— Тривалий — скільки? — спитав Тік. — Годину, дві, півдня? Спати — бр-р-р! — я не думаю, щоб він спав тут…
— Не знаю, Тіку. Я не можу визначити з точністю до години. Скажемо так, аби не помилитися, що він перебував тут стільки часу, скільки треба одному чоловікові, щоб кілька разів поїсти. Досі ми знаємо, що він їв тричі…
— Це неймовірно! — збунтувався Йонел. — Аби, часом, не повторилася історія, яку я вичитав в одній книжці…
— І я цього боюся, — швидко підхопив Віктор. — Я побоююсь, аби ми не підпали під вплив книжок. Може, ця історія найпростіша, а ми самі заплутуємо її своїми припущеннями. Ми, часом, не забули, задля чого прийшли сюди?
— А чи не краще було б нам спробувати ще раз зв’язатися з тими, що надворі? — нагадала Марія.
Мов отямившись зі сну, черешняки кинулися до апарата. Виклик за викликом, сигнал за сигналом — нарешті: зв’язок! Під час обміну повідомленнями Віктор спитав про те, що його найбільше доймало. Коли перша зустріч на радіохвилях закінчилася, Йонел поспішив заспокоїти товаришів:
— Думаю, загадка прояснюється: через печеру пройшов Петрекеску. Він знає цей район, як ніхто інший, і сам по собі факт, що він за два кроки від нас…
Віктор обірвав його майже брутально, чого за ним ніколи не водилося:
— Ні, Йонеле! Навіщо ми вводимо в оману самих себе?.. Ти чув, що я питав Урсу. Мисливець не курив, скільки й розмовляв з ним, і тоді, коли тримав нас у парку майже до півночі, не курив. Він не курець. Але це не означає, що він не був у печері. Я певен, що він один із двох відвідувачів. Але з цього виходить, що він нам набрехав. Це означає, що він не продав човна, слово честі…
— А може, другий індивід мав човна, чи, може, й вони зробили собі пліт, як і ми. Отак воно й є! Зробили й вони плота!
Віктор остудив Йонелів запал:
— І де ж він, той пліт?
— Як де? — здивувався Йонел.
— Ти ж не думаєш, що вони забрали його з собою надвір, — сказав Віктор. — Це вже було б занадто. Ми понесемо пліт із собою чи будемо щасливі позбутися його тут, біля озера?.. А надувний човен — інша річ… Випустиш із нього повітря, і бери на плечі, мов пальто. Але це означає, що мисливець набрехав нам, і…
— І? — спитала Марія, трохи налякана.
— Знову трохи ризиковане припущення, — ледь подався назад Віктор.
Але в Йонела виникло ще одне запитання, яким він намагався підтримати свою думку:
— А якщо човен чи пліт, тобто те, чим вони користувалися, тут?
— Я розумію, про що ти думаєш, — сказав Віктор. — Ти хочеш сказати, що один із чоло… із відвідувачів ще знаходиться зараз у печері, може, навіть недалеко від нас, а може, навіть чує нашу розмову…
Йонел здригнувся. Не про це він думав, але одразу ж зрозумів, що це цілком логічна відповідь на його запитання. По спині йому ніби щось пробігло.
— Якщо човен чи пліт у печері, — вів далі Віктор, — то він не може бути десь-інде, а тільки на березі цього озера. Тут закінчується печера. Далі вода й бікарбонат кальцію не знайшли спільної мови й не зробили хати… тобто гарної печери…
Але його спроба пожартувати не знайшла підтримки. Чи всі перебували під гнітом якогось важкого передчуття, чи вони відчували м’яке тріпотіння мороку?
— Що ж нам робити? — Тік висловив уголос запитання, яке цікавило всіх.
— Що будемо робити? — підправив його Віктор. — Ми дійшли до кінця печери, Тіку, і треба побачити, як вона закінчується. Віддамо відповідний наказ ліхтарям.
Тієї ж миті ліхтарі зібрали промені в яскравий сліпучий букет. Злякано заметалися тіні. Сніп світла повільно проходив по всіх закапелках і в усіх напрямках. Зліва стіни були гладенькі, особливо знизу, тільки кілька нерівностей, кілька несміливих мармурових виступів добиралися до купола. Прямо попереду непорушна, мов велетенський скляний диск, вода в озері не давала змоги побачити північний берег. Світло ліхтарів неспроможне було розігнати весь морок. І там, де воно зупинялося, темрява ніби закручувалась гігантськими спіралями. Стіни з правого боку були сформовані тільки з зубців і прикрас. Сотні ніш і виямків, незліченні грона, розплющені на стінах, фантастичний безлад, бунт супроти всякої симетрії та правильних ліній.
— Ф’юї-іть! — здивувався Тік, забувши всі страхи й тривоги. — Скільки тут схованок!
— Перешукати їх усі — то божевілля, — сказав Віктор. — А я навіть не знаю, що можна було б сховати там. Принаймні ні човна, ні плота аж ніяк. Вони надто маленькі, надто вузькі для цього… просто ідеальні склади для консервних бляшанок…
Тік стрепенувся, почувши останні Вікторові слова, йому кортіло сказати, що там можна сховати й інші коробочки, особливо інші коробочки, але згадав, що не має права й словом прохопитися про чарівну коробочку. І він одразу ж додав крізь зуби:
— І коробки… з сардинами, еге ж?
— Це теж консерви, — сказав Йонел.
— А тобі чого? — швидко накинувся на нього малюк.
— Як бачите, — почувся десь із темряви, наближаючись до них, голос Віктора, — ні сліду човна чи плота. Це означає, що ці лю… ці дивакуваті відвідувачі пішли звідси на поверхню… Але шанс, що один із них Петрекеску, і зростає, і спадає однаковою мірою. Жаль, що я не спитав Урсу, чи не бачив він човна!
— Він нам сказав би й без нагадування, — заспокоїла його Марія.
— Авжеж, що так… — одразу погодився Віктор. — Думаю, вони нам навіть спеціально телеграфували б заради цього…
— Тут, праворуч, дуже багато ніш, — сказав Йонел. — Чи не може бути одна із них виходом надвір, який знає тільки Петрекеску?
— Усе може бути, — погодився Віктор. — Щоб відповісти на це запитання, треба перейти від теорії до дії. А ми не заради цього прийшли в печеру. Загадка цікава, тобто запитання цікаве: хто був тут? Коли? Чому?.. Але ніхто не зобов’язував нас відповідати на них. Привело нас сюди інше…
— Цілком згоден! — майже по складах відповів Йонел. — Ми й так згаяли надто багато часу на порожні умовиводи. І треба було б згадати про це значно раніше. А винен найбільше я, бо…
— Чому? — урвала його Марія. — Я почувала себе дуже добре, я дивилася, втішалася, навіть заплющувала очі… на твою чванькуватість…
— Я не знайшов нічого… — заскиглив Тік. — Навіть Цомбі знайшов дещо, а я…
— Облиш, Тіку, ми ж бо не згаяли час, — підбадьорив його Віктор. — Може, якби не виникла ця історія з загадковими відвідувачами, ми вдовольнились би простим переходом і оглядом цих місць. А так, шукаючи й нишпорячи по всіх закутках, ми можемо похвалитися, що вивчили печеру зсередини з першого разу. Великі неточності я вже виправив на карті…
— Знаю, знаю, — відступився Йонел. — Але, може, краще було б підпорядкувати всі наші пошуки головній меті…
— Це вже з уроку, пригадую собі, — сказала Марія. — Ось тепер видно, який ти щирий! Ти зі своїм ідіотським гранітом, який є другорядною метою — визнай! — шукаючи його, не побачив тисяч інших речей, повз які, втім, пройшов би й не побачив би їх!
— Не знаю, — відповів Йонел. — Може, воно й так. Але я прийшов сюди не заради забавок, як похваляєшся ти. Врешті-решт, мене не цікавить, що в тебе у голові, і думаю, нам пора вертатися. Для першого візиту досить. Ми дійшли до кінця, досить!
— Це так! — погодився Віктор. — Але невже ми дійшли до кінця? Це озеро не дає мені спокою, ніби я занурився в нього. У мене від нього аж подих перехоплює!
— Озеро? — перепитав Йонел.
— Так, озеро. Але спершу я хотів би трохи обстежити стіни праворуч, підійти якомога ближче до них і освітити ліхтарями. Може, вони нам щось скажуть.
Усі пішли вперед берегом, аж до води. Там засвітили своє сліпуче світло.
— Посвітіть якомога нижче! — попросив Віктор. — Туди, де озеро стрічається зі стінами, он до тих ніш.
Сніп променів слухняно підкорився, освітивши кожну нішу.
— Я так і думав, — пробурмотів Віктор. — Ці ніші — тільки поверхневі заглибини. Ви теж помітили?
— Що саме?
— Вода з озера не витікає крізь ніші. Жодна з них не хлюпоче. Ніде біля жодної ніші нема ні сліду виру, ні смуги піни.
