ПЕТРЕКЕСКУ БУВ САМ?

Урсу згідливо кивнув головою, і Лучія передала. Апарат зацокотів знову:

ТОЧНО? ТОЧНО? ДЕ?

Зошит знову опинився в руках Урсу, але цього разу крем’язень не міг відповісти одним жестом:

— Я не можу сказати з певністю де… Як я в дідька можу визначили для них місце?.. Десь кілометрів за чотири від нас. Біля підніжжя однієї скелі, твоєї скелі, Лучіє, біля шахового коня… Та скеля біля гори, де вхід у печеру. Петрекеску був сам… хоч мені видалася дивною його несподівана поява і дуже швидка.

Лучія одразу передала:

САМ, ХОЧА З’ЯВИВСЯ ДИВНО, РАПТОВО/ ПІД СКЕЛЕЮ БІЛЯ ГОРИ З ПЕЧЕРОЮ.

З печери передали нові запитання:

ВОНИ ДОВГО РОЗМОВЛЯЛИ? ПЕТРЕКЕСКУ КУРИВ?

Урсу двічі кивнув на обоє запитань. Одне ствердне, друге заперечне. Лучія передала.

Останнє слово, яким обмінялися «морок» і «світло», було привітання, яке черешняки прийняли для експедиції:

ЩАСЛИВО!

ЩАСЛИВО!

Останні вицокування, потім мовчанка, мить тихого зітхання, секунди хвилювання, смутку, потім погляд Лучії став проникливий і гострий.

Вона перечитала повідомлення й доповнення, але не одразу закрила зошит. Запитання з-під землі були не дуже заспокійливі. Чому їх цікавить, чи Петрекеску був сам? Чи він курив? І навіть те, чи довго розмовляв? Які подробиці стали їм відомі?

Урсу дивився на Дана, Дан на Лучію, а Лучія вдовольнилася тільки тим, що знизала плечима й вимкнула апарат.

Вони зупинились на постій у затінку, тут було прохолодно, трава шовковиста, а лагідне світло ніби переносило в собі духмяні запахи.

Розвідники у темряві пройшли друге озеро, так само, як і перше, користуючись плотом, мотузками й відвагою Віктора. Пліт по черзі перевіз їх на лівий берег, на вузеньку кам’яну смужку, яка вразила всіх, особливо Віктора. Карта, на якій Віктор весь час робив поправки, вказувала на цьому місці озеро менше, ніж перше, у великій залі, з широкими кам’янистими берегами. Озеро розширилося, затопило кам’янисті береги, і лиш невеличка латка, на яку висадились черешняки, виявилась незатопленою. Це були найбільші перетворення, на які вони досі наткнулися в печері.

Підземний потік продовжував свій біг до невідомого злиття річок чи, може, до кінцевого пункту печери, як це вказувала карта. Черешняки використовували його, як і раніше: він, розумний, слухняний, був для них справжнім другом у цьому мороці з відлуннями й погрозливою невідомістю. Однак треба було переправлятись на протилежний берег, на правий, бо він трохи зручніший. Карта дуже твердо вказувала на це, і справді, об’єднавши світло ліхтарів, вони побачили на досить чималій віддалі широкий берег, трохи вищий, берег рівненький, під безладними стінами.

Тікові знову пощастило знайти край нового озера, за кілька кроків від місця їхнього причалу, третій недокурок цигарки, схожий на інші два.

Але ось у променях ліхтарів правий берег повужчав, став недоступний, весь він залитий водою. На карті нічого цього не було видно. Ще одна важлива зміна рельєфу. З допомогою плота переправились на лівий берег, по якому можна було рухатися вперед, хоч і набагато важче, ніж раніше.

Йонел став дуже мовчазний. Він уже не віддавав наказів, тільки робив коментарі, та й то рідко. Час від часу бурмотів щось, відкриваючи якийсь відклад з підозріливою композицією, або коли думав, що знайшов зразок архаїчного граніту, який так невідступно переслідував його.

Віктор і Тік, весь час попереду, з запалом обшукували й досліджували все скрізь: на березі, в нішах, у ямах, у тріщинах, за валунами. У Тіка не виходило одне з голови: чарівна коробочка. Саме тому він, тільки-но траплялася нагода, мчав уперед, а Цомбі за ним. Аби нікому не дати шансу знайти коробочку

Віктор теж шукав щось, але, здавалося, він знає, що шукає. Він шукав щось, шукав так рішуче, ніби те «щось» саме він і залишив у печері. Тільки Марія, хоч її час від часу й пробирали холодні дрижаки, хоч їй іноді і вчувалися в відлунні погрози, не хотіла шукати й знаходити нічого, не хотіла думати про щось погане; вона мріяла про бальну залу, яку вони проминули, з мармуровими лицарями, з кольє й погаслими, готовими завалитися канделябрами, а ще вона мріяла про більшу залу, з сизуватим голубим світлом, з підлогою з білих плит, і бачила себе, як вона, юна і вродлива, робить піруети, піруети, піруети…

Але її привів до тями голос Віктора, тихенький голос, без тої непомітної вимови болю, яку тільки вона знала в нього.

— Знайшов, нарешті…

Він говорив ніби комусь чужому або нікому, однак усі почули його й підійшли ближче. Це була наполовину викурена цигарка. Але ж відколи шукав її Віктор!

— Тепер я не маю анінайменшого сумніву, — сказав він. — Люди, які пройшли тут, перед нами, дуже добре знають печеру. І ще я думаю, що курець був схвильований… Дуже мала відстань між двома недокурками; цигарки ніби припалені одна за одною, а може, навіть одна від одної… Знаєте, що дуже дивне в цьому відвідувачеві?.. Те, що він не здається відвідувачем! Таке в мене склалося враження: замість оглядати печеру, він заходжується курити. Щонайменше чотири цигарки, Тіку… Отже, нема вже потреби шукати недокурки…

— А чому ти думаєш, що я шукаю недокурки цигарок? — відповів зачеплений за живе малюк.

— Вибач, будь ласка… — сказав Віктор. — Але якщо все-таки випадково знайдеш, хоч один…

— Я й сам знаю… Ти краще скажи про це Йонелові, бо він поки що не знайшов геть нічого…

На якусь часину голоси згасли. Усі знали, що наближаються до останньої зали, тобто до кінця печери. Біля самого входу до зали Марія побачила якусь блискучу річ, але не встигла вона й слова сказати про своє відкриття, не кажучи вже про те, щоб підійти ближче до нього, як її кирпатий братик метнувся, мов шуліка, на ту річ. Яке ж розчарування чекало малюка! Це була звичайнісінька консервна бляшанка, порожня бляшанка. Тік подав її Вікторові, а Віктор, без особливого інтересу оглянувши її, передав далі Йонелові.

— Ця бляшанка ще більше заплутує все, — сказав Віктор. — Якого дідька з’явилася ще й вона? Хай їй грець!..

— А ти чому хвилюєшся? — Йонел спробував заспокоїти його. — Люди зголодніли й попоїли… Мені це здається дуже просто…

— А мені ні! — затявся Віктор. — Чи не занадто вони голодні, ці індивіди?.. Вони ж щойно їли, там, біля входу… І знову зголодніли?..

— А може, один їв там, а другий тут, — розмірковував Йонел. — Зголоднів чоло… індивід.

— Якщо вони були разом у печері, а це майже напевно, — сказав Віктор, — то важко припустити, що один їв, а другий дивився. Або ти голодний, і коли бачиш, що починає їсти один, то починаєш їсти й ти, або ти не голодний зовсім, і тоді чекаєш, поки вийдеш надвір і там уже попоїси як слід. Але ж тут не так: Ікс наїдається вволю антрекотами й сардинами, Ігрек дивиться на нього, а через півгодини або через годину згадує, що й він голодний і починає відкривати бляшанку консервів… Рогалики, бісквіти — ще сюди-туди… Але консерви! Це вже виходить за всякі межі!

— А що ти сам думаєш про це? — спитала Марія. — Досі ти лиш відкидав наші думки…

— Я вам сказав: загадка двох відвідувачів стає заплутанішою. Моя думка така: один із цих двох, тільки один-єдиний, уже здавна багато разів відвідує печеру…

— Отакої! — злякалася Марія. — Ти хочеш сказати, що він випередив нас… бо я не розумію, навіщо ходити багато разів у печеру, але не для того, щоб уважно вивчати її, тобто… для того, щоб зробити карту печери!

— Про це я не думав, — сказав Віктор, — і навіть не вважаю, що нам треба про це думати. Це неможливо! Ми теж прийшли заради карти, і хоч ми пройдемо тут багато разів, але я цілком переконаний, що не перетворимо печеру або одну із її зал у їдальню. Бо ми все одно їстимемо надворі, на повітрі й при світлі. Ні, Маріє, я думаю інше, я думаю, що один із тих двох відвідувачів тривалий час перебував у печері…