Марія зробила реверанс:

— Хай вони йдуть до дідька, як ти кажеш. Я нічого не маю проти. Навіть можеш допомогти їм якомога швидше дістатися туди… якщо проведеш мене до каштана. Вони обидва чекають мене надворі і теж погрожували запустити руки в мої коси. Ти ж не можеш залишити мене в небезпеці…

Але, на її подив, Йонел і не думав іти з нею. Він розгорнув книжку і почав розглядати якісь малюнки.

Марія спересердя вдарила каблуком об підлогу:

— Боягуз!

— Геть звідси, бридка! Не бачиш, у мене справи… І, правду кажучи, нема в мене ані краплі симпатії до твоїх кіс. Ну, геть звідси!

— Я не піду!

— Роби, як знаєш… Отже, різниця між архаїком і палеозоєм…

— Полягає в тому, що архаїк був населений найпростішими організмами, без жодних властивостей, їх найточніше було б назвати Йонелами, а палеозой…

— Мав єдину деформовану, брехливу й нестерпну істоту… — заквапився хлопець.

— Яка називалася розвинений Йонел! — поставила крапку в розмові Марія й прожогом вискочила за двері, а Йонел тільки рота роззявив.

Хоч хвилини, відведені на роздуми, минули, підлітки під каштаном не поспішали вихоплюватися зі своїми рішеннями. Кілька днів, відколи Віктор наткнувся на карту в старому архіві, він день і ніч думав про потрібний їм об’єкт, вимріяний Віктором, але він видавався їм таким далеким, що вони навіть не насмілювалися назвати його. Дан, зрештою, згнітивши серце, заговорив, але таким жалібним голосом, ніби долав непереборну перешкоду:

— Човен, ось що нам треба, мамо рідна…

Усі погодилися з Даном, кивнувши головами, ховаючи водночас сумні й розгублені погляди. Тільки Урсу спробував не приймати такої жалібної увертюри:

— Ну й що? Велике діло — човен… Якщо…

Але під здивованим поглядом Лучії слова завмерли в нього на губах. І саме тут нагодилася насуплена Марія.

— Він навідріз відмовився йти, — повідомила вона. — Блазень! І я впевнена — то все від гордощів!

Але чи про Йонела їм зараз думати? Всі забули про нього, їх гнітив інший тягар. Здивована, що їй ніхто нічого не відповів, Марія звернулася обурено до всіх:

— Ви кепкуєте з мене? Що тут сталося? Кажіть же! Ніби у вас кораблі потонули…

На якусь мить запало мовчання, потім голосний регіт був відповіддю на її слова, а це ще дужче спантеличило дівчину. Вона нічого не могла збагнути, але Дан, розуміючи її стан, почав заспокоювати на свій лад:

— Еге-е!.. Як то добре було б, Маріє, як то гарно було б, аби в нас потонуло кілька кораблів… Мамо рідна, тоді в нас залишився б хоч один… Що? Ти досі вважаєш, що ми жартуємо? А ми ж тільки про кораблі й човни думаємо… Ось глянь на карту, глянь: річки, озера… Як нам їх перейти?

Цієї миті гостра голівка Трясогузки висунулася з листя й тихенько, наскільки дозволяла шия, потяглася вниз, а великі, мов цибулини, очі шпигуна витріщились на карту.

А за кілька метрів вище від нього, на тому самому каштані, тоненька й дуже спритна, судячи з того, як вона рухалась, рука обережно звелась і блискавично метнула з кулака м’який, але колючий плід. Він пролетів точнісінько заданою траєкторією, тобто з міліметровою точністю влучив у маківку Трясогузки. Катастрофи уникнути вже було ніяк. Лише на частку секунди втратив він рівновагу, і так досить ненадійну, і тепер уже ніхто й ніщо не могло врятувати його від падіння.

Під страхітливий акомпанемент крику, тріску, шуму тіло Трясогузки полетіло до землі, яку він так злодійкувато покинув. Але старий забутий сучок пожалів ребра й кості невдахи-шпигуна й підхопив його на льоту за штани, уберігши таким чином від неймовірного удару об землю й затримавши в підвішеному стані за якихось два метри над землею. Якби хлопець не репетував так перелякано, будь-хто, побачивши його зараз, як він теліпається в повітрі, подумав би, що той відпрацьовує вправи з невагомістю.

Несподіване видовище, цілком блазенське, викликало неймовірний сміх у групі черешняків. Тільки Урсу, не втрачаючи самовладання, бо йому часто траплялося бувати в незвичних ситуаціях, зняв бідолаху з сучка, поставив на землю, суворо глянув на нього і гаркнув:

— Ну-у-у!

Пережитий страх та похмурий вигляд Урсу вимусили Трясогузку вкласти рештки своїх сил у ноги. Черешняки згодом присягалися, що жоден найчистокровніший рисак на найбільших перегонах не зміг би позмагатися з Трясогузкою, коли той ошаліло рвонув до школи. І хоч він летів, мов випущена з лука стріла, все одно ззаду в штанях виднілася пристойна дірка, через яку вибивалася, мов білий хвіст, сорочка.

Якби хтось із черешняків здогадався хоч на мить глянути вгору на каштан, то вони побачили б там білявого скуйовдженого шибеника, якого напав такий сміх, що він ледве стримував його, однією рукою затуливши собі рота, а другою підтримуючи живота. Той шибеник — не хто інший, а Тік. Саме цим пояснюється і падіння Трясогузки, і те, що малюк не міг утратити рівноваги, хоч би його навіть скрутило від сміху.

Але черешняки вже не мали часу вдивлятися на вершину каштана, бо секунда в секунду, як це й належало, мош Тімофте на кам’яних сходах почав трясти дзвоником.

Приміщення школи брали таким самим відчайдушним приступом, як і виходили з нього.

Мош Тімофте навіть не поворухнувся на своєму місці, аж поки в коридор зайшли останні школярі. Ними були Сергій і Трясогузка. Старий довго дивився вслід Трясогузці й тільки скрушно хитав головою, побачивши його порвані штани. У глибині душі він жалів цього нещасного шалапута.

Сергій, навпаки, гірко дорікав вивідникові:

— Ти що, неспроможний навіть утриматись на дереві?

— Провалитись мені крізь землю, це мене Урсу скинув із дерева!

— Що ти мелеш, хіба Урсу був на дереві?

— Не був… Але тобто…

І аж тепер Трясогузка збагнув, чому він упав. Урсу весь час був на землі. А хто ж тоді в біса його так штовхнув? Хто його вдарив? Адже хтось ударив його кулаком по маківці, від того він утратив рівновагу і впав.

У великі двері школи проскочив нарешті й останній з останніх. Мош Тімофте сердито глипнув а нього, навіть глухо кашлянув кілька разів, але то радше для того, щоб той подивився на себе, бо в нього був такий вигляд, хоч пробі кричи. Однак кількома рухами паливода змів усі до єдиного сліди свого загадкового й відчайдушного підйому та спуску по дереву. Сорочка, заправлена в штани, комір розгладжений, шкарпетки підтягнуті, штани обтрушені — і все це за кілька секунд. Навіть більше — він ще встиг хитрувато підморгнути мошеві Тімофте, потім засунув руки в кишені й глянув, насвистуючи, на розірвані штани Трясогузки.

Але Трясогузка не чув його й не бачив. Він тільки питав, ще не знаючи, що до нього прилипло прізвисько, дане Тіком:

— Хто ж це в біса мене скинув?

Але у відповідь йому прозвучав тільки регіт скуйовдженого паливоди, який бігцем піднімався на другий поверх.

Мош Тімофте почепив дзвіночка на місце в кутку в коридорі, але не одразу пішов подивитися, що діється на подвір’ї і в саду, як це завжди робив. Він постояв трохи в коридорі, почистив і набив люльку, пильнуючи двері канцелярії. Йому треба було перекинутися кількома словами з учителем географії й природознавства, керівником восьмого класу. Він добре його знав, ще відтоді, як той юнаком із білявим непокірним чубом, впевнений і швидкий у рухах, з веселим відкритим поглядом уперше піднявся сходами ліцею, щоб почати тут викладання свого предмета. Мош Тімофте був тоді першим проводирем нового вчителя в шкільних лабіринтах. Юнак виявився жартівливим, він не поминав для цього жодної нагоди, видирався на всі купи, заглядав у всі ями й рови, цікавився кожним деревом; у ньому вчувалася спрага знати все, заприязнитися з усіма в своїй новій батьківщині — так він називав школу та її володіння.

— Ця школа — справжня батьківщина, батьківщина, в якій не можна почувати себе зле…

— Це вже як сказати, — спробував заперечити йому сторож. — Може, вам захочеться піти звідси… Не знаю вже, хто мені казав: мандри — дуже гарна річ…