Відтак Лучія вважала за потрібне додати ще кілька слів своїм приятелям:

— Досить сказати кілька слів пошепки, і одразу всі довкола нашорошать вуха. Тож обговорюймо наш план, вдаючи, ніби ми готуємося до екзаменів.

На знак Лучії Урсу набрав такого байдужого вигляду, що обидві дівчини не втерпіли від сміху.

— Ми зустрінемося під нашим каштаном, — сказав Урсу. — Біля водограю. Це — розпорядження Віктора.

Контраст між гримасами Урсу та його словами був незрівнянний. Така поведінка хлопця вимусила Лучію повчально вигукнути:

— Теодору Теодор — Урсу! Двійка!

Велетень Теодору Теодор, прозваний по-доброму Урсу[2] за його силу, яка дедалі більше прибувала з віком, спантеличено дивився на обох дівчат, які пішли, про щось розмовляючи, до місця зустрічі черешняків. Не годен збагнути причини їхньої несподіваної переміни, він не знайшов нічого кращого, як піти услід за ними, заклавши руки в кишені, втупившись поглядом кудись у небо, чим вимусив десятки учнів шукати щось, не знати що, там, у небі.

— Де воно, га?..

— Я загубив…

— Що ти загубив?

— Не знаю…

— Он воно! Он там, над тополею. Знову сховалося…

Десятки, сотні вигуків, запитань, сотні пар очей, які наполегливо вдивлялися в чистий, без жодної хмаринки небесний купол. І тільки випадково їхні очі натрапили на самотнього яструба, а голоси перетворили його в сокола, в орла. Навіть більше — кілька школярів клялися, що бачили, як орел випустив із кігтів ягня. Виведений із задуми вигуками, Урсу, прислухавшись до балачок, почав і собі вдивлятися в небесне склепіння.

Каштан біля водограю — каштан-велетень, королівський каштан, як вони його називали. Він міг би сховати у своїй кроні цілу школу. Під цим деревом і сидів один хлопець, той самий Віктор, котрий, за словами Дана, роздобув карту. Хоч він і схилився над якимись паперами, але дуже легко можна було помітити його постать — високу, міцно збиту і, ясна річ, струнку. У нього видовжене обличчя, глибокі чорні очі, темне волосся. Зовні він схожий на багатьох своїх ровесників. Але, придивившись пильніше, можна було б помітити ознаку зрілості в рисах, жестах, у поведінці.

Та не це вирізняло Віктора. Він був математиком, який приголомшував логікою мислення та силою доказів. Зайве говорити, що його знали у всій школі і що рідко хто з учителів покладав більші надії на якогось іншого учня. Але, незважаючи на свій ранній розвиток, Віктор був по-дитячому пристрасний до мрій, екскурсій та пригод.

Заглибившись у вивчення карт, хлопець не помітив постаті, що ховалася за стовбуром каштана, і навіть не почув трохи згодом, як ледь чутно зашерхотіло листя, ніби всмоктуючи в себе гнучку й мовчазну, мов привид, постать. Аби прибулець, який зараз ховався на каштані, запізнився лиш на кілька часток секунди, його неодмінно помітили б Урсу, Лучія та Марія, які саме підходили до дерева. Але оскільки ніхто нічого не побачив, розмова, здається, почалася під знаком найповнішої безпечності.

— Вікторе, невже ти справді роздобув карту? — спитала Марія. — Це неймовірно…

— Як бачите, — відповів Віктор, розгортаючи перед ними аркуш паперу.

Погляди всіх жадібно прикипіли до карти. Тільки Віктор спокійно, ніби сам себе, спитав:

— Чому ж нема Йонела й Дана?

І саме цієї миті з’явився, важко дихаючи, Дан.

— Він не хоче йти!.. Я просив його, погрожував йому, блазнював перед ним… А він не хоче! Каже, треба повторити геологію… Покажіть і мені карту!

Віктор глянув на годинник. До дзвінка залишалося ще сім хвилин.

— Що робитимемо? — спитав він. — Маріє… Ти не хочеш спробувати привести Йонела?

Легко було бачити, що Вікторова пропозиція не принесла ніякого задоволення Марії, але вона не мала звички заперечувати, то й погодилась, не забувши при цьому кілька разів скривити носа. Якби це просив хтось інший, вона зчинила б крик або навіть сварку, на яку не вистачило б цілої перерви. Але оскільки просив Віктор… Марія швидко пішла, навіть побігла до приміщення школи.

Решта всі знову схилилися над картою. Вони тримали її на колінах і вдивлялися в неї пристрасними очима.

— А що означають оці сині лінії? — спитав Дан.

— І цього не знаєш ти, ти, великий чемпіон із ребусів?! — здивувалася Лучія. — Що б це могло бути?

— Та це ж підземні річки! — вмить здогадався Дан. — Мамо рідна, всюди — тільки річки… — Але його враз охопив неспокій: — Мамо рідна, а як же ми їх перейдемо?

— Тим-то й ба, — відповів Віктор. — Це проблема номер один! Як нам перейти річки? Про їхню глибину карта не говорить жодного слова… А ще ж ви забули про озера. Може бути, що вони дуже глибокі. Тож як нам бути?

Лучія кілька разів ляснула рукою по спинці лави:

— Увага! Дві хвилини на роздуми — як знайти найкраще рішення! Почали!..

Усі заходилися виконувати наказ Лучії, хоч і несподіваний та дивний. Голови в руки, очі заплющені, повна зосередженість.

І цією несподіваною паузою скористався Трясогузка — отой довготелесий хлопець, якому це прізвисько недавно приліпив Тік. Він устиг вчасно сховатися за каштаном, та зараз йому довелося зле. З лихом-бідою він таки видерся на дерево, хоч не обійшлося без подряпин на руках, але тепер на додачу по ньому аж до потилиці бігав цілий мурашник. Хлопець зручніше вмостився на розсоху й почав струшувати мурашок, мовчки терплячи страшні страждання. Проте навіть у цьому незавидному становищі вуха його були нашорошені, готові вловити найпотрібніше слово.

На його нещастя, час, запропонований Лучією, затягнувся. А кілька найдопитливіших мурашок залізли під сорочку й побігли по животу.

Але не тільки на одного Трясогузку напали мурашки.

В одному з класів двоє підлітків, Марія та Йонел, хоч по них і не повзали мурашки, зазнавали зараз приблизно таких самих відчуттів. Не минуло й двох хвилин, а їм вдалося посваритися так, як іншим не вдається й за три дні, і це тому, що коли Марія знайшла Йонела, то він сам стояв у класі, зіпершись на підвіконня, і мовчки дивився невідь-куди надвір.

— А нам сказали, що юний Едісон готується до геології, — накинулась на нього Марія. — Чи, може, він намагається уявити, який вигляд має юрський період на шкільному подвір’ї…

— А тобі що від мене треба, пофарбована Косинзяно?[3]

— Нестерпний!

— Бридка!

— Едісон безхребетний!

— Що?

— Те, що почув! Безхребетний! Ми тебе чекаємо всі, а ти корчиш із себе казна-що. Стій і лічи листя на акації. Якщо вже полічив стебла трави…

— А навіщо мені стебла трави? — спитав той спантеличено. — Навіщо?..

— Щоб побачити, чи вистачить тобі на десерт…

— Слухай, негіднице! Якщо ти зараз же не підеш звідси, то я запущу руки в твої коси…

— Та що ти кажеш? — розлютилася Марія. — Мені здається, що ти надто цінуєш свої щічки, аби відважитись на таке. Тобі ніхто не казав, що ти дуже кумедний?

Йонелові, здається, набридли Маріїні образи:

— Та й ти теж неспроможна на щось дотепніше. Ти, мабуть, навчилася від свого братика…

Марія, як стій, накинулась на нього:

— Ти думаєш, мені зараз до дотепів? Я розлючена, а ти — блазень… та ще й великий. Адже ти знаєш, що Віктор скопіював карту, знаєш, що нам треба багато чого вирішити, знаєш, що ми збираємося під каштаном… Чого ти чекаєш? Що ми прийдемо всі і будемо тебе благати? Не розумієш, що в нас є карта?

— Облиште мене з вашою картою. Ніби зробили хтозна-яке діло. Карта та й годі. Коли матиму час, гляну на неї… А втім, за кілька хвилин має бути дзвінок…

— Дуже добре! — Марія знайшла рятівний вихід. — Якщо не хочеш іти, не йди! Але думаю, ти досить вихований, аби мене провести туди…

— А це що за хитрість?

— На жаль, ніяка не хитрість… Сергій і Трясогузка…

— Хай вони йдуть до дідька обидва, а ти мені дай спокій, чуєш?