Урсу вперся колінами в камінь, лобом і кулаками в землю, напружився, метнувся вгору і знову став на ноги під пронизливим вітром, а ті, попереду, зігнувшись, мов знаки запитання, ішли до колиби… А колиба…

Грім ударив так, що в хлопця пересох язик, у голові засвітилися вогні, а з очей бризнули іскри… Дощ линув згори, мов нескінченний вал… Порив вітру знову підхопив хлопця, розлючено крутонув, але Урсу не піддався. Він заплющив очі, напружився, мов сталь, аж затріщала шия, і рушив уперед, мов ошалілий в ланцюгах…

Розплющивши очі, Урсу не побачив перед собою нічого. Ні хмар, ні дерев, ні гір, ні неба. І лиш колиба закривала весь овид. Кілька людей підбігли до хлопця, зняли з нього ношу, але одразу ж попадали опукою під її вагою, підсиленою бурею.

Урсу встиг ще побачити Лучію, що схилилася над ним, відчув її прохолодну руку, яка гладила його чоло, волосся. Потім заплющив очі.

Кілометрів за десять від колиби, в якій зупинилися черешняки, загнані сюди бурею, на Форельному озері розігрувалася інша драма. Буря захопила якраз на середині озера рибальський човен із двома учнями в ньому. Крики й волання на поміч зібрали на березі багато людей.

Але історія починалася не драматично, та й закінчилася вона не драматично…

За день перед тим на Форельне озеро прибули два учні з міста. Їм не важко було знайти місце, де розводили форель, бо над усім озером — лиш чотири дерев’яних будиночки, що стояли метрів за десять один від одного. Обидва гості були дуже веселі, вони весь час підморгували, штовхалися ліктями й шукали «шефа форелі». Шеф був на лісовому пункті, тобто в третьому будинку. Вони знайшли його, коли він сварився з лісником, але оскільки він видався їм порядним чоловіком, то вручили йому пакет. У пакеті була надрукована на машинці записка — в ній батько одного з учнів, якийсь інспектор, просив шефа форелі надати учням всіляку допомогу впродовж найближчих трьох днів і провести їх до озера, поки він прибуде з інспекцією.

— Отже, у вас канікули? — спитав форельний начальник.

— Експедиція! — гордо відповів один із учнів, кругловидіший і з поглядом, мов у зайця. — Ми хочемо вивчити цей район і провести конференцію в школі.

— Це чудово! Але спершу я проведу вас у кімнату для приїжджих, там ви покладете свої речі.

— У нас мало речей, — відповів другий, трохи вищий і довготелесий, у якого було багато прізвиськ, а останнім часом надійно прилипло ще одне — Трясогузка. — Тільки книжки, зошити й олівці.

Форельний начальник поселив гостей у кімнаті для приїжджих, кількома вміло поставленими запитаннями випитав у них про схильності шановного інспектора та його сина, потім запропонував гостям прогулятися на човні по озеру. Прогулянка тривала майже весь післяобід, вони обійшли все озеро, а озеро було велике, з нерівними, наче порізаними фіордами, берегами. Подекуди, де було мілко й гарно купатися, вони приставали до берега. Вечір гості провели в горах, у колибі лісорубів, разом з іншими людьми, біля веселого багаття, і наслухались силу-силенну жартівливих оповідок та дотепів.

Хитруни з рекомендаційним листом почували себе на вершині щастя. Вони прибули на озеро раніше, ніж черешняки, навіть зробили без ніяких зусиль перші дослідження, крім того, занотували в зошитах та запам’ятали силу-силенну подробиць, а на це черешнякам доведеться витратити цілі тижні. Вони дізналися все, що можна було дізнатися про Форельне озеро — і легенди, пов’язані з ним, і про форель, про дунайський лосось та харіус, наслухались пригод тамтешніх людей, навіть більше — почули багато історій ще й про Чорну печеру, яка була недалеко від озера.

Втома виправою швидко здолала обох напханих знаннями мандрівників. Вони не мали часу пригадати всі свої величезні перемоги. Теплі й гостинні постелі в кімнаті для приїжджих та свіже нічне повітря хутенько перенесли їх у світ снів. А проснувшись наступного дня, найперше, що вони затіяли перед тим, як устати, вмитись чи навіть стрибнути з ліжка — взялися до сварки.

— Так! Якщо ти не визнаєш, що я геній, то ти — віл! — сказав Трясогузка. — Ти мовчав, як риба. Щастя, що я їм розв’язав язика. Я взяв їх, мов журналіст: зошитом і олівцем.

— Ха-ха! — загорлав йому Сергій на вухо. — Це ж я тебе витягнув у дорогу. Хто придумав записку? Хто її написав?

— Ну й дурень! Я міг би її зробити навіть від імені Матея Корвіна, аби захотів! Дурень!

— Я тебе зараз як торкну по тому місцю, яким ти вимовляєш своє ім’я, то ти залишишся без фотографії…

Їхні руки зустрілися в повітрі, потім учепилися в чуби, далі почали шукати носи і таки знайшли їх, після того обмінялися ударами по голові, в живіт, супроводжуючи кожен із них жорстоким «а-а-а!». І насамкінець відвернулися один від одного спинами, маючи на думці не перемовитися й словом цілий день. Але вже через дві хвилини той, що перший почав сварку, підвівся:

— Ну, Сергію! Якщо я скажу, що ти розумний, то й ти скажи так само про мене…

— То що, мирова? Але по-справжньому. Без зради.

— Так, мирова! Давай лапу та й годі!.. Ага, а ти знаєш, що нам сьогодні треба на озеро?

— А що ми їм скажемо?

— Скажемо, що ми забили місця на тиждень!

— Стривай, але ж у нас нема стільки часу…

— Ти віл!.. Тобто я забув… Ти думаєш, вони знають!

— Ми розсміємося їм просто в обличчя, отак: «Ха-ха-ха!». Особливо коли ти вважаєш, що ми знаємо все, не пройшовши пішки навіть сотні метрів! Так! Ти, мабуть, маєш рацію. Добре, будь розумний!.

— Знаєш що? Ходімо на озеро!

— Навіщо? Там нема нікого. Дід пішов на турбазу. Так він сказав звечора.

— Знаєш, хто ти?.. Оце ми підемо з дідом на озеро, щоб він сміявся з нас? Самі візьмемо човен, ось так!

— А ти посмієш? Якщо сядеш ти, сяду і я…

— Не говорімо дурниць. Знаєш, як ми зробимо? Стоятимемо на березі. А коли побачимо їх, бігом до човна і вдамо, ніби причалюємо. А їм скажемо, що повертаємося з озера, аж ген від отих-о скель…

— Чудово! Але ж ми можемо сказати, що й ночували на озері, в човні! Візьмемо його? Ходімо! Я бачив, де дід ховає ключа від ланцюга човна.

— А той, що чекає інспекції, що він скаже?

— Скажемо йому, що дід нам дозволив…

— А дідові?

— А йому скажемо, що нам дозволив один із них. Такий високий, у брилі і з цигаркою в роті. Скажемо, він нас запросив.

Сталося так, що саме тоді, коли вони виходили з будиночка, буря вщухла, збираючи нові, ще страшніші сили. Підбадьорені тишею й безлюддям на озері та на берегах озера, хитруни одним духом домчали до дебаркадера, знайшли ключ і відв’язали човен. Вода була така спокійна, що вони сіли в човен без найменшого страху.

— Так! Але ж нема весел. Що будемо робити? Що ми їм скажемо?

— Скажемо, що нас захопила буря й ми загубили весла…

— А як же ми добралися до берега без весел?..

— Та ти такий, як я клявся, що не буду більше тебе називати… Скажемо, що ми гребли руками. Що вони знають про човни?

— А ось і весла! Вони прив’язані до човна. Витягаймо їх!

— Ну, якщо вони там, то хай будуть там. Що нам робити з ними? Давай трохи побризкаємо один одного водою, аби здавалося, ніби ми й справді були на озері…

— А якщо вони не прийдуть, то тільки марно будемо мокрі?

— Прийдуть! Якщо я тобі сказав! Давай бризкатися!

Зненацька блискавка розпанахала повітря, вивільнивши дорогу ураганові. Ураган почався так люто й несподівано, що хитруни, які досі вдавали із себе сміливців, на якийсь час тільки роти пороззявляли, сидячи в човні, налякані й нерішучі. Коли ж Трясогузка хотів спитати Сергія, що робити, чи навпаки, Сергій хотів спитати Трясогузку, це вже не мало ніякого значення, бо перші хвилі підхопили човен від берега. Минула, може, всього лиш хвилинка, вони тільки вслухалися в цокотіння власних зубів, а коли роздивилися краще, то побачили, що опинилися посеред озера. І жодному з них не треба було дивитися в зошит із позначками, щоб знати, яке завглибшки озеро посередині. Тут була бездонна прірва, казав дід. Єдиний їхній порятунок був у слові, не в комбінаціях слів, а в одному-єдиному слові, і вони щосили налягли на нього.