— Частуйтеся, моше Тімофте… Почувайте себе як дома…

Старий уважно подивився на помаранчі, дбайливо загорнуті в червоний шовковистий папір. Несподівана думка зринула йому в голові.

— Де ви знайшли так дбайливо загорнуті помаранчі? — поцікавився старий.

— У домі інженера Флореску! — відповів, усміхаючись, господар. — Це одне з Тікових задоволень: загортати помаранчі, так каже його мати… А я радше думаю, що справжнє задоволення для нього — шукати, де я ховаю червоний папір. Бо я щоразу перемінюю схованку, а він щоразу її знаходить…

— А я думаю, що йому до вподоби загортати їх, — м’яко запротестував мош Тімофте.

— Якщо так кажете ви, то так воно й є… Безперечно, так і є, моше Тімофте. Днями якось я пожартував…

— Тоді я не хотів би продовжувати. Ти щойно сказав, ніби в мене є гарна душевна якість. Може, це й правда.

— Так, моше Тімофте: ви завжди знаєте, коли і як треба щось спрямувати…

— Отже… я тебе дуже просив би, аби ти відпустив хлопця разом з іншими в печеру.

Інженер відповів, не підводячи погляду на старого, який, зблідши, чекав відповіді:

— Я відпускаю, моше Тімофте…

. . . .

На подвір’ї мош Тімофте почув, як його хтось гукнув пошепки від вікна:

— Я йду, моше Тімофте?

— Ідеш…

Кирпоносий скуйовджений малюк припав головою до плеча моша Тімофте. І розчулив його до сліз.

Стояла непроглядна ніч, отже ніхто ніколи не зміг би твердити, нібито бачив, як плаче мош Тімофте.

(Тут автор уперше дозволяє собі звертатися безпосередньо до читача.)

Ночі напередодні великих мандрівок… Білі величезні вітрила, підняті на кораблі дитинства… Я бачу тебе на березі неспокійного далекого океану; хоч би хто ти був, ти несеш чистий прапор дитинства; я відчуваю всі твої острахи, особливо острах розлуки і острах протилежного берега, який плине до тебе на всіх хвилях…

Ночі напередодні великих мандрівок… Ти жив і снив ними стільки разів, і якщо вони тобі не пригадуються, отже, вони перейшли до мене, і саме тому цієї миті я повертаю їх тобі назад… Спершу ти снив ними багато днів, тижнів, може, місяців, і впродовж тих багатьох днів ти взнав ціну часу, години й хвилини. За ці багато днів ти подарував усього себе рухові, заприятелював із усіма мріями, тобі хотілось би заплющити очі й сказати великому часові: іди! іди швидше! Я хочу, щоб настала велика ніч…

Але це звичайнісінька ніч, ніч, схожа на всі інші, і тоді ти просиш сон, щоб він підійшов до очей. І повіки твої заплющуються, але в голові в тебе повно блискавок, які освітлюють дивні огроми великої мандрівки. Тобі хотілось би спати, зануритися в ефемерний сон, залишити свій час, полинути в інший час, який мчить уперед без тебе, без твоїх думок, без твоїх бажань, без твого величезного нетерпіння. Але сон не приходить, блискавки не згасають, тремтіння не полишає твого тіла.

Мало-помалу твої думки, послані в далекі мандри, зустрічаються з іншими думками, які приходять зі світу, що його ти не знатимеш ніколи. Видива твоїх думок виснажуються химерними картинами, які навалюються з нічого, вони більшають і починають заповнювати все. Якийсь галюцинаційний танець, без сенсу, розмиває їхні контури. Звідки стільки чорних, гнучких гостей таких неймовірних розмірів? Як швидко вони заспокоюють тебе! Ти — їхній раб, а вони існують тільки в ці виняткові миті. Трохи згодом від них не залишиться навіть згадки. Нічого-нічого, саме лиш відчуття, що вони були. Були… були… Хто?.. Ти не дізнаєшся ніколи… А гості тим часом ’Ширшають, м’яко навалюються на тебе, вкривають тебе чорними покривалами, піднімають спіралями, піднімають, піднімають, і ти відчуваєш, що повіки твої давно заплющились, і ти знаєш, нарешті, відчуваєш в одну коротесеньку мить просвітління, що прийшов сон… Сон… Сон… Ти заснув. Світ довкола тебе, який стосується тебе, може, завдяки тобі спізнає щастя.

Руки сну теплі й лагідні, ніби мамині руки ще з тої пори, якої ти й пригадати не можеш. Ти спиш… І лиш сніжинки в своєму мовчазному леті схожі на тебе. Ті великі сніжинки… їхній спокій… їхній лет, про який я не знаю нічого… їхні імена… із лагідних складів, які утворюють… сні-жин-ки… прошепочи їх… сні-жин-ки…

А згодом починається сон, цей дивовижний світ, весь замкнутий у тобі, який заповнює весь простір і час. Нові гості фамільярніші, обстановка може бути з твого повсякденного світу, а вони можуть бути більші звичайного, можуть бути веселіші завдяки твоїй уяві. Одні тебе пестять, другі колють або ранять, інші, найзліші, можуть тебе вбити… Але перед великими мандрівками приходять інші гості. Вони беруть тебе за руку і ведуть у незнані простори, якими ти, може, колись і бродив, але забув. А може, ніколи й не був у цьому світі, а знайшов його у книжках, чи на давній нечіткій карті фантазії, або в такому самому сні.

Фантастичні світи! Стрімкі схили, гостроверхі скелі, на яких ти відпочивав у казках дитинства і з яких злітав на чарівному коні із тих самих казок. Ох, всесильні й благородні казки дитинства!..

Але є й трясовини, які тільки й чекають, щоб ти ступив туди ногою, є й ліси, населені істотами-почварами. І тоді сон лякається, ти вганяєш нігті у плоть, відчуваєш біль і починаєш плакати… Але завжди в останню мить добра рука погладить твої повіки, лагідний подих заспокоїть твоє розбурхане дихання…

Візитери зі сну зникають так само, як і з’являються, в одну мить! Зникають назавжди і вже ніколи не повертаються. Сни не повторюються ніколи…

А сон спокійно покотиться до дня, перейде, мов ласкавий колір, крізь кольори світанку, м’яко переможе схід сонця і зникне тихенько і несвідомо, так як розтає біла хмаринка в голубому плесі неба. Зорі тебе погладять легесенькими пальцями, перший подих сонця, який тебе розбудить, — це чистий, прохолодний подих…

О величні, виснажливі ночі напередодні великих мандрівок…

. . . .

Північ настала тихо, засвітивши зірки на затопленому небі. Весь світ ніби окутався саваном сну. Місто спокійно спало під визореним склепінням. Тільки зрідка вві сні перешіптувалося листя, розбуркане подувом вітру, вряди-годи лякалися спросоння пташенята в теплому гнізді, десь чувся посвист невидимих крил, але все скорялося всесильності нічної тиші. Була ніч і тиша: ніч — тиша… Була ніч напередодні великих мандрівок…

Жоден черешняк не спав. Пальці теплі і пальці холодні перебирали тоненькі струни, приховані в їхніх душах. Хвилювання в усіх у них було однакове, ніби в краплин води, але як по-різному вони його переживали!

Дан вибрав найпростіші ліки, щоб заспокоїти хвилювання: замінити його іншим хвилюванням. Тобто читати, аж поки й книжка випаде з рук, голова ляже на подушку, а повіки важко заплющаться.

Книжка повела його в середньовіччя, в часи дуелей і кавалькад; він уже читав її кілька разів, це була одна з його найулюбленіших книжок, і він із насолодою перечитував найкращі сторінки, але все одно не помічав, коли і як опинявся в страхітливому гроті, який загрожував прірвами й кригою, і треба було аж до болю стискувати повіки, щоб віднайти замок із свічками.

Мати, якій заважало світло, попросила його лягати спати, але батько став на захист сина:

— Думаєш, людину можна зобов’язати лягти спати так само, як і голити бороду?

— Я знаю одне — коли темно, то дитина спить. Оце і все!

— Тут ти помиляєшся. Дан — уже не дитина…

— Ваша справа… Якщо ви обидва змовилися зіпсував ти мені ніч…

Дан погасив світло і першої ж миті, коли запала темрява, подумав про щоденник, щоденник мандрівки. Він вестиме його в найсуворішій таємниці, нотуватиме в ньому смішні пригоди, та-ак!.. пригоди, сварки, непорозуміння, які можуть з’явитися, це буде оригінальний щоденник… А під кінець експедиції чи, може, пізніше, навіть набагато пізніше, він збере товаришів і прочитає їм… Данові очі спалахнули, і перед ним постав щоденник і олівець у руці, що швидко бігав по паперу, нанизуючи рядки про страхи й радощі, про успіхи й невдачі, багато рядків, які темрява грота прагнула стерти…