Дан, найпригніченіший з-поміж усіх, відповів коротко:

— Ні!

— І навіть не знаємо, де її шукати, — додав Віктор. — Хто має човна в місті? І для чого його тут можна мати?

— Нещастя наше, що ми народилися тут, — розлютився Дан. — Чуєте! Кому спало на думку заснувати це місто на березі рівчака завширшки як кінська шлея й завглибшки як наперсток?.. Ох, якби моя сила, я переніс би його на берег моря і втішався б водою, човнами, пароплавами…

— Я вдовольнилась би меншим, — остудила його запал Марія. — Лише човном. Або легеньким вітрильником чи невеличкою моторкою, або…

Погляд Марії несамохіть упав на водограй, і слова її враз завмерли на вустах. Там, стоячи над калюжею, Тік жваво пускав на воду кораблики. Щонайменше десять паперових корабликів плавали в калюжі.

— …Або паперовим корабликом, — доповнив Дан. — Як бачите, це єдине, що нам під силу. Мамо рідна, нам судилися важкі дороги… а особливо безсилля.

— Не зовсім так, — утрутився Віктор. — Проблема не є нерозв’язна, як тобі здається, Дане. Було б найпростіше, приміром, побудувати пліт. Не знаю, чи не прийдемо ми, врешті-решт, саме до цього…

— А чому б нам не почати його будувати? — вихопився Урсу. — Матеріалу, слава богу, є вдосталь.

— Якщо ти пообіцяєш донести його туди на спині… — розсміявся Віктор.

Урсу хотів був відповісти, що він ладен нести два плоти на спині, аби тільки вдалася експедиція, та побоявся, що не зможе чітко викласти це словами.

— А як ти, Вікторе, думаєш транспортувати їх? — спитала Марія.

— Якнайпростіше: в рюкзаках.

— Покажи-но мені, як це буде, і я стану гускою, — сміливо глянув на нього Дан.

— Ти хочеш сказати — гусаком, — поправила його Марія.

— Та хоч би чим — гускою, гусаком, качкою, всім, чим ви захочете. Навіть цілим пташником, якщо треба буде. Щоб ви на мені общипували дошки…

— Ось глянь, любий мій перетинчастолапий, як можна транспортувати пліт, — почав пояснювати Віктор. — Ми беремо в рюкзаки цвяхи, молотки, обценьки, мотузки, скоби…

— Дошки, рейки, кілки, колоди, — додав Дан.

— Ні! — перепинив його Віктор. — Нам не треба їх брати з собою. Дерева досить у горах, чи ти забув, що гори… Як там сказано у вірші, Маріє?

Марія не забарилася відповісти:

— «З шапками лісів на головах»…

— Так, — усміхнувся Віктор. — Шапки дерев…

Марія, Урсу й навіть Тік, який чітко напружив слух, зрозуміли Вікторів план.

— Отже, проблему ніби й розв’язано, — сказала Марія.

— Не зовсім так, — уголос розмірковував Віктор. — Пліт має чимало вад. Для озера, для великої річки, для однієї людини, для двох — це дуже важливо. Крім того…

— Стривай! — закричав Дан. — Я придумав, мамо рідна!

Всі здивовано глянули на нього й чекали, що він скаже. Але Дан мовчав, подаючи всілякі знаки й гримаси, аби інші зрозуміли, що він не скаже нічого, поки нашорошував вуха Тік, який грався з собакою, підступивши на кілька кроків ближче до них.

— Тіку! — нарешті гукнув Дан. — Тобі ще потрібні казки?

Малий шибеник, котрий саме рахував, скільки волосинок у вусах собаки, почув Данове звертання аж із третього разу.

— Ти до мене? — вдавано байдуже спитав він.

— А хіба тут ще когось так звати?

— А коли ти кажеш: «Мамо рідна!», то неодмінно звертаєшся до мами? — швидко, не роздумуючи, відповів Тік.

Дан аж рота роззявив, так само, втім, як і решта. Отже, Тік чув геть усе, що тут говорилося. Треба рятувати те, що ще можна було врятувати.

— Тіку! — зраділо вигукнув Дан. — Я знайшов для тебе казку!

— Ти думаєш, я не здогадався? — відповів малюк.

— Ні, я серйозно. Я знаю, від кого ти можеш почути справжню казку.

— Облиш, адже я розумію, куди ти хочеш мене спровадити, — відказав Тік.

— Слово честі, Тіку, — правив своєї Дан. — Ти питав моша Тімофте? Це ж найкращий казкар на все місто, а може, й на весь світ.

Скуйовджений хлопчина несамохіть ляснув себе по лобі. Якщо по правді, то цей жест був наполовину щирий. Бо ж він таки не подумав про моша Тімофте, і ясно, що Дан нічого не вигадує. Але правда й те, що далі він не зможе стежити за черешняками, залишаючись непоміченим. Отже, знову треба міняти зайців, але вже востаннє… вирішив він… до завтра до ранку. З цією думкою Тік рушив до воріт, але перед тим кинув кілька словечок Данові:

— Ти не думай, ніби я йду просто так, мамо рідна. Чого смієшся? Аби ти знав, що мош Тімофте цікавіший, ніж ви всі вкупі! Гр-р!

Але й цього разу ворота відчинилися раніше, ніж Тік доторкнувся до них. Саме тої миті, коли він потягся до ручки, ворота подалися вбік. Тік відступив на кілька кроків і почав розглядати небо. Повз нього пройшли Йонел і Лучія, або краще сказати — пропливли якісь велетенські пакети, під якими були Йонел та Лучія. А оскільки Тік був практичною дитиною… цього разу він справді вийшов через ворота, навіть не глянувши ні на кого й кутиком ока.

Нарешті черешняки зібралися всі. Поблизу не було жодного шпигуна, жодного незваного гостя, який міг би розкрити їхні таємниці. Правда, Цомбі бігав довкола них, але поводився так розумно, так догідливо й безневинно, що навіть Лучія, найпідозріливіша й найобережніша з-поміж них усіх, тільки вряди-годи зиркала на нього. Єдиний, хто остерігався пса, — Йонел, але не тому, що той міг зрозуміти слова, а просто боявся за свої литки.

Халепа з човном, якого не можна було ніде роздобути, засмутила черешняків і далі завдавала їм клопоту, але на затьмареному небі їхніх турбот з’явилася світла оаза, коли прибули Лучія та Йонел — обоє веселі, справжні вісники доброго настрою. Вид у Лучії став такий ясний, що видався Данові схожим на ангельський. І хлопець подумав, що ніколи досі не бачив її вродливішою. Йонел же запишався, мов індик, і ладен був наслідувати навіть ходу цього птаха з коралями, аби не відчував поблизу Цомбі. Він дивився на друзів з такої висоти, куди не долітали навіть найвідважніші космонавти — полярна зірка та й годі.

Веселість обох черешняків — просвітленість Лучії та стрибки до зірок Йонела — не була ні нарочитою, ні безпідставною. Правду кажучи, героєм дня став Йонел, хоч Марія вперто трималася того, що «в Лучії точнісінько такі самі права на славу». Обом учням удалося, після майже трьох місяців зухвальства, спроб, невдач і успіхів, після «такого нешколярського поту», як кепкував Дан, зробити два радіоапарати — прості, переносні, для передач на короткі відстані, цілком необхідні для експедиції. Але їхні наміри так і могли б залишитись добрими намірами, якби діти не знайшли собі гарячого й великодушного прихильника в особі моша Тімофте. Хоча, чесно кажучи, старий сторож трохи недолюблював Йонела, однак не поминав найменшої нагоди допомогти черешнякам: десятки разів відчиняв їм двері фізичної лабораторії, завше наводив лад після них, а головне — приносив обом конструкторам усякі потрібні їм інструменти й матеріали зі складів ліцею.

Зачаровані його добротою, черешняки вирішили зробити йому подарунок. Старий пронюхав щось і кількома точними запитаннями вивідав в Урсу про їхні наміри. Марно зараз тут описувати сум і гіркоту моша Тімофте. Ба в глибині душі він навіть почував себе ображеним. Ходив похмурий, аж нарешті одного вечора, коли вже смеркло, зібрав усіх черешняків у шкільному саду й неквапом почав:

— У мене нема дітей, але внуки мої розлетілися по всій країні, і я загубив їхні сліди. Єдина радість для мене — це ви і такі, як ви. Ви навіть не можете собі уявити, як мені стає радісно на серці, коли я бачу школярів, котрі вчасно зрозуміли, що для людини навчання дуже потрібне. Бо, як я кажу, звідси починається багатство країни і багатство світу… Мені часто доводилося зустрічати таких учнів, і вони для мене — мов рідні діти. Як я можу це відчувати?.. Тут словами не скажеш, та вони й не мають значення. Але в мене у шафі дуже багато листів від учнів. Коли я дізнаюся, що хтось із них став великою людиною, то радію так, як радіє, мабуть, батько, чуючи про добрі справи свого сина. Мої слова можуть видатись похвальбою, але не минає року, аби мене не приходили провідати поважні люди. Я не кажу, що вони приходять тільки заради мене. Вони приходять побачити школу, вчителів, відвідати місця дитинства, але жоден із них досі не забув завітати й до мене, побути трохи в моїй будці чи походити разом зі мною по шкільному подвір’ю й саду… Ось така частина мого життя, найсвятіша частина… Хоч би скільки золота мені давали, я не взяв би його в обмін на свою радість. Будьте здорові й не забувайте моша Тімофте. Більше мені нічого не треба. Може… хто знає?.. я доживу до того часу, коли й ви станете славетними людьми. Мош Тімофте буде вже старий, але він пам’ятатиме на ім’я кожного, і йому буде радісно, коли ви провідаєте його й пройдете разом із ним подвір’ям школи, а він нагадає вам усі витівки, що їх ви коїли у шкільні роки…