Йому було жаль не коробочки, а того, що він втратив казку.

…Десь у печері, далеко чи близько, хто може знати? Морок, ненависть, відчай.

— Друже, це тільки ти винен, слово честі. Треба було його застрелити.

— Але ж ти, здається, казав, що методи твої безпомильні. І яка користь із того, якби ти його вбив? Дізнався б що-небудь ще?

Два нападники нишпорили по всіх нішах і заглибинах, по всіх виямках і тріщинах, але не знаходили нічого, анічогісінько.

— Оце так, друже! Отак воно й виходить, якщо не послухаєш першої думки! Слово честі!

— Цілком слушно! Ти висловив велику думку. І я мушу зробити так само. Здатися!

— Як, друже? Слово честі!

— А так, друже. Ще першого дня така думка сяйнула мені в голову. Відколи дізнався, що буду в печері… Потім… Мов звір, який не знає, що діяти…

— То навіщо ж ти прийшов сюди, друже? Слово честі! Чому не залишився там? Тільки перевів парашута…

— А ти хто такий? Прокурор? Командир?

— Я? А ти чув про Чорного Експреса?

— Чув і весь час тільки й чую про нього…

— Це я…

Бородань спершу задерев’янів. Потім почав тремтіти всіма суглобами. Чорний Експрес — один із найзнаменитіших шпигунів, чоловік, який не помилявся жодного разу за останню чверть століття. Але ж не може бу… Та ні!

— Ти?

— Так, друже. Тепер я вже можу відкинути вбік маскарад, і Добреску, й Олениху, і все інше. Маю на це право через стільки років, хоч би на півгодини… Забути про себе, про свої думки. Я вже й сам не знаю, хто я насправді — Петрекеску чи…

— Ти Чорний Експрес?

— А що тебе дивує? Хіба я погано грав роль? Усі вважають мене за пришелепкуватого, сумирного, навіть діти сміються з мене. Та й ти теж повірив…

— І для чого ти робиш усе це? — вжахнувся бородань.

— Для чого?.. Тому, що це моє ремесло, пане. Одні забивають цвяхи, інші фарбують, ще одні читають лекції. Я теж зайняв своє місце в житті. Не знаю навіть, коли й для чого. Попервах, думаю, було багато мотивів. Потім… Я роблю свою роботу, так само, як інші забивають цвяхи. Досить!

Бородань отямився від подиву й намагався придумати, як виплутатися з халепи. Але Петрекеску відчув це:

— Стій, пане! І жодного руху із променя ліхтарика, бо стрілятиму. Я ніколи не помиляюся, пане. Будь-яка дитина знає це. То, кажеш, хочеш здатися? Чому?

— Тому, що це дурниці… Що я тут шукаю? Що роблю? Люди будують, а я руйную… Навіщо? Я втік звідси, коли був молодий, а тут лежали руїни… Тепер я прийшов руйнувати в молодому світі… Навіщо руйнувати?

— Помилка твоя, що ти зустрівся зі мною… Інакше міг би здатися. А це мені не байдуже. Мені теж, друже, дуже подобається життя. І я не відмовлюся від нього до останньої миті. Я вперше розголошую таємницю, розумієш? Стій, друже, не ворушись. Я ж уже сказав, що не промахуюсь ніколи!

— Я тебе не викажу, клянусь життям! — почав благати бородань, передчуваючи страхітливий намір.

— Дитячі балачки! Я знаю, пане. Якби зараз пістолет був у тебе в руці, а не на нозі, ти випустив би в мене сім куль. І хлопця вбив би. Я знаю, пане, тому й живу.

— Я не скажу жодного слова…

— Стій, друзяко! У мене вісім куль у револьвері. Їх семеро. А в мене вісім куль, пане, саме стільки, скільки й треба…

— Тобто?.. — почало доходити бороданеві.

— Пане, тебе послали сюди. Ти був убитий, ти зник. Думаєш, кого-небудь зацікавить, хто тебе вбив? Ті, що тебе послали, поставлять навпроти однієї цифри хрестик — і готово! Я знаю, пане, так воно й робиться. Ніхто не поцікавиться тобою потім.

— А мама…

— Дрібниці, пане, слово честі. Мама! Це тільки слово. Таке ж саме, як стіл, пістолет, цигарка… Мама? А якщо сказати «лона» чи «слага»? Це тільки слово, друже… Я не маю права марнувати жодного патрона. Сім для них, восьмий для тебе. З тебе почнемо. Я зможу врятуватися тільки тоді, коли вганятиму кожен набій у потилицю… Стій! Повернись! Отак, пане, спиною… Мертві мовчать, пане… Знаєш, хто це перший сказав? Цезар, друже… Мертві мовчать, пане, мовчать, слово честі! А Петрекеску житиме, пане, житиме з Добреску і з Оленихою, а ти, друже, покінчив життя самогубством, бо вбив семеро дітей… Ось так, друже… Ти вбив сімох дітей, а потім застрелився сам!.. Повернись обличчям, скронею!

Мисливець натиснув на спуск. Бородань упав точнісінько навпроти вилому.

— Перший патрон, пане… У мене ще сім… На кожну потилицю по одному, слово честі…

Вікторів годинник показував четверту годину, але жоден із спраглих за світлом черешняків неспроможний був визначити — четверта година ранку? Четверта по обіді? Тут стояв такий морок довкола них, вони зазнали стільки пригод і стільки хвилювань, натерпілися стільки страху, набачились стільки мармурових див та вапнякових таємниць, перебрали стільки запитань, що ніхто не втримував у голові кількість днів чи тижнів, прожитих у гроті, ніхто не відчував плину часу. Четверта ранку? Четверта по обіді?..

І раптом усі влюбилися в цю цифру. Якби була перша чи друга година, то дилема могла б посіяти чвари між ними, може, навіть посилила б неспокій. Але четверта — добра приятелька: або починається день, або день у зеніті… Через годину там, надворі, все буде оживати й прокидатися, принаймні люди зможуть їх почути, коли на циферблаті буде п’ята… Аби тільки Йонелові вдалося впоратися з апаратом! Під час цієї шаленої гонитви через морок і воду ця надто важка проблема перетворилась на благання. Чи вдасться Йонелові?..

Човен пройшов, не зупиняючись, через дві величезні зали і через два голубих озера, переповнені всіма дивами з мармуру й вапняку. Були там органи й свічада, і мільйони червоних, голубих, зеленкуватих та білих коралів, вбризканих у аркади й куполи, були дивні статуї й насічки на повалених плитах, але вони не мали права гаяти ані секунди, не треба було випробовувати час.

Тунель ніби не мав кінця, ніби хотів пронизати всі гори світу. Скільки вже тривала ця їхня підземна гонитва? Скільки градусів і меридіанів вони пройшли? Чи виведе їх коли-небудь цей тунель до світла?.. І знову найважче й найчастіше запитання: чи вдасться Йонелові?

Ліхтарі безперервно освітлювали невідомість попереду них, трубу води й мороку, куди після ер мовчання й смерті повернулися людські істоти. Але відлуння ніби наростало, течія швидшала, труба стала рівною, мов циліндр, а краплі води рідко з’являлися на високій стелі.

— Погасіть ліхтарі… — почувся схвильований голос Віктора,

Усі ліхтарики враз погасли, і морок відразу ж кинувся їм до очей — м’який, злий, пекучий.

— Аби не трапилося щось саме зараз… — прошепотіла Марія із хвилюванням, яке спрагло тягнулося до світла.

— Лише на кілька секунд… на кілька митей…

Темрява… так! Темрява ніби посвітліла. Ніби це була ніч, одна із багатьох ночей у звичайному світі, ніч безмісячна, ніч із великою, відважною зорею, яка хотіла змалювати земні тіні. Темрява десь прорвана. Де?

— Тільки б це не тріщина вгорі, в склепінні, але я не вірю… Не може бути!

Це був радше протест, аніж надія, відчайдушний жест тих, що зазнали корабельної катастрофи, які відчувають перед тим, як побачити клаптик суходолу на горизонті, і вже не мають сили повідомити про це, не мають нічого, крім сили протесту проти однієї муки: муки крізь надію. І все-таки надія росла в їхніх душах: був якийсь проблиск, якась іскорка, але все могло завершитися вибухом. Які невідомі сили клекотіли в їхніх грудях!..

Віктор повернув голову до Йонела:

— Краще буде, якщо ми не засвічуватимемо ліхтариків, хай очі помалу звикають до світла… То справжнє щастя, що не зробилося одразу світло. Ми посліпли б.

Йому ніхто не відповів. Страх ще не зовсім полишив їх. Вони благали мовчки. Віктор шукав Йонела, але морок не давав змоги бачити обриси: