Мош Тімофте почав набивати люльку, а Тік, скориставшись паузою, висловив уголос одну думку, яка не давала йому спокою.

— Як же цар міг прогнати дівчину, коли вона зробила таке гарне діло?.. Я на його місці залишив би їй царство!

— Авжеж, одначе, не всі люди міркували так у ті часи. Але казка твердить так, то хай так і буде…

— А як звали найменшу доньку?

Мош Тімофте безсило здвигнув плечима:

— Це, скажу тобі по правді, я забув чи, може, не спитав тоді вівчаря. А втім, здається, звали її чи то Іляна, чи Марія, не пригадую вже добре… Гаразд, на чому ми зупинилися?.. — спитав старий радше, щоб пересвідчитись, чи уважно слухає гість казку, бо сам добре знав, на чому він зупинився.

— Там, на галявині, під деревом…

— Ага, так-так… Там… Так-так… Тільки-но заснула дівчина, коли зненацька її розбудив якийсь шум. Вона напружила слух і глянула туди, звідки він чувся, — це було дуже близько, під самісіньким деревом, де вона спала. І побачила там, поміж корінням, кривенького чоловічка, старого карлика з довгою бородою — той мучився, намагаючись закинути кілька камінців у дупло на дереві.

Дівчина скочила на ноги й допомогла карликові. Разом з останнім каменем зник у темряві й карлик, але невдовзі з’явився на світло і так сказав доньці царя:

«Щонайвродливіша і щонайкраща принцесо! Я знаю твою долю і знаю, чому твій тато у хвилину неправого суду вигнав тебе з дому. Ти вчинила добре діло там, у халупці, воно варте зовсім іншої відплати, а зараз, допомігши мені, ти ще раз довела, що душа в тебе добра, справедлива й чесна. Хоч я тобі й не обіцяв ніякої винагороди і навіть не просив допомогти, ти прийшла й пособила мені. Предобра і прекрасна принцесо! Усе моє майно — оця коробочка, яку ти зараз побачиш…»

І при цих словах карлик показав дівчині маленьку сіру коробочку, звичайнісіньку металеву коробочку, тільки дуже блискучу.

«Оця коробочка — це все, що можу тобі подарувати, — сказав далі карлик, — але зважай, вона — чарівна, у ній прихована нечувана сила. Коли тобі буде сумно, ти відчини коробочку, і хай твої сльози падають усередину. А коли тобі загрожуватиме небезпека, притисни коробочку до грудей і тричі прокажи чарівне слово».

І карлик підійшов до принцеси й прошепотів їй на вухо чарівне слово. А потім заговорив уже вголос:

«Коробочка й чарівне слово врятують тебе від будь-якої небезпеки, хоч би яка велика вона була. Але остерігайся, люба принцесо, переказати комусь іншому чарівне слово! Коробочка тої ж миті втратить усю свою чарівну силу. А тепер ходи здорова й вір у доброту свого серця!»

І перш ніж дівчина встигла спам’ятатися, карлик зник. Вона шукала його, шукала скрізь, щоб хоч словом подякувати, але не знайшла ніде. Тоді дівчина взяла коробочку, сховала її за пазуху та й пішла своєю дорогою. І оскільки голод, втома і сум зростали в ній із кожним кроком, вона змучено сіла на камені й почала плакати, як це завше роблять жінки, аби заспокоїтись. Бідолашна принцеса, як гірко вона плакала!..

Але відразу ж, згадавши карликову пораду, дістала коробочку, відчинила її й підставила так, щоб сльози падали всередину. І диво, велике диво сталося! Кожна сльоза, ледь торкнувшись коробочки, перетворювалася в коштовний камінь. Скоро-скоро коробочка виповнилася діамантами й рубінами.

Почувши людські голоси, які наближалися, дівчина закрила коробочку й хотіла вже бігти, але одразу ж зупинилася, бо побачила лісорубів — стомлені й голодні, вони поверталися з роботи.

Побачивши її в такому жалюгідному стані, стомлену, бліду, обдерту, серця лісорубів переповнилися жалем. Вони взяли дівчину з собою, поділилися з нею шматком хліба. Від них вона дізналася про їхнє гірке й сутужне життя. Але перед тим, як піти в дорогу, дівчина залишила біднякам, котрі так турботливо допомогли їй, усі коштовності із сірої скриньки.

Відтак царівна, знеславлена родиною й вигнана з двору, сходила пішки всю країну. І щоразу, коли вона бачила злидні й горе, сльози її падали в чарівну коробочку. Багато, дуже багато нещасних і нужденних людей, які жили в цьому прекрасному царстві, відчули на собі допомогу прекрасної принцеси.

Одного дня, коли вона йшла битим шляхом, що розділяв країну навпіл, почула вдалині звуки сурм. Поспішивши туди, вона на превелику радість побачила свого батька разом з обома доньками на чолі царського почту.

Забувши про всі свої нещастя, які випали на неї, про всі свої страждання, яких зазнала після страхітливого повеління царя, дівчина кинулась назустріч тим, кого вона ні на хвильку не викидала із свого серця.

Проте цар, побачивши її, страшенно розлютився. Вихопивши з-за пояса шаблю, він громовим голосом звелів слугам порубати дівчину, яка кинулась їм до ніг.

Найменша царева донька, згадавши карликову пораду, притисла коробочку до грудей і швиденько тричі проказала чарівне слово.

І враз почула, що цар, він був лише за два кроки від неї, закричав дико, мов розлючений звір:

«Де вона, божевільна? Куди зникла негідниця, що посміла з’явитися перед мої очі? Знайдіть її і вбийте!»

Але царські воїни з оголеними шаблями бігали біля дівчини й не бачили її, хоч вона лежала, згорнувшись клубочком під копитами коней.

Тік стрепенувся і напружив слух. Мош Тімофте ласкаво глянув на нього й вів далі:

— Отак воно було! Коробочка могла робити невидимим того, хто її носив і знав чарівне слово. Отож воїни шукали марно. Дівчина пробралася на край поля, а царський почет пішов далі. І коли проїхав останній воїн із почту, пішла й вона своєю дорогою, куди очі світять.

Вона ходила всіма дорогами царства, ділячи хліб із бідняками, ночуючи, де прийдеться, і завжди платила за добро й гостинність коштовностями із сірої коробочки. І якщо по правді, то хто інший, як не бідняки й трудівники, заслуговували на це багатство?

Коли її брала туга за домівкою, коли вона відчувала, що не може далі жити, не бачачи батька-матері й сестер, дівчина шепотіла коробочці чарівне слово і йшла, вдень чи вночі, між вартою, відчиняла, невидима, ворота й двері царського палацу й заходила в кімнати, де жила раніше. Ніхто її не бачив, ніхто не чув, зате вона бачила й чула все. Іноді, коли сестри спали, вона гладила їх, сплячих, і проказувала пошепки слова любові. А потім знову бродила країною, заходила в найвіддаленіші закутки, жила серед людей, які завдяки своїй доброті й чесності стали для неї такими ж близькими, як батько з матір’ю та сестри.

Та ось одного дня на дорогах країни з’явилися царські гінці, які оповістили людям, що царство опинилося у великій небезпеці. Вороги зібрали величезне військо і хочуть напасти на країну одночасно з трьох сторін. Цареві, хоч як він старався, не вдалося зібрати стільки війська, як у ворогів. Люди були невдоволені його жорстокістю, його несправедливими порядками й не поспішали захищати країну, в якій вони жили в стражданнях та муках.

Почувши все це, найменша царівна пройшла вздовж і вшир усю країну, стукала в двері до тих людей, яким вона допомагала, говорила всім із пристрастю та болем про небезпеку, що наближається, і люди, почувши її мудрі слова, погодилися з нею й не довго барилися. Вони прощалися зі своїми хатами і йшли за принцесою, озброєні хто чим для лютої битви.

І ось, на превеликий подив царя, сторожа одного чудового дня сповістила, що до стольного міста підходить повите хмарою куряви величезне військо. Цар спершу затремтів від страху, але вивідники невдовзі принесли добру вість — військо, яке наближається до палацу, не вороже, а царське.

Коли ватажки війська, заковані в лати і при блискучих мечах, з’явилися перед царем, усі придворні завмерли, а коли цар спитав, з чийого наказу вони вирушили на битву, вони відповіли без страху напрямки:

«Ми прийшли з повеління наймилостивішої й наймудрішої твоєї доньки, яку ти колись прогнав із дому і яка, перейнявшись нашими болями та стражданнями, завжди була разом з нами».

І вони розказали цареві про діла, зроблені найменшою принцесою.

І лиш тоді цар зрозумів, що його найменша донька була наймудріша, бо вона найкраще показала, якою має бути доля багатства країни. І ще цар згадав, що своє коштовне каміння його старші доньки давно втратили: одна загубила, купаючись, а камінь із вершини вежі вкрали хижі птахи…