Тут двері розчинилися, і поміж радників, що стояли рядами, схиливши голови, з’явився смаглявий чоловічок, який тримав у руках таріль, покритий чорним оксамитом. Чоловічок поставив таріль перед троном і пішов так само мовчки, як і з’явився. Двері зачинилися, цар знову залишився зі своїми доньками віч-на-віч. Коли він одкрив таріль, той увесь засвітився, ніби звідти сходило сонце: на ньому лежали три діаманти невимовної краси, кожен із них більший, як голубине яйце. Дівчата дуже здивувалися, що вони такі великі й так сяють, потім подивилися на трон і чекали, що скаже їхній гордовитий батько.

«Ось, діти мої, — сказав цар, — хай кожна з вас візьме по каменю й зробить із ним, що схоче. А післязавтра надвечір отут, на цьому самому місці, розкажете мені про свої справи. Робіть усе без поспілу, справедливо, а ваші вчинки засвідчать, кому з вас правити царством».

І цар, спираючись на золотий посох, усіяний діамантами, пішов до своїх радників, які чекали його за дверима, залишивши дівчат наодинці з їхніми думками…

Мош Тімофте на часинку замовк, щоб припалити давно погаслу люльку й подивитися з-під брів на враженого гостя. Глибоко затягнувшись димом, він повів далі:

— Та-а-ак… І ось наступного дня рано-вранці найстарша царівна побігла до золотаря й звеліла йому зробити до обіду малесеньку золоту коробочку та ланцюжок, теж із золота. І перед обідом вона постала перед царем, показуючи, що коштовний камінь знаходиться в коробочці, з якою вона ніколи не розлучиться.

Вдоволений цар сказав своїй доньці так:

«Мудро ти зробила, донечко моя! Твій вчинок гідний всілякої похвали. Ти вважала, що царство — найдорожча річ, з якою не можна розлучатися ніколи, бо його доля — твоя доля, а твоя доля — його доля. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробили твої сестри…»

Середульша царівна ще з ночі скликала найвправніших майстрів-мулярів з усього царства і звеліла їм за один день змурувати велетенську вежу, вершечок якої тонув би в хмарах.

Тільки-но майстри добудували цю вежу, дівчина в найвищій кімнаті поклала свій діамант. І засяяв він звідти, з височіні, так сильно, ніби над світом зійшло друге сонце. А дівчина поставила довкола вежі силу-силенну озброєних до зубів вояків, від самого вигляду яких проймав дрож.

Побачивши все це, цар задоволено всміхнувся, і радість осяяла його старече обличчя. І він сказав так:

«Ти мудро вчинила, доню моя! Ти вважала, що честь країни повинна сяяти як сонце на всій землі. І ще ти думала, що все це треба захистити від ворогів. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробила твоя сестра».

Тим часом найменша царівна, котра, як і всі найменші дівчата в казках, була найвродливіша, бродила полями й лісами довкруг палацу, гірко терзаючись думками: що зробити з тим коштовним каменем, аби довести свою мудрість і силу правити державою. Уже давно й ніч опустилася на землю, а найменша донька ніяк не могла нічого придумати.

Тоді вирішила вона повернутися в палац і попросити в батька ще один день. А коли йшла назад, заглибившись у свої думки, то збилася з дороги. От іде вона, йде і, може, йшла б дуже довго, якби їй не причулося, ніби десь хтось плаче. Зупинилась дівчина, прислухалась, аж тут знову почувся плач. Жаліслива за вдачею, вона рушила на плач і опинилась перед халупою за велетенськими деревами, перед бідною розваленою хижкою, яких вона досі не бачила і навіть не читала й не чула про них.

Заглянула дівчина туди через дірку, що правила за вікно, і побачила убоге приміщення, освітлене одною-єдиною свічечкою, та й та вже догоряла. За низеньким триногим столиком сиділи двоє зажурених людей: чоловік і жінка, обоє в лахмітті. Вони аж заходились від плачу.

Царівна дуже здивувалася, побачивши все це, бо ж, кажу, досі ніколи не бачила ні халуп, ні людей у лахмітті, а що люди плачуть, то бачила тільки на похоронах. У царському палаці всі люди завжди сміялися й були веселі. Дівчині закортіло негайно дізнатися, чому ці люди так гірко плачуть. Вона зайшла в хижку, забувши постукати в двері, і лагідно спитала тих двох людей, наляканих несподіваними відвідинами:

«Що сталося, люди добрі, чому ви так гіркло плачете?»

Чоловік спохмурнів і не зважився сказати нічого, бо впізнав у нежданій гості доньку самого великого царя, а дружина його, як і всяка жінка, почала виливати перед дівчиною душу, а та закам’яніло слухала її:

«Як же нам не плакати, принцесо, коли нашу халупу обсіли злидні, мов мухи стерво. Семеро дітей послав нам господь, і всі семеро хворі й голодні, а ми не знаємо, чи й дотягнуть вони до завтрашнього дня. Кожен гріш тікає з нашої хати, мов сарна від вовка, хліб у нашій хаті — така ж сама рідкість, як горе в хаті багача. Цілющі ліки ніколи й не з’являлися в нас, так само як не заходили сюди й радощі. Єдине світло і радість, яке наважилося прийти сюди, — це ти, велична й прекрасна принцесо».

Царівна страшенно здригнулася від усього почутого, але ще страшніше вона здригнулася, коли побачила сімох дітей, жовтих як віск і тоненьких мов очеретини, аж знетямлених від болю та голоду, що лежали на дерев’яних ліжечках.

«Люди добрі, — сказала вона з непогамовним болем у голосі, — я розкажу цареві про все, що тут бачила, і він допоможе вам, бо він надзвичайно сильний, багатий і справедливий. Але поки він учинить по-справедливості, візьміть оцей коштовний камінь, підіть із ним у місто і скажіть купцям, що це я дала його вам і звеліла обміняти тільки за його справжню ціну. Бо інакше буде біда на їхні голови».

І перш ніж нещасні люди встигли впасти на коліна, дівчина поклала коштовний камінь на низенький триногий стіл, швидко вийшла з халупи й не зупинялась, аж поки прийшла до свого тата-царя. Глибоко вклонившись йому, як і належало за звичаєм, вона сказала голосом, що аж тремтів від радості:

«Преславний тату, ти завжди вчив нас, що країна та всі її багатства — для життя й щастя людей, які її населяють. Я віддала коштовний камінь одним бідним людям, обійденим щастям і справедливістю у твоєму царстві. З його допомогою семеро дітей врятуються від смерті й житимуть у радості й достатку до кінця днів своїх».

І дівчина переповіла цареві та радникам, які всі поспішно зібралися, свою пригоду в лісі.

Цар спершу поблід, потім позеленів від люті, далі почервонів, мов буряк, і гаркнув так, що аж здригнулися стіни палацу, а душі радників сховалися в п’яти: «Згинь з очей моїх, мерзотнице, дурепо, якщо ти здатна була виставити на посміховисько і батька, й країну! Згинь з очей моїх, божевільна, якщо не вмієш берегти найкоштовніших речей! Іди до своїх жебраків і навіть близько не з’являйся тут ніколи. Зараз же йди звідси, безрозсудна!»

А потім сказав придворним, яких охопив страх: «Хай знають у всьому царстві, що відсьогодні в мене тільки дві доньки, а хто насмілиться прийняти в себе третю або хоч ім’я її згадає, той буде кинутий у найглибшу й найтемнішу темницю, він буде підданий найтяжчим тортурам і довіку не побачить світла сонця. І хай знають у всьому світі, що після моєї смерті царством правитимуть дві доньки, які своїми вчинками довели свою мудрість і вміння!»

Найменша царівна вже цієї ж ночі втекла з палацу, і ніхто не посмів глянути співчутливо їй услід або хоч промовити одне-єдине лагідне слово. Може, то її сестри намовили царя супроти неї, нашептавши йому на вухо, ніби вона несповна розуму й виступає проти порядків у країні.

І пішла найменша царева донька в невідому дорогу, у холодну й зловісну ніч. Зупинилася аж удосвіта, коли царське взуття геть розлізлося, а сукня, гарна сукня з пурпурного шовку, перетворилася на дрантя. Ноги її закривавились, жорстоко діймали голод і втома, але оскільки дівчина весь час бігла через ліс, то ніде не знайшла людського помешкання чи воріт, у які можна було б постукати. Та найбільше мучила її туга за батьком і за рідними сестрами.

Вийшла дівчина на галявинку з густою шовковистою травою. Знесилена від утоми, впала під якимось старезним деревом і, заплакавши, мов мале дитя, умить заснула…