося підняти бодай на півметра над партою руку й розпрямити пальці — на той загальний знак, коли учень знає відповідь.

Учитель пошукав його поглядом і знайшов. По невидимих антенах уловив невимовне хвилювання учня. І може, вперше, відколи вчителював, на нього накотилася хвиля остраху, а разом з нею й рішучість, яка дедалі прибувала на силі. Він не дивився на витягнуті руки на передніх партах, на учнів, які завжди можуть правильно відповісти. Хвилювання хлопця з останньої парти було надто велике; його страждання, важке й мовчазне, заслуговувало ризику. І тут учителеві здалося, ніби це він сам іде на вирішальний екзамен.

— Відповість нам Теодору Теодор…

Урсу підводився так, ніби його хтось тримав за ноги, і цей хтось схопив його невидимими кігтями ще й за горло. Хлопець щось пробелькотів і замовк.

— Ми чекаємо! — нагадав йому суворим тоном із кафедри вчитель.

Урсу глибоко вдихнув, і його слова почали дедалі впевненіше падати в тишу, переповнену подивом:

— Думаю, що це внаслідок дії води… Тобто, знаєте, як би це вам сказати… Вода діє… Знаєте… якщо вода розширює тріщини в напрямку вапнякових шарів, печера набуває видовженої форми… вона, знаєте, створює ніби довгі й не дуже високі зали… А якщо вода розмиває тріщини… ті, які падають… Ну, як вам сказати?.. Знаєте, оті…

І коли Урсу рубонув рукою повітря, учитель, хвилюючись дедалі більше, допоміг йому:

— Вертикальні…

— Отож… вертикальні, — заспокоївся Урсу, — вертикальні в напрямку до напластувань, тоді утворюються… тобто… так, утворюються високі й вузькі ніші…

Ніби вивільнившись із лещат, Урсу напружив м’язи на грудях, жадібно вдихнув чисте повітря, яке, він відчував, увірвалося через вікно. На обличчі в нього заграла якась вимушена усмішка, особливо після того, коли інстинктивно підніс руку до чола й переконався, що воно мокре й гаряче невідомо чому.

Як і щороку, вчитель підійшов потиснути руку учневі, який міг відповісти тільки так — точно і правильно; хіба що цього разу він потиснув її трохи сильніше, ніж завжди. Аби не втратити справжнього задоволення, він ще й потайки обмінявся емоціями з учнем, якого вибрав в останню мить і який перетворив його острах у несподівану радість.

Давно прозвучав дзвінок, але ніхто його не чув. Навіть найбільші лінтюхи в класі, котрі й досі не могли отямитись від подиву, викликаного успіхом Урсу.

Учитель повернувся на кафедру, взяв журнал і по дорозі до дверей зупинився попрощатися з учнями:

— Так… І цього року я розлучаюся з вами задоволений. Може, навіть задоволеніший, аніж в інші роки. Я думав не тільки про цей подарунок, який ви мені сьогодні зробили, я думаю про силу всього класу. І мені здається, що ви перші, кому я кажу: це найкращий клас, з яким мені довелося зустрітися! Я певен, дехто з вас уже обрав собі шлях у майбутньому, але я не хочу силувати вас стрибати туди завчасу. Я хотів би, щоб ви прожили повно, жваво, схвильовано, вільно ці неповторні роки, коли мрія й фантазія не визнає жодних перепон, коли кожен удар серця дарується цілому світові. Я знаю: дуже багато речей і людей довкола вас здаються вам таємничими, навіть якщо насправді вони елементарно прості. Може, ви бачите все інакшим тільки завдяки перебільшенню, притаманному саме вашому вікові, котрий прагне надати найбільшої ваги будь-якому жестові, хоч би який простий він був; є щось гарне в цьому, бо все підпорядковане намірові чи бажанню дарувати дуже багато. Одна мить або один жест можуть концентрувати в собі всю твердість і всю нашу віру, навіть якщо цей жест чи ця мить тримаються на мрії, на фантазії. Але мені приємно думати, що велика правда, вища справедливість пробуджуються у вас тоді, коли ви помічаєте, що вас оточують таємниці: будь-яка річ, будь-яка істота приховують у собі диво… І я бажаю вам упізнати якомога більше таких див за ті вільні дні, які у вас попереду…

І в повній тиші вчитель, трішечки згорблений, з двома пучечками білого волосся на скронях стомленими кроками вийшов із класу. Учні підвелися. І ще довго після цього в класі — ані руху, ані звуку,

Це була просто вмебльована кімната: диван, стіл, стелажі, де лежало небагато книжок, зате багато карт і папок, кілька стільців, розставлені абияк, шафа, засунута в нішу, майже голі стіни, кілька фотографій із спортивними сюжетами над стелажем, коса стеля, пофарбована в якийсь дивний голубий колір, і саме тому хтось її охрестив: голуба кімната. Але кілька днів тому вона почала називатись по-іншому. І цю нову таємну назву знали тільки двоє та ще хтось третій неясно здогадувався про неї. Яка її нова назва? Спостережний пункт. Хто ті двоє, які її перейменували? Сергій і Трясогузка. А третій, хто про це здогадався? Тік!

Кімната належала Штефанові, братові Трясогузки, містилася вона на мансарді триповерхової вілли у східній частині міста, біля перехрестя. Одна з вулиць, яка проходила там, називалася Черешневою, і з голубої кімнати видно було, мов на долоні, весь квартал Черешень. А це одразу з’ясовує багато чого.

Гість Сергій прибув на місце зустрічі раніше за «господаря» й чекав уже з півгодини перед віллою. Чекав — легко сказати. Бо він метушився, мов горобець, і якби мав пір’я, то весь час був би настовбурчений і колючий. Бідолаха! Він ходив так, ніби ступав босоніж по приску, а голова його наче розгвинтилася в плечах. Ліва рука розлючено стискалася на кожному кроці, але права ні на мить не відривалася від грудей. Зошит із неоціненним скарбом обпікав йому пальці, а той шалапут Трясогузка швендяє хтозна-де. І що міг написати Віктор?.. Запитання доймало його, не полишало ні на секунду. Через нього він навіть не пообідав, а проклятий Трясогузка…