Яке жорстоке нещастя! Тік лишень спромігся поглядом провести траєкторію падіння бомби, падіння гарматного ядра… Ніколи малюк не був ще такий безсилий…

Зошит зачепився за стріху, а потім… Тік заплющив очі й до болю стиснув кулаки, ніби той страхітливий зошит мав упасти йому на голову, а не на голову Марії, яка спокійно розмовляла з Віктором на ганку.

Черешняки мали зустрітися в Урсу в затишному місці за хлівом-складом. Хлопці прибули точно на домовлений час, але дівчата запізнювалися. Марія хоч попередила Віктора, що, може, затримається або й зовсім не прийде. Але з Лучією сталося щось неймовірне. Вона не попередила нікого і взагалі нікому нічого не сказала.

Та не це найдужче здивувало хлопців. Лучія завжди була дуже пунктуальна і на всяку зустріч приходила перша. Дан навіть прозвав її «Королевою ввічливості», і всі остерігалися її гострого язичка, коли йшлося про точний час. Ось чому було щось незрозуміле в запізненні Лучії.

— Санта Лучія! — нервував Дан. — Нарешті й вона припустилася помилки. Мамо рідна, як я познущаюся з неї, ха-ха!

— Не трапилось би з нею чого-небудь! — затурбувався Урсу.

— Я про це теж думаю, — сказав Йонел. — Ба навіть підозрюю, що таки сталося… Думаю, її не пускає батько! Не забувайте — він доктор, а такі люди не бачать нічого, не думають більше ні про що, окрім мікробів, переломів та кровотеч. Для них екскурсія, очевидно, просто нещасний випадок… Отже…

— Отже… найкраще буде, якщо ми почекаємо трохи, — запропонував Віктор. — Не дуже поспішаймо з висновками… Може, й сталося щось, а може, нічого особливого…

— Я залишаюся при своїй думці, — затявся Йонел. — У цьому й ви невдовзі переконаєтесь. Не дозволить їй доктор, навіть більше — не буде нічого дивного, коли він і нам почне ставити палиці в колеса… Ось дивіться, хіба я вам не казав?

Йонел кивнув на ворота. Усі одразу ж глянули туди. Звідти, де вони стояли, черешняки могли бачити ворота, самих же їх не було видно. На подвір’я заходила Лучія, але не сама, а в супроводі якогось низенького чоловіка, ще не старого, але з геть сивою головою.

Окуляри в золотій оправі надавали ще більшої поважності його постаті. Тільки усмішка, яку знало всеньке місто, ніби зникла з обличчя доктора Істрате.

— Ну тепер тримайтеся! — злякався Йонел.

— Та годі вже, вороне нещасний! — гримнув Дан. — Ти вже три дні накаркуєш біду, мов кретин…

— Кретин ти, або той індивід, який приховався в твоєму одязі! — швидко відрізав Йонел.

Перемовки відбувалися пошепки й на ходу, бо хлопці вимушені були йти назустріч гостям.

Доктор ледь усміхнувся хлопцям у відповідь на не дуже захоплені вітання. Він подав кожному руку, а коли Лучія відрекомендувала йому Урсу, обличчя його й геть спохмурніло:

— Ага, то це ти — Урсу, чемпіон з боксу! У мене чимало клопоту через тебе з носами й ребрами хлопців. Ти міг би бити трішечки слабше і влучати в сонячне сплетіння. Це надійніше й не залишає слідів… Отже, як мовиться, ти — ангел-хранитель групи…

Зніяковілий Урсу спробував заперечити:

— Ви знаєте… я… ми всі разом… всі за одного…

— Зна-аю… Як же не знати, — відповів доктор дуже серйозно, але враз повеселішав і додав: — Якщо ти теж ідеш в експедицію, то я спокійний…

Дан мимохіть штовхнув ліктем Йонела, але звернувся до гостя:

— Ми боялися, що ви не дозволите Лучії, і хотіли вас запевнити всі — я, Йонел…

— Навіщо всі? — розсміявся доктор. — Це було б невигідно для вас. Я, приміром, не дуже в гарних стосунках із тими, хто не займається спортом. Бо вони боягузливіші й слабші, аніж спортсмени… Я не довірив би дочку тому, хто замість того, щоб утримати її від падіння в якусь підступну яму, міг би впасти туди перший і, зашпортнувшись, збільшив би її шанси залишитись на дні ями… Отже, це ти одержав премію?

Одним поворотом фрази доктор Істрате заспокоїв усіх хлопців, крім Урсу, — той став ще розгубленіший, ще збентеженіший.

— Ви знаєте… я навіть не думав… Тобто… Мені навіть не спадало на думку жодного разу…

— Дуже добре! — похвалив його гість. — Якби ти хоч раз подумав про неї, вона дісталась би комусь іншому. Точнісінько так само, як і за моєї молодості… Через рік-два ти дізнаєшся, за що тобі її дали… Ви все зібрали в дорогу?

Ще один поворот, від якого Урсу пожвавішав. Згадавши, що він тут господар, хлопець запросив прибулого і, ясна річ, його доньку у свій склад. Пішов з ними й Віктор, надворі залишились тільки Дан та Йонел.

— Ну, що ти скажеш? — накинувся Дан на товариша. — Як тобі подобаються докторові мікроби, переломи й крововиливи?

— Цей доктор, мабуть, полюбляє спорт, — не дуже впевнено спробував захиститися Йонел.

— Краще визнай, що він може… може поставити тебе на місце…

— Твої жарти схожі на облізлу кицьку.

— Ось тут ти помиляєшся, — одразу ж заперечив Дан. — Вони схожі на тебе, бо так само безглузді…

Сварка поволі розгорілася й доходила вже до верхньої точки, коли об’єкт, який спричинив її, вийшов нарешті зі складу в супроводі Лучії, Віктора та Урсу.

— Непогано… — зі знанням справи похвалив прибулий. — Мені подобається. Я переконаний, що й діти… пардон, юнаки можуть іноді бути серйозними. Це добре, добре…

Йонел не забарився похвалитися:

— Якби ми вирушали просто в експедицію, це було б одне. Не знаю, чи казала вам Лучія… ми підготувалися до наукової експедиції, а не просто до екскурсії…

— Лучія мені начіпляла дзвіночків на вуха, — погрозив їй доктор. — Від них мені й досі непевно дзвонить у голові. Перепрошую, я не хочу видатись нескромним, та чи не міг би я дізнатися про мету вашої експедиції?

Йонел тільки цього й чекав:

— Ми хочемо уточнити карту району, скорегувати її, виправити помилки, які, можливо, допущені там, і доповнити її. На карті, яку ми знайшли в музеї, повно білих плям… вона дуже приблизна й поверхова…

— Непогано, — погодився доктор. — Мені подобається, дуже подобається. А в ваші плани, мабуть, входить скласти й карту печери?

Новий поворот збив з пантелику всіх черешняків. Юнаки домовлялися не говорити батькам надто багато про печеру, а представити її так, ніби вона не являє для них якогось особливого інтересу, мовляв, вони відвідають її мимохідь. Запитання загнало їх у безвихідь. Дан, скориставшись нагодою, що доктор не дивиться на нього, моргнув Лучії — хай вона відповідає.

— Ми зайдемо і в печеру, — сказала вона. — Але я тебе дуже прошу, таточку, не прохопись про це ніде жодним словом. Це наша цілковита таємниця!

— Ти не довіряєш своєму батькові? — вдав із себе і здивованого, і ображеного доктор Істрате.

— У кожного свої наміри, — втрутився Йонел. — Я, приміром, хотів би зробити важливе наукове відкриття…

— Непогано… Мені подобається…

Це прозвучало ніби як запрошення продовжувати, і Йонел не розгубився:

— Ви знаєте… Гірські утворення в нашому регіоні дуже старі, від палеозойської ери. Але я думаю, що вони, ці утворення, насправді пізніші, а існують ще одні, давніші.

— Тобто… так вважає наш учитель природознавства, — уточнив Дан. — На передостанньому уроці…

— Пробач, — урвав його Йонел. — Значить, я хочу довести, що палеозойські формування не найдавніші…

— Ага! — збагнув Лучіїн тато. — Ви хочете скористатися цим природним дуплом, цим зондажем, який являє собою печера, щоб знайти найдавніші відкладення…

— Точно! — гаряче потвердив Йонел. — Я цілком певен, що ми натрапимо на значно давніші утворення.

— А в найгіршому разі — на залишки старого граніту, — сказав Віктор.

— Будемо сподіватися, що вам пощастить, — усміхнувся доктор. — Ну, якщо ви до кінця були щирими, то відвертість за відвертість. На звичайнісіньку екскурсію я Лучію з вами не відпустив би. Але оскільки ви за всіма правилами задумали наукову експедицію, то це інше діло. Я пересвідчився, що ви ретельно підготувалися до неї, і вірю, що будете обачні. Саме тому я й хотів би дати вам одну пораду…