Тікова ватага слухняно подалася за своїм проводирем, наслідуючи і його ходу, і його поставу. Повільно рухаючись, витягнувши шиї і втупившись поглядами в одному напрямку, малюки ніби виконували якийсь загадковий і невідомий ритуал. Це засвідчував і ритм кроків, і особливо те, що ця найгаласливіша й найшаленіша шкільна ватага приголомшливо мовчала.

Цілковита тиша стояла й на майданчику гімнастичних снарядів. Глядачі — і великі, і малі — дивилися, аж серце завмирало, на те, що відбувалося в них над головами. Хлопець по мотузці без вузлів, і не допомагаючи собі ногами, як хутенько відзначив Тік, видерся вгору, до перекладини, де були прикріплені спортивні снаряди, і звідти легким стрибком, майже сальто-мортале, як знову відзначив Тік, перелетів і вчепився в товстий кабель, що висів без діла за п’ять метрів угорі над усім шкільним подвір’ям. Потім дуже спокійно, усміхаючись комусь згори, він за кілька секунд знайшов якнайкращу позицію для відпочинку.

— Бачите! — звернувся Тік до своїх малюків, які перестрашено стояли довкола. — Це Урсу, однокласник моєї сестри й найкращий мій приятель. Ми з ним разом працюємо на брусах. Побачили б ви, як ми обидва робимо сальто-мортале… А це дрібниці…

— Хвались менше, миршавцю, — різко кинув йому довгов’язий хлопець. — Бо добалакаєшся до того, що тебе вже прийняли виступати в цирку.

Образливі слова, сказані довгов’язим при малюках, спантеличили Тіка, і він на мить аж рота роззявив. На щастя, довгов’язий одразу ж подався шукати другу жертву, а вибирав їх лише з-поміж найменших, тому й не почув, як Тік напучував своїх супутників:

— Коли вас хтось запитає, як називається ота дурнувата пташка, котра весь час трясе хвостом, то ви кажіть — трясогузка…

Скуйовдженому малюкові не вдалося довести до кінця своєї словесної, жорстокої за наміром помсти тільки тому, що його найкращий друг, здоровань, якого він називав Урсу, почав нову вправу вгорі, у них над головами. Хлопець пустився швидко йти — а йшов він по дроту на руках та ще й при кожному рухові перевертався, тримаючись на одній руці, — а це, треба сказати, під силу далеко не кожному. Коли від дроту до колоди-перекладини залишалося метрів чотири-п’ять, хлопець несподівано гойднувся й пролетів у повітрі.

У глядачів вихопився крик, але тільки на мить, бо руки акробата впевнено вхопилися за одну з мотузок на колоді, і тіло перетворилося на звичайний маятник.

— Ну, бачиш! — кинувся Тік до бравого любителя закладатися. — Що ти тепер скажеш? Тепер бачиш!.. Покажи мені ще когось, крім мене й Урсу, хто може зробити таке. Ти навіть не знаєш, як називається ця фігура! «Політ кажана», ось як!

Але малюка так налякало побачене, що він не міг повністю сприйняти Тікові слова. А оскільки страх має здатність швидко переконувати, то хлопчина принаймні половину з похвальби свого товариша взяв на віру.

— Дивись, якщо хочеш, — провадив далі Тік, — я за одну мить буду біля Урсу. Що, думаєш, мені страшно?

Правда, не за одну мить, а за кілька Тік був таки біля Урсу. Не для того, щоб повторити цю фігуру, а тому, що чорнявий рум’яний хлопець почав трясти мотузку, на якій висів Урсу, і подавав знаки спускатися. Велетень спустився на землю так швидко, що майже всім глядачам здалося, ніби він упав. І лиш один-однісінький з усіх прожогом, мов ласочка, метнувся до Урсу. Це був не хто інший, а Тік. Йому пощастило, бо він устиг почути кілька слів, які Дан, смаглявий рум’яний хлопець, загадково прошепотів відчайдушному акробатові:

— …Нас скликає Віктор. Під каштаном біля водограю. Іди й швидко перекажи дівчатам.

Данів наказ перетворив Урсу на блискавку, а Тіка на блискавочку, якщо можна так сказати. Глядачі, вражені швидкістю Урсу, розступилися, даючи йому дорогу, по ній тріумфально промчав і Тік. А коли вони обидва, мов ракети, вискочили до воріт, які захищав феноменальний Сергій, перед Тіком з’явився м’яч, посланий невідь-звідки і ким. Малий шибеник у пориві найвищого натхнення на повному бігу несподівано вдарив м’ячем по воротах. Сергій навіть поворухнутися не встиг, тільки й почув, як м’яч просвистів у нього над вухом. І враз Тік, усвідомивши, що він зробив, зупинився під радісні вигуки, геть забувши про Урсу. Для початку він ще раз презирливим поглядом окинув Сергія, потім глянув на присутніх, приголомшених тим, що сталося, шукаючи бравого любителя закладів. Тік був настроєний коли й не роздягнути зовсім зухвалого малюка, то принаймні скинути з нього шкарпетки. Тобто роззути його, бо ж ще нікому не вдавалося скинути шкарпетки, не скинувши взуття.

— Ненечко, який класний гол я забив! — вихвалявся Тік. — У всіх аж подих сперло! Ну, скажи, анатомічна схемо! Ти й досі вважаєш, що я тільки хвалюся? Подивись на Сергія!

Здивований і спантеличений таким ударом, Сергій залишив ворота. Так собі гадав Тік, але це була тільки половина правди. Друга полягала в загадкових словах, що їх сказав воротареві довгов’язий хлопець, якому Тік придумав прізвисько — Трясогузка.

— Черешняки знову збираються. Що робитимемо, Сергію?

Сергій роздумував тільки мить. І одразу ж відповів Трясогузці:

— Я ще покручуся тут, а ти… Де вони збираються?

— На своєму місці, під каштаном біля водограю.

— Чудово!.. Як, ти й досі не збагнув? Вони під каштаном… а ти — на каштані, бовдуре! Бігом!

Урсу зупинився так раптово, що ледь не полетів сторч головою. Він побачив перед собою на лаві, що ховалася в затінку каштана, двох дівчат. Одна чорнява, майже бліда, з довгими косами, які звисали на грудях, з мрійливими, спокійними очима; друга білява, з підстриженим по-хлоп’ячому волоссям, допитливими очима, різкими впевненими рухами, з деякою різкістю і в голосі, і в поведінці, на відміну від своєї лагідної подруги. З першого погляду вони були цілковитою протилежністю одна одній.

Білява дівчина, котрій дуже личило її ім’я Лучія, холодно глянула на онімілого посланця:

— Ти ніби потрапив під циклон з Японського моря. Що сталося?

Урсу уникав її погляду. Трохи розгубившись, він пробурмотів:

— Дан сказав, що Віктор має, нарешті, карту…

Обидві дівчини здригнулися водночас. Марія, чорнява, з довгими лискучими косами, спритно зіскочила з лави.

— Карта! — Це слово на мить пробудило її з замрії. — Лучіє! Ти розумієш?

Лучія враз перемінилася. Вона стала сувора, педантична, мов невпевнена вчителька:

— Послухайте мене хвильку і не втрачайте рівноваги. Я займатимусь третинним періодом. Сама ж дуже швидко й поставлю все на місце. Четвертинний… якщо ви нічого не маєте проти… я могла б скопіювати разом з Даном.

Розгублена Марія спробувала запротестувати:

— Лучіє! Ти хіба не розумієш, що…

— Розумію, навіть дуже добре розумію. Думаю, що ти не розумієш. Бо дуже швидко падаєш духом. Дивись, аби ти була спокійна, я обіцяю, що допоможу Урсу, якщо йому, звісно, потрібна буде моя допомога. Карту четвертинного періоду досить добре відтворено в підручнику. Сергію! У тебе є при собі підручник?

При цих словах Лучія повільно, майже ліниво повернула вбік голову. Там, на краєчку лави, сховавшись за молоденькою тополею, Сергій уважно читав якусь книжку, чи, точніше, як дуже швидко збагнули троє черешняків, вдавав, ніби заглибився в читання. Розлючений, що його так швидко викрили, невдаха-шпигун гаркнув на неї:

— Нема в мене ніякого підручника, а якби навіть був, то все одно я не дав би його вам. Отак!

Коли Сергій зник у юрбі учнів, Лучія почала докоряти своїм друзям:

— Ми й досі після стількох випадків не зрозуміли, що треба бути обережнішими, коли йдеться про експедицію. Невже до вас і досі не дійшло, що Сергій і вся його група стежать за кожним нашим кроком? Якщо ми неспроможні оберегтися від них, то обговорімо наш план на класних зборах.

Урсу й Марія похнюпилися. Марія спитала — радше сама себе:

— Невже він щось чув? Я не вірю…

Невдоволення не полишало тільки Лучію. Вона мала один принцип, до якого прагнула привчити й решту своїх товаришів: аби зберегти щось у таємниці, не обов’язково покривати це загадковістю. Адже так ти тільки привертаєш увагу до того, що може залишитись непоміченим. Найлегше зберегти таємницю, твердила Лучія, коли не звертати найменшої уваги на той об’єкт, що містить таємницю. Тому щоразу, обговорюючи цю проблему, а такі нагоди випадали не дуже рідко, вона невтомно, аж надокучливо нагадувала оповідання Едгара По, яке дуже вразило її і, власне, підказало сам принцип. У цьому оповіданні йдеться про те, що зник надто важливий документ і поліція розшукувала його дуже наполегливо, особливо тому, що знала й кімнату, де заховано документ. І хоч вони обдивлялися в лупу, проштрикували голкою, простукували кожен квадратний сантиметр цієї кімнати-схованки, знайти документа нікому не вдалося. А все тому, що він був на очах у всіх, у конверті, кинутий, ніби випадково, в коробку з кореспонденцією. Лучія розвинула ідею, твердячи, що документ був би схований ще краще, може, навіть найкраще, якби його кинули в кошик для сміття. Ось звідки і як з’явився принцип, названий черешняками «секретом Лучії», котрий коротко звучав би так: секрет має найбільші шанси залишитися секретом, якщо його не вважати секретом.