— Ну й що? — спитала Марія налякано.
— Отже, де витікає вода? — спитав у свою чергу Віктор. — На стінах зліва нема навіть жодної тріщини…
— Справді! — збентежився Йонел. — Як ми про це не подумали досі?..
— А вона неодмінно повинна витікати? — спитала Марія тоном, який, утім, радше стверджував, аніж запитував.
— Неодмінно! — потвердив Віктор. — Перше озеро — джерело, тут нема ніякого сумніву. Вода звідти тече сюди, але ж тут вона не може залишатися. Ти здогадуєшся, Йонеле?..
Йонел ще не збагнув до кінця Вікторової думки:
— Що ти хочеш сказати?
— Що вода тече далі… і якщо вона не затримується тут…
— Ти хочеш сказати, що печера… — почав Йонел крижаним тоном. — Ти хочеш сказати, що печера… — але йому забракло сили висловити думку до кінця.
— Так! — прошепотів Віктор дуже схвильовано. — Я майже впевнений, що печера не закінчується тут! Тіку! Ану зроби-но хутенько паперового кораблика, бо ти, я знаю, мастак їх робити…
Радий, що трапляється, нарешті, нагода хоч чимось прислужитися експедиції, бо Йонел не дозволив йому навіть торкнутися апарата, малюк ураз, ніхто не встиг і оком кліпнути, зробив бездоганного кораблика.
— Зробити ще одного? — спитав він, передаючи його Вікторові. — Я знаю одну систему…
— Поки що освітлюйте ліхтариками кораблика, — сказав Віктор. — Зараз я кину його на середину озера.
Віктор кинув кораблика на водну гладінь озера, потім почав уважно маневрувати дошкою, яку він використовував замість весла, щоб підігнати його на середину. Хвилі, спричинені Вікторовим веслом, зникли, вода заспокоїлася, знову стала мов скло, без жодного брижа, без жодної бульбашки піни, але кораблик повільно плив уперед, плив увесь час, біла цяточка на захололому кришталі, рухлива цяточка, аж поки темінь остаточно проковтнула її…
Ліхтарі згасли всі, мов за командою, морок став густий і гнітючий, а голос Віктора тремтів:
— Озеро тече… ух-х-х!.. так!.. Я думаю, що невдовзі ми зробимо виняткове відкриття, про яке жоден із нас навіть не мріяв, про яке, може, ніхто й не здогадувався досі.
— А карта? — спитали Йонел і Марія водноголос.
— Карта?.. Карта — не закон. Ті, що її склали, зупинилися тут хтозна через що. Вони були впевнені, що грот закінчується теж тут.
— А якщо ти помиляєшся? — сказав Йонел. — Якщо вода йде в глибину, у якусь своєрідну яму, через якийсь природний канал, який лежить нижче рівня озера?
— Не може бути! — одразу ж заперечив Віктор. — Вир тоді перетворив би все озеро в лійку. І якби навіть було так, як ти кажеш, то хіба це не означає, що печера тягнеться далі, хоч і переходить рівнем нижче?
— Ну й що? — дуже різко заперечив Йонел.
— Не поспішай! Нижчий рівень — то тільки припущення. Я вважаю, що печера тягнеться далі на цьому самому рівні.
— А якщо й так? — ще гарячіше наскочив Йонел.
— Ну… — відповів Віктор несподівано спокійно. — Ми повинні замінити припущення, що… Одне слово, нам треба переконатися!
— Ні! — гарячково запротестував Йонел. — Це не твоє переконання. Твоя думка — то швидше бажання! Подивись на склепіння печери! Воно бездоганно вигнуте. Вода пересилила опір твердіших порід, зустріла гранітні відклади, які вимусили її шукати іншу дорогу. Де? У цьому вапняковому виямку… Тут вона працювала, тут вона могла проникнути в цих крихких породах. Це озеро — труба, яма! Я не кажу, що потік не може йти на нижчий рівень, але той рівень може бути на десятки, а може, й на тисячу метрів нижче під нами…
— А я думаю, Йонеле, інакше, — сказав Віктор після демонстративної гарячковості керівника експедиції. — Я думаю, що впродовж тривалого часу тут, у масі вапняку, утворився обвал, який закрив тунель і розділив печеру на дві. А вода, піднімаючись, особливо навесні, після відлиги, сформувала й вирівняла стіни. Ти не бачиш, що від якогось певного рівня стіни надто нерівні?.. Особливо ті, що праворуч…
— Неможливо!
— Чому неможливо?.. Мені здається, дуже природно. Обвал стався тут, а тунель…
— Я не згоден! — роздратовано впирався Йонел. — Те, що ти кажеш, це просто гіпотеза, і я її не приймаю, я відкидаю її з заплющеними очима.
— А я не приймаю твоєї гіпотези. Але не кажу, що відкидаю її з заплющеними очима. Якщо можна мене переконати…
— А ти мене можеш? — крикнув Йонел. — Як ти можеш мене переконати? Голосуванням?
— Ні! Найпростішим і найпевнішим способом: перевірити!
— Досить! — Йонел став дуже владним. — Я вважаю, що ми перевиконали свою місію для першого дослідження. Ми порадимося з усіма, і якщо треба буде…
Підточуваний думкою, що десь тут, на тому боці може бути захована, отже, її можна й знайти, чарівна коробочка, Тік дуже лагідно звернувся до керівника експедиції:
— Ну, Йонеле, чому ти такий?.. Давай побачимо…
— А ти що, можеш повернутися, навіть не переконавшись, чи печера тягнеться далі, чи закінчується? — спитала вражена Марія.
— Так! — відповів Йонел без найменшого вагання. — Ми домовилися, що дослідимо печеру саме цю, а не будемо видовбувати ще одну із наших примх та амбіцій. Досить. Я сказав усе.
— Але ж це дурниця, Йонеле, — стояла на своєму Марія. — А якщо печера не закінчується тут? Я вірю Вікторові, а не тобі… І не розумію, чому ти так гарячково опираєшся? У мене таке враження, ніби ми опинилися в хаті, пройшли через кілька кімнат і зупинилися перед якимись дверима. Хтось нам сказав, що біля дверей, де ми зупинилися, закінчується хата. А ми, хоч і чуємо звідти шум, і бачимо смуги світла під дверима, повертаємося, і то тільки тому, що хтось сказав нам, не знати хто, що за третіми дверима закінчується хата.
— І що ти пропонуєш?
— Перевірити двері! І побачити — є там кімната, як вважає Віктор, чи двері закладені, як твердиш ти. Чому ти впираєшся?
— Тому, що маю певну відповідальність, і я знаю чому! Коротше! Готуймося повертатися!
— Що ти знаєш? — наполягала Марія.
— Знаю, що ми не повинні робити дурниць!
— А якщо ми робимо дурниці, тільки вважаючи, що ми їх не робимо? — розпалилася Марія. — Ну це вже вершина! Від першої ж перепони мерщій назад! Ну гаразд, а я не хочу!
— І я не хочу! — луною відгукнувся Тік.
— Знаєте, що я думаю? І це кажу по щирості… Думаю, що бажання слави запаморочило вам голови й відібрало розум…
— Чому неодмінно воно має запаморочувати й відбирати розум? — розлютилася Марія. — А я скажу, що прагну слави! І навіть дуже хочу її! Не маю права? А ти хіба не носився зі своїм апаратом, наче з писаною торбою? А тут ти одразу чомусь перетворився на дуже скромного. Кажучи словами Тіка: облиш, я знаю! Тут нема Лучії, яка тебе витягне на спині.
— Оскільки ти мене так рознервувала й розлютила — прошу! — ми повертаємось негайно!
— Повертайся сам! Чуєш? Сам!
— Стривайте, досить вам сваритися! — втрутився Віктор. — Лише тепер я починаю вдаватися до амбіцій, Йонеле! Марія слушно каже, що нам слід перевірити ці двері… Спробую я, і я певен, що допоможете мені й ви.
Запала тиша, але Віктор вимовив останні слова так тепло і впевнено, що мовчанка після них видалася ліками, яких довго шукали, а знайшли несподівано.
— Не думайте, ніби я хочу зробити щось страшне, — вів далі Віктор так само спокійно. — Поки ви сварилися, я накидав план дослідження. Ми прив’яжемо пліт до довгої мотузки. Край мотузки триматимете ви. Я повеслую оцією дошкою до стін, яких не видно в темряві. Якщо там виникне якась небезпека або з’явиться щось зле, я крикну чи смикну мотузку. Це буде сигнал! Якщо мотузка почне смикатись у ваших руках, тягніть її, тягніть швидко, щоб витягнути мене назад. Тут нема нічого заплутаного, нічого необережного…
Ніхто не сказав нічого. Віктор говорив так переконливо, що будь-яке слово було б зайве. І він одразу ж узявся до роботи: зв’язав одна до одної всі мотузки, які були в них, такими хитромудрими вузлами, що лише шабля Александра Македонського могла б їх розрубати. Кінець довжелезної зв’язаної мотузки опинився в руках у Марії та Йонела, і їхнє несподіване хвилювання ніби скріпило спільне порозуміння. Але й Тікова рука просунулася звідкись із темряви і, мов кігтями, схопила кінець мотузки.
