Мош Тімофте замовк на хвильку, щоб розпалити люльку й глянути на гостя, потім, задоволений, повів мову далі:

— Та-ак… Казкарі розказують: побачивши таке сильне військо, ворог не посмів напасти на країну, а послав мирних гінців, бо збагнув, що йому доведеться воювати не з військом, а з усім народом. І ще вони розказують: по смерті царя країною правила найменша донька. Вона ніколи не порушувала справедливості, завжди була чесна й людяна. А ще кажуть оповідачі, що було б добре, аби і в інших країнах правителі брали з неї приклад…

Тік зрозумів, що мош Тімофте закінчив казку, але не йшов. Він завмер від хвилювання, яке охопило його, і сидів мовчки на стільці.

— А ота коробочка, з якою царівна ставала невидимою, куди вона поділася? — отямившись нарешті, спитав він.

— Одні казкарі твердять, — відповів мош Тімофте, — що царівна заповіла перед смертю поховати коробочку разом з нею, а ще одні кажуть, нібито вона свого часу перейшла до Штефана Великого, і він останній володів нею.

— А потім ніхто про неї нічого не чув?

Мош Тімофте відповів не одразу. Він ніби перебирав спомини:

— Коли я не помиляюся, — нарешті сказав він, — дядько, отой вівчар, який мені розказував казку, твердив, що коробочку нібито заховали в якійсь печері. Але все це казки, байки…

Одначе Тік не поділяв думки моша Тімофте. Він був цілковито переконаний, що чарівна коробочка існувала, а відтак не могла зникнути безслідно. Надто вона вже цінна, аби отак просто могли забути про неї. Її десь дуже гарно заховали, та й годі.

— А той дядько, що пас вівці, не сказав, у якій саме печері заховано коробочку? — почав допитуватися малюк у моша Тімофте.

— Казав, що це могло б бути навіть тут, у наших горах, може, й у Чорній печері… Але хіба можна отак прямо вірити словам, коли йдеться про байку, про казку?

Тік подумки вирішив не перечити мошеві Тімофте, а спробував дізнатися якомога більше:

— А чарівне слово, яке б воно могло бути, моше Тімофте?

— Ага-а! Чарівне слово… — пробудився старий від уже інших думок. — Пригадую, я теж питав дядька, коли він закінчив розказувати казку… А був я тоді в такому самому віці, як оце ти… Але він не знав.

Ніхто його не знає… Забрала чарівне слово принцеса з собою в могилу…

— Не може бути, моше Тімофте! — заперечив Тік. — Я знаю від Марії, від своєї сестри, що дівчата язикаті. Не може такого бути, щоб вона не прохопилася перед кимось.

Мош Тімофте сховав посмішку у вуса, почувши Тікові слова, а особливо його аж надто серйозний і впевнений тон. Тому додав:

— Принцеса, може, й сказала комусь, але в казці воно не розкривається.

— Та-а-ак?.. А я думаю, що дядько просто не захотів вам сказати. Та я все одно дізнаюся!

— А може, воно написане на коробочці? — висловив здогад мош Тімофте.

— Це вже погано! Хто ж знає тодішню азбуку?

Старий дістав годинник і вголос проказав, котра година. Тік підхопився, мов опечений, бо давно вже так не запізнювався. Він від щирого серця подякував мошеві Тімофте й наладнався йти. Але мош зупинив його на мить, рівно на стільки, скільки треба було, щоб дістати із ніші загорнутий у тоненький червонуватий папір апельсин.

— Тримай, — сказав він. — Я ж знаю, що ти любиш помаранчі.

Малюк не мав іншої ради. Він схопив апельсин і прожогом метнувся у двері, забувши сказати «Добраніч!». Він боявся, щоб мош не завважив у нього сльози. Дорогою поклявся, що ніколи більше не дозволить собі ніяких поганих витівок супроти моша Тімофте й зітре на порох кожного, хто буде погано з ним поводитись. А вдома, коли вже заснув, йому приснилося, ніби він став володарем чарівної коробочки. Він прошепотів чарівне слово і став невидимий. Смикав за ніс Йонела, штовхав Трясогузку, зайшов у кіно без квитка, почув усі таємні розмови черешняків, читав оцінки в журналі. І ніхто його не бачив, ніхто. Прошепотів чарівне слово — і враз зробився невидимий… І яких тільки жартів він понавигадував завдяки цьому!..

Уставши вранці, Тік згадав усе, ну геть-чисто все, от тільки зовсім забув чарівне слово…

Майже півстоліття, відколи цей ліцей перебрався в приміщення з вежею й годинником, що височів над північною частиною міста, великий амфітеатр відкривався не більш як тричі на рік: на початку навчального року, в середині березня, коли святкувалося заснування ліцею, і в кінці навчального року. Всякі інші заходи, хоч би які важливі вони були, проводилися завжди у спортзалі або в аудиторії на другому поверсі. Навіть директор ніколи не наважувався порушувати традицію. Відтак амфітеатр залишався найпривабливішим місцем у школі, але не тому, що рідко відчинявся, а тому, що його сувора, майстерна архітектура з блиском мармуру вбирала очі й перехоплювала дихання.

Зачарування, яке амфітеатр справляв на учнів, мало й іншу причину.

Амфітеатр з часом став ніби скарбницею; все, що одержувала школа від своїх колишніх учнів, було там, у ряду засклених вітрин, які стояли під напівкруглою стіною. Речі у вітринах не були прикрасами, але всі вони, зібрані й виставлені в одному місці, свідчили про той вплив, який справила школа на долі своїх колишніх вихованців; отож надії чи спогади глядачів перетворювали всі ці речі в неоціненний скарб.

Чого там тільки не було!.. Газети й книжки, колекції мінералів і вироби з кераміки, знайдені в країні або деінде в світі відомими геологами й археологами, записники письменників і відомих учених, макети великих споруд, поміж ними й макет ліцею, дипломи та важливі відзнаки, мініатюри, які представляли задуми або престижні технічні інженерні проекти, що ними пишалася румунська політехніка, креслярські планшети, карти з листами й телеграмами, портрети й фотографії, карти районів Румунії поряд із картою якоїсь екзотичної країни, зробленої групою дослідників (серед них був і вітчизняний учений), та багато інших речей, що представляли всі покоління ліцеїстів. Кожен, сягнувши апогею своєї слави, відчував потребу та обов’язок визнати якимось, може, дуже простим, але щирим жестом визначальну роль школи в його житті. Була в цій такій різноманітній скарбниці й учнівська робота — взятий просто з парти й принесений в амфітеатр аркуш паперу, заповнений цифрами та алгебраїчними формулами — «Екстемпораль (тобто — письмова робота) з математики». Її автор, учень сьомого класу, три десятки років тому розв’язав складну задачу з вищої алгебри, подавши чотири варіанти її розв’язання, останній із них, глибоко оригінальний, викликав після повідомлення справжню сенсацію в математичному світі. Розвинута згодом майстрами алгебраїчних формул приголомшлива ідея школяра стала оригінальною теорією, яка зайняла цілий розділ, досі немічний, у математиці. Нікчемний нещасний випадок обірвав життя юнака на першому курсі навчання на факультеті. Після хлопця залишилась тільки сила-силенна неоформлених аркушів та оця «Екстемпораль із математики», яка шанобливо зберігається в амфітеатрі ліцею.

Того дня, коли відкривався амфітеатр, вхід учням та батькам у нього дозволявся на дванадцять годин — від восьмої ранку до восьмої вечора без перерви. У такий день ліцей приймав після обіду групи учнів і вчителів із сусідніх сіл та міст, яких найбільше приваблювала сюди розкіш амфітеатру. Але зранку амфітеатр був відкритий лише для тутешніх ліцеїстів.

Усі останні три дні перед його відкриттям минали під знаком нетерпіння, хвилювання, навіть остраху, але жоден із них не був таким жаданим, як день святкування закінчення навчального року. Тут справа ось у чім. Окрім звичних по всіх школах премій, по три для кожного класу, за традицією ліцею цього дня вручалася почесна премія найкращому учневі школи і премія канцелярії учневі, якого визначав учительський корпус на підставі критеріїв, що ніколи не були зафіксовані чи визначені і котрі, як правило, ніколи не пояснювались. І саме завдяки цій нагоді, шануючи таку шкільну традицію, випливали на поверхню певні факти, що затінювали престиж ліцею й завдавали страждань деяким учням.