— Хлопче… дякую тобі, але це вже занадто, слово честі!.. Через кілька років, хто знає…
— Жаль, що ви не знали Бурідана… Ви могли б дуже гарно порозумітися з ним…
— Господи! Та якщо він тільки гарний мисливець!
— Якби ви були трохи молодший, то могли б потрапити до нього на службу, бо то був дуже гарний мисливець… Ви ночуєте тут?
— Господи… тут кілька кошар… Куди ви йдете? До якого місця?
— Ми поділилися на дві групи, — відповів Урсу. — Одні — до озера, другі — в печеру.
— Справді? Але ж я вам казав… Зате ви хоч відведете собі душу дівчатами. Вони такі ніжні. Зараз це нечувано, слово честі!
— Тож не забудьте спитати в Бурідана…
— Не турбуйся, хлопче. Тільки-но прибуду до міста… а може, навіть трохи раніше… Слово честі…
Тримаючи рушницю цівкою на рівні грудей, мисливець довгим поглядом провів Урсу. І не ворухнувся в такій позиції, аж поки хлопець цілком зник із поля його зору. Лиш тоді підійшов до тріщини в скелі, яку видно було тільки з одного місця, й почав розмовляти з кимось, а точніше сказати, з чиїмось голосом, бо той, кому він належав, так і не вийшов на світло жодного разу.
— Це один із тих дітей, що просили в мене човен, — сказав Петрекеску. — Просили одного вечора, а потім ще раз…
— Та що ви кажете, пане?! Я про це й сам здогадався… А друге?
— Друге те, що він дурний, слово честі…
— Аби ти часом не помилився, друже!.. Він весь час розставляв тобі пастки…
— Та будь серйозним! Це ж дурник… У нього в голові тільки й того, що дурниці…
— Але він весь час насміхається з тебе. Я тільки потішався і дивуюсь, як мені вдалося втриматися, щоб не розреготатися. Особливо останнє…
— Я перепрошую! Слово честі! Він тільки спробував, а потім зробився ввічливий. Ти ж чув про Бурідана.
— Авжеж… Ти знаєш, хто такий той Буріданів персонаж, на якого, як він сказав, ти схожий?
— Дізнаюся в місті, якщо ти не скажеш. Знайду товариша, він знає… Але мені однаково… Чи дізнаюсь, чи ні… Мені байдуже. А втім, я таки спитаю в місті…
— Не треба цього робити, друже мій! Персонаж Бурідана — то віслюк, знаменитий віслюк! Стривай, добродію! То кажеш, це тобі однаково, це тобі байдуже?
— Я не знаю, слово честі! Я забув;.. Отже, він мене обізвав віслюком!
— Саме так, друже! Буріданів віслюк! Він знаменитий на весь світ! Він тебе тяжко образив! І тебе, і Добреску!
— Я його застрелю, слово честі! Я такого не прощаю! Я його застрелю…
— Облиш, друже, облиш дурниці. Зрештою, ти його спровокував… Аби ти з ним говорив по-людськи…
— Я дуже люблю дітей, я весь час розмовляю з ними… Але мене обзивати віслюком! Слово честі! Я — віслюк?! Це не прощається, друже! Тільки б він потрапив мені на мушку…
— Я вже казав тобі колись, щоб ти відкинув геть ідіотство…
— Яке ідіотство? Я якщо не вибачаю, то стріляю!
— Краще давай повернемося до нашої розмови… Скажи-но, що то за дівчата? Ти ніби обкидав мене кригою й приском водночас…
2
Коли Урсу повернувся, друзі ще порпались біля апарата й зустріли його не дуже захоплено, особливо Лучія була набурмосена через своє «неприпустиме» запізнення! Але коли хлопець почав переповідати про свою несподівану зустріч із мисливцем, інтерес обох, особливо Лучії, перетворився в страх. Урсу не проминув нічого, навіть образи на початку розмови, він постарався лишень трохи пом’якшити її.
— Не знаю, як я й стримався, — сказав він на закінчення. — Мені хотілося схопити пальцями його носа й стиснути… аж поки він став би такий, як цигарковий папір… То велике його щастя, віслюка!
— А може, то в тебе велике щастя, — охолодила його Лучія.
— Це ти гарно придумав! З Бурідановим віслюком! — похвалив його Дан. — Чудово! Особливо коли він почне розпитувати в місті. Але, щоб ти знав, Урсу, віслюк — це тільки гіпотеза, створена доктором Буріданом у чотирнадцятому сторіччі для обгрунтування «свободи байдужості». Він навів приклад з віслюком, якого однаково доймали і голод, і спрага. Перед ним на однаковій відстані поставили і воду, і поклали сіно. З чого він почне? Свобода байдужості?..
— Я тільки хотів підняти на щит цього Буріданового віслюка, — засвідчив Урсу, — і думав лиш про те, що він втілення тупості. Та хай! Буріданів він чи ні, все одно віслюк залишається віслюком!.. А як у вас справи з апаратом?
Лучії з допомогою Дана, який зараз дуже доброзичливо й захоплено стояв поруч із нею, особливо реагуючи на похвали й враження, вдалося демонтувати, а потім знову скласти апарат. Працювала Лучія, за словами Дана, «як рій бджіл». А пальці її метушилися й дзижчали, «мов оси». На жаль, закінчила вона монтувати апарат дуже пізно. Вони жодного разу навіть не подивилися на годинник, аж поки пригвинтили останню детальку. А коли підняли антену, щоб запустити рацію в роботу, з жахом побачили, що визначений для першого обміну повідомленнями час давно вже минув.
— Запізнилися майже на годину, — повідомила вона Урсу. — Не знаю нічого. Ні що там, у печері, ні навіть чи відремонтований апарат. Мені страшно, чи не вийшла з ладу якась лампа… У-ух!..
— У-ух, а все я! — зажурився Дан. — Проклята та прірва!.. Не могла вона мене проковтнути раніше, ніж це побачив Урсу!..
Потім він підійшов до апарата й почав його гладити:
— Ну, рідненький! Адже ти новонароджений… Скажи що-небудь…
І апарат відповів! Навіть дуже енергійно. Від хвилювання Дан ладен був урятувати його вдруге. І Лучія, і Урсу теж кинулись до рації. Чотирнадцятирічна вчителька аж зашарілася від радості й непомітно заплющила очі, щоб прогнати відчуття пекучого болю. Але за мить згодом зошит розкрився саме на потрібній сторінці, загострений олівець погрозливо проштрикнув повітря, а голос із холодним металом у ньому тоном, що не терпів заперечень, розпорядився:
— Занотовуйте! Кожен! Будемо контролювати донесення!
Вони всі гарячково почали занотовувати дзвінкі чіткі звуки. І враз приймач змовк. Передача черешняків із підземелля закінчилася. Черешняки на сонці скористалися паузою і спробували розшифрувати послання. Але через кілька хвилин вони тільки спантеличено дивилися одне на одного. На їхніх аркушах були якісь дивні цифри та букви:
А З Ц Д Е 4 І В І Д В 9 6 С П О І Д Т Г С І І І 2 А А А І Г 2 З 8 У В Н Л 5 3 Ф С М І І К А Д 4 3 С 5 У О В М І З С І І Б Л К О 6.
— Я не знаю другого шифру, — признався Урсу.
— До нього не підходить жоден шифр, — сказала Лучія. — Це донесення зовсім не піддається розшифруванню. Може, щось сталося в печері…
— А може, переплутався якийсь дротик у апараті? — наважився припустити Дан. — Якась лампа або…
— Якби там щось переплуталось, він не спрацював би зовсім, — відповіла Лучія. — А оскільки апарат функціонує…
— Спробуй ще раз, — попросив Урсу. — Хто знає!
Лучія спробувала. Вона знову передала належний позивний:
«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».
Секунда… дві… три… чотири… мовчанка і раптом — дуже чітко сигнал у відповідь:
«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті».
З їхніх усмішок, з блиску в їхніх очах можна було уявити, який вигляд мали обличчя тих, у печері. Черешняки знову були разом. За допомогою двох апаратів, завдяки радіохвилям, вони об’єднали думки й почуття, надії, радощі й проблеми. Лучія почала записувати. Дан і Урсу забули, що і їм слід копіювати повідомлення. Зате Лучія не забула, але, згнітивши серце, переступивши через себе, вдала, ніби забула, й дозволила їм обом просто втішатися словами, які вони читали в її зошиті:
«УСЕ ЙДЕ ДОБРЕ / МИ ПЕРЕЙШЛИ ДРУГЕ ОЗЕРО / НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО МЕТИ / ПИЛЬНО ОБСТЕЖУЙТЕ ОТВОРИ / ПО ЗМОЗІ РОБІТЬ ПРИБЛИЗНІ ВИМІРИ»:
Лучія в свою чергу повідомила, що й на схилі гори програма здійснюється загалом добре. Трьома словами, справді по-телеграфному, Лучія повідомила в печеру про зустріч Урсу з Петрекеску. Кілька секунд пауза, потім знову прийом, і Лучія вільною рукою підсунула Урсу аркуш паперу з дуже коротким змістом:
